(Закінчення. Поч.у № 15, 16, 20)
Підкидали проблеми й місцеві отамани, яких в Україні проявилося декілька десятків, і які не взаємодіяли поміж себою, більше влаштовуючи гризню. Замовчується цікавий факт, що київське повстання навесні 19-го на чолі з отаманами Струком, Гончаром і Зеленим було розбито об’єднаним загоном китайських чекістів Лі Сю-Ляна та єврейських реакціонерів Міхаіла Віхмана. Якщо перші просто підзароблялись, то другі билися за своїх братів-євреїв, яким розтрощили й пограбували крамниці й продовольчі склади на Подолі все ті ж повстанці. До речі, саме єврейські погроми перетворили Петлюру на жахливий символ українського антисемітизму. За це йому й помстилися євреї у 26-му, а паризький суд зовсім не випадково залишив на волі його вбивцю Шалома Шварцбарда.
Єдиним отаманом, який, попри аморальність своєї поведінки, боровся з антисемітством, був Нестор Махно – харизматичний анархіст, командир 40-тисячної селянської армії. Саме він увійшов у конфлікт з Григор’євим, найкривавішим в Україні отаманом, який був то червоним, то білим, то зеленим, і «пан Грициан Таврический» писався саме з нього. Це той Григор’єв, який успішно звільняв Одесу, Херсон і Миколаїв та не менш успішно їх грабував зі своїм військом, яке, включно з отаманом, прославилося п’яними оргіями. Цікаво, що Махно вважав саме цього «козака» основним конкурентом у заграванні з радянською владою і отриманні від неї прибутку, тому підступно його знищив, залишки війська залучивши до себе.
Маловідома в Україні історія роману-обожнювання Махна й анархо-партизанки Марусі Нікіфорової. Саме Маруся, за епізодичної підтримки отамана, блудливого у своїй вірності владі, готувала замахи на Леніна та Денікіна й замалим не знищила їх реально. Нею та її загоном переймався особисто Дзержинський, особливо після їхньої спроби підірвати Кремль. Але взяла Марусю контррозвідка Денікіна й влаштувала показове повішання у Сімферополі.
Цікава історія людини-легенди Григорія Котовського, і не тільки тим, що до 17-го він був широко знаною кримінальною особистістю. У 25-му його ліквідували за особистого замовлення Сталіна, такому висновку слугують архівні наробки останнього часу. Як підстава для ліквідації – для починаючого вождя занадто непокірним був цей найавторитетніший командир, з яким поруч міг стати хіба що Фрунзе. Цікавим є й те, що Котовський увійшов до трійки важливих осіб імперії (плюс Пирогов і Ленін), забальзамованих у склепах (нині м. Котовськ Одеської обл.).
Забагато неправди й навколо Троцького. Стала в Україні думка про те, що багато в чому через нього не відбулася УНР, є не тільки хиткою, але й хибною. Про симпатії в українстві до цієї знакової в історії фігури свідчать багато «піднятих» сьогодні матеріалів. Відомі низка статей, в яких Троцький обґрунтовано доводить необхідність створення незалежної соборної української держави. Вороже ставлення до нього з боку Сталіна й пов’язане, зокрема, з побоюванням об’єднання українського націоналізму з троцькізмом. Також цікаво знати, що рідне для Льва Давидовича село Янівці на Херсонщині у 20-ті роки називалося Троцьким. Відомо, що у 26-му в селі мешкало 244 українці, 18 молдаван і … жодного єврея.
Єврейська тема в тій революції взагалі дуже принадлива у своїй закритості. Так, євреї очолили революцію і нову державу на ранній стадії, про що в нинішній Росії дискутують все гучніше, але в Україні того часу вони проявилися помірно. Та все ж… Ще не вщухло обурення з приводу заяви Президента Ізраїлю, в якій він назвав українців винними у Холокості. Перебір, звичайно. Не завадить нагадати ізраїльському посадовцю, хто був провідником людожерської політики Кремля на українських теренах у страшні тридцяті. Тими «демонами», хто організував винищення майже 9 млн сільських українців, були саме «суцільні слов’яни»: Соломон Мазон, Лазар Каганович, Мендель Хатаєвич, Зіновій Кацнельсон, Яків Камінський, Ізраїль Івановський, Генріх Ягода. Так що гортати й перетрушувати болючі сторінки спільної історії нема сенсу, нам разом жити як у великій хаті Земля, так і в невеличкій кімнаті Україна.
