Все так, але за всім цим бедламом стояли зовнішній фактор і великі гроші. Звичайно, спонсорами революції були й місцеві товстосуми (як то Терещенко, Морозов чи Шмідт), та це були копійки. За більшовиками також були бандитські грабунки банків, поштових відділків та привокзальних кас. І все ж центральну роль у фінансуванні революції зіграв банківський капітал, і, в першу чергу, — американський, якщо вірніше, то американські євреї-банкіри. Частину коштів було направлено в Росію через Троцького, частину — через німецькі канали, з виходом безпосередньо на Леніна. В цілому ж за цим стояли спецслужби Англії, США і Німеччини. Сьогодні історики з різних країн світу вже досконально розібралися в даному питанні і оцінили загальну суму фінансових витрат на російський заколот (долари, марки, фунти) співвідношенням у 9 тонн золота.
Щодо участі зацікавленої в революції кайзерівської Німеччини, то саме її спецслужби зіграли основну організаційно-рушійну роль. В. Черчіль 1929 року висловився образно вдало: «Німці завезли Леніна зі Швейцарії в Росію, як бацилу чуми, в закритому вагоні». Наукові дослідження доводять, що цьому передували ніяк не ленінські задумки , а грандіозний системний план Ізраїля Гельфонда (Парвуса) щодо виведення Росії з війни через розпалювання революційної пожежі. Вже навесні 15-го було включено міждержавний багатоступінчатий механізм надходження коштів заколотникам. Тільки протягом своєрідного шлюбу між Леніним і Німеччиною в 1915-1918 рр, партія більшовиків отримала більше 50 млн марок. На той час це були шалено великі кошти. І як результат – Росію було вибито з війни.
Хто дав кошти, ті й нав’язали різного калібру кадри, в основному – єврейські. В цих розкладах Ленін став просто проросійською ширмою, в першу чергу - для Свердлова і Троцького. При тому, що він все-таки привніс у революцію європейський шик, якого нахапався по швейцаріях, австріях і франціях. Потім буде боротьба цих трьох осіб (замах Ф.Каплан – спроба Свердлова прибрати Леніна), а переможцем вийде Сталін. На це було «добро» США і Британії. Не випадково, коли в 40-му Троцького буде смертельно поранено агентом НКВС, іспанцем Рамоном Меркадером, США відмовляться прийняти його тіло.
Що ж до штурму Зимового палацу і легендарного пострілу «Аврори», то захоплюючі кінокадри з х/ф Есфірі Шуб і Сергія Ейзенштейна – не більше, ніж ефектний пропагандистський штамп. Як 28 героїв-панфіловців або «Молода гвардія» з їх суцільними вигадками.
Правда в тому, що Зимовий палац майже ніхто не охороняв і не обороняв. Там були 136 ударниць з жіночого баталь-йону, невелика кількість юнкерів та 40 георгіївських кавалерів, під командуванням одноногого героя на додачу. Його ж оточили 2.5 тис. матросів, більше тисячі з них - «штурмували». Юнкери розбіглися, козаки відійшли, але жінки-ударниці лишилися в строю і потім «згодилися» матросам, які через два дні передали їх в казарми Петропавлівського полку (Жах! Але факт…). Загинуло в цілому 6 осіб, поранено – 52, це достовірно описав Джон Рід.
Історичною правдою є слова Антонова-Овсієнка про арешт міністрів: «Кто здесь временный? Ваше время кончилось». А вже вранці в Зимовому палаці почалося масове мародерство. Сотні модних тоді шкіряних курток (бо в них не заводилися воші) було пошито саме зі зрізаної оббивки з крісел і диванів. Не менш цікавими були підвали, де зберігалися колекції рідкісних вин. Лише через декілька днів велику п’янку вдалося зупинити кулеметними чергами, залишки дорогоцінного вина було просто вилито в Неву.
І почалося. Бо більшовики діяли рішуче, без демагогії та лібералізму. З в’язниць випустили злочинців і відразу включили в збройні загони-«червону варту». Криваве колесо набирало обертів, офіційно було введено політичний терор. Смертельна злоба, помста виходили на перше місце. Навіть Пушкіна й Лермонтова було оголошено контрреволюціонерами.
Кістяк Червоної Армії і загонів ВЧК складали добровольці-іноземці (біля 300 тис.). Якщо й вести мову щодо пролетарської революції, то її допомогли здійснити й захистити найманці з угорців, хорватів, австрійців, латишів, естонців, китайців, послуги яких оплачувались зарубіжними грошима. Тільки китайські червоні частини, найбільш жорстокі, нараховували до 40 тис. осіб. Всіма іноземцями опікувався безпосередньо Свердлов (з часом саме його назвуть «кривавим механіком радянської влади»), і їх пачками приймали в партію. Допомагав «механіку» Ф. Дзержинський – злий геній терору. Це був не тільки революційний фанатик але й садист, невипадково його йменували «козлобородим палачем».