Звичайно, в пожовтневий період було дуже багато героїки з боку захисників української незалежності. Про це чимало написано й опубліковано. Дещо затемненим лишається хіба що Товариство «Вільне козацтво», яке накрило майже всю Україну, та найліпше проявило себе на Київщині й у Звенигородському та сусідніх повітах. Це їх відомий більшовик-садист Муравйов назвав твердинею українського шовінізму, бо в сутичках саме з вільним козацтвом його війська втратили кількакратно більше, ніж будь-де в Україні. Цікаво, що звенигородці 1918 року розбили й добре озброєний німецький полк, а полонених німців примусили сапати буряки.
Ще в 20-х потрапило до українського лексикону й гасло «Слава Україні!». Достеменно відомо, що цей заклик вперше виник у кінному полку «Чорних запорожців». Щоправда, відповідь була «Козакам слава!». А от «Героям слава!» історики пов’язують з кубанським козацтвом, яке розглядалося як частина України. Подібним чином взаємно віталися і повстанці «Холодного Яру». А вже потім все це стало символом УПА, й тепер на футболі ним стоголосо зриваються стадіони.
В цілому ж Україна програла війну з Московією у 1918-1921рр, завдячуючи брехливій російській пропаганді, наївності свого населення та нерішучості, а то й відвертій продажності висунутих часом власних верховодів. Але крах царської імперії допоміг українцям в черговий раз створити свою державу з власним урядом та армією і розмістити Україну на політичній мапі Європи. Потім, в пе-ріод між двома світовими війнами, українці стали най-більшою нацією Європи з невирішеним національним питанням. Вони не мали самостійної держави, а їхні землі були поділені між чотирма сусідами: більшовицькою Росією, Польщею, Румунією та Чехословаччиною. До РСФСР було відірвано Північну Слобожанщину (частина територій нинішніх Білгородської, Воронезької та Курської областей), частину Донеччини (третина Ростовської області) і Західну Кубань (Краснодарський край).
Важливо також зазначити, що більшовицька партія перемогла всі інші партії, бо вона за своєї ідеології найбільше відповідала, та й відповідає донині, світогляду росіян-московитів. Не Ленін з Троцьким махали шаблями, і не Сталін з Ворошиловим водили бронепотяги, і не Арманд з Люксембург хвилями поширювали сексуальну революцію, і не Ягода з Єжовим особисто вбивали і калічили. Це була вона, агресивно-слухняна російська більшість. Так що більшовизм – це московське національне явище. Ленін «сотовариші» лише вміло використали цей більшовизм у кожному з росіян.
Зараз в Росії стає все моднішим називати 1917-1924 рр «окупаційним режимом Леніна-Троцького». Може, й так, їм там видніше, але ми, українці, чітко пам’ятаємо, що Україну в той час топтали російськими чоботом і личаком.
УРОКИ ІСТОРІЇ
Отже, маємо всі підстави розглядати Росію, як природну історичну спадкоємицю не тільки політичного й ідеологічного капіталу Чингіз-Хана, але й «Великого Жовтня». Як і те, що СРСР був хитрою формою московської імперії. За останні 200 років Росія воювала 131 раз (тільки російсько-українська війна вже двадцять друга). З них лише 4 війни були оборонними. Якщо у Х11 ст. московська держава мала 216 тис. кв. км, то у ХХ ст. вже 23 млн. І безпрецедентними за масштабами й подовженістю геноциду були не Німеччина з нацистами, не Камбоджа з хмерами і не Китай з хунвейбінами, а наше породження Жовтня – Радянський Союз. Особливо в ленінсько-сталінській частині його існування.
Росія сьогодні, як прищепа азійської дички на слов’янській культурі, як явище новітнього нацизму. Цю країну, з її «іхтамнєтами», бояться й остерігаються не тому, що вона сильна, а тому, що божевільна, оскільки випустила джина геополітичного безчинства. У Путіна склалося привести весь світ до бойового стану. В кінці-кінців всі дійшли висновку, що кремлівський «прищ» завдає непри-ємності всій планеті.
Як ставити на місце оскаженілих, Захід відпрацював ще на СРСР. Тим паче, у сучасному світі право вже стало важливішим сили, та й не полює орел мух, образно кажучи. Демократичний світ вимушено визнав: по російсько-українському кордону проходить цивілізаційний розлом. Якщо для Європи останнього часу наша війна була десь там у телевізорі, який можна за бажання просто виключити, то зараз вже й вона зрозуміла – це і їхня війна, тільки з відтермінуванням. Просто Україна є першою у списку. Отже, надійшов час створити для вгамування агресора антиросійський блок народів.
З одного боку, ми, українці, тішимося з такого повороту подій, а з іншого – вимушені опікуватися своїми внутрішніми проблемами щільніше. Все більше й більше віддаємо належне тому, що ключ до стримування навіженої Росії - в укріпленні України зсередини.
Живемо в час бурхливий, суперечливий, бентежний, трагічний та величний водночас. Кожен з нас фізично відчуває, як сповзають всі рабські нашарування, від Жовтня до Майдану, ніби шкіра з гадюки. Тільки вчимося творити нову долю на руїнах старого, роблячи перші несміливі й незграбні кроки в Європу. Геть усі. Включаючи владу й олігархів. Усі ми з однієї макітри.
Владу у нас історично не люблять, бо вона завжди була чужою. Для українців це ментальне. І не така вже й проблема, що ще не маємо в нашій країні людини-лідера, гідного свого народу, ще не виріс, ще десь на підході хтось на кшталт Цезаря, Черчіля, Тетчер або Валенси. Як і рішення проблеми з олігархами, чиїх 14 сімей привласнили близько 90% національних багатств. Чи вихід зі стану, коли віллу корупціонера можна елементарно сплутати з віллою борця з корупцією. Мабуть деякий час ще доведеться петляти в дощ без парасолі і при цьому не змокнути, як деякі вітчизняні кравчуки.
Дещо жорсткіше слід ставитися хіба що до проблеми Донбасу, який, наїжачившись триколорами, безжалісною косою пройшовся по численних родинах, перетворив учорашніх друзів на вічних ворогів. Вірніше, до його мешканців. Бо самим донбасівцям соромно скаржитись на те, що Київ їх не чув. Адже в Києві, і не тільки, до квітня 2014-го також був суцільний «донбас». Бо це була «сім’я» їхнього Януковича – малоосвіченого функціонера з кримінальним минулим, президентськими ляпсусами, пропутінською залежністю та відвертою безкультурною пове-дінкою.
Інша справа нагадати багатьом з них, нахабно проро-сійським, що до 1932 року на Сході України розмовляли виключно українською мовою. Це Нечуй-Левицький, Марко Вовчок і Квітка-Основ’яненко, показуючи життя та побут українців Сходу, виставляли москаля як зайду, пияка і повну протилежність українцям. Червона комуна увірвалася в мирне життя східняків-українців, мов смерч, влаштувавши штучний Голодомор. Коли українців майже не залишилось, почалося масове переселення з Росії на українські землі.
Ось вона – правда. Все інше від юродивих кремлівських путінофілів, або від місцевих пузатєїв, які тисячами заганяють безхребетний люд на похорони якогось бандюка Мотороли.
А ще: будьмо спокійнішими. Бо ніщо не викликає такої паніки, як заклик «Тільки без паніки!». Часто жертва сама провокує агресора своєю гоноровою поведінкою.
Й наостанок. Трагедія української дійсності, в якій ми з вами живемо, не тільки в поганих керівниках, зрадливій еліті, нелюбові самих себе як нації і т.п., а ще й в незнанні власної історії, та й небажанні зрозуміти її істинну суть. Тому правда історії, її уроки допоможуть досягти тої України, в якій спільні друзі і вороги, спільні герої, спільні надії і плани, спільні перемоги і життєві радощі в любові і достатку.
Моя хата скраю - вже не проходить. Взяти цвяхи й забити на все – вже не виходить.
Володимир Сіроштан