Та й білогвардійці стали відвертими бандитами. Знаменита контррозвідка Денікіна нічим не відрізнялася від ВЧК більшовиків
Про все це задокументовано багато вражень і спогадів очевидців та учасників. У першу чергу, завдячуючи їхнім свідченням, відомо, що через звірства нової влади у 17-му в Петрограді був стан, гірший за блокаду Ленінграда. Переїзд уряду в Москву у березні 18-го пов’язаний саме з тим, що не могли угамувати матросів, які займалися відвертим бандитизмом і мародерством. Ще більш погіршилося становище при запровадженні політики воєнного комунізму. Зимою найціннішим подарунком у великих містах були дрова. А на суп йшла дохла конина. Живі коні у Москві та Петрограді зимами з’їдались повністю.
Не здичавіти було важко. Висихали й тіла, й душі, а поля боїв були висипані кращими. І в цей час (парадокси періоду революційного) вже почали друкуватися й тиражуватися листівки Саші Коллонтай про любов, як стакан води – випив, мовляв, і пішов. Таким чином розкручувалась і сексуальна революція.
Кривава вакханалія не обійшла стороною й православ’я. У 18-му було відокремлено церкву від держави і почалося її гоніння, розгортався справжній релігійний геноцид. Було знищено більше 300 тис. священнослужителів, монастирі перетворювались в концтабори, десятки тисяч храмів було розвалено, заборонялися всі релігійні свята, навіть різдвяна ялинка. Ленін і Урицький вперто знищували не тільки православну церкву, але й слов’янську культуру.
Таким чином, задуривши голови простому народові гаслами «мир – народам», «заводи – робітникам», «землю – селянам», «владу - народові», більшовики встановили небачений до тих пір у світі червоний терор. Повна дезінтеграція імперії привела до параду суверенітетів на її просторах. Проти більшовиків виступила Білоруська рада, підтримавши Комісію порятунку батьківщини й революції. На Кавказі виник уряд Гірської республіки. Була проголошена автономія Сибіру та Алаш-Орди. Волзькі татари проголосили Урало-Волзькі штати, а крайові уряди виникли на Дону, Кубані та в Криму.
Лише в центральній московщині більшовики захопили владу без особливого спротиву. В немосковських околицях проти них вибухнула запекла війна.
ЖОВТЕНЬ І УКРАЇНА: ФАКТИ ПРОТИ МІФІВ.
Україна виходила з Першої світової війни психологічно контуженою та бруталізованою, зі зруйнованою економікою та втратами населення. Тож каталізатором масштабних суспільно-політичних змін у цій частині імперії стала саме Лютнева революція в Петрограді. Протягом кількох днів в Україні були ліквідовані всі органи старої царської влади, і падіння самодержавства зумовило піднесення українського національного руху. Вже на початок березня громадськість утворила свій представницький орган – Українську Центральну Раду. Після багатьох століть Грушевському (який хоч і з запізненням, але повернувся з Москви) та його молодій команді все-таки вдалося створити, або хоча б задекларувати, незалежну українську державу.
Про це в Україні замовчується, але Жовтневий переворот став повною несподіванкою для Центральної Ради, яка боялася зрадити заповітам Михайла Драгоманова. Саме він авторитетно й настирливо затягнув передову українську думку до московського соціалізму. І коли щербата доля України дала в 17-му державну владу нашим соціалістам-драгоманівцям, то вони кинулися здійснювати на практиці ідеї свого вчителя. Зовсім незабаром це призвело до суперечок з лідерами національних рухів і вилилося в різні нісенітниці на кшталт Третього Універсалу: «В ім’я рятування всієї Росії сповіщаємо, що віднині Україна стає Українською Народною Республікою». Саме з цієї безглуздості розпочалися на теренах нашої країни не тільки дивні, але й страшні речі.
Боляче про це говорити, але 40-мільйонна, багата й культурна українська нація не змогла втримати свою Богом дану державну незалежність, тоді як багато менші й бідніші народи зробити це зуміли. В історичних працях нинішнього дня, на жаль, занадто політизованих і консервативних, не висвітлюється той факт, що московське ярмо в черговий раз було накладено багато в чому завдячуючи своїм домашнім безтолковникам. Доречно зазначити, що саме так вважають зарубіжні історики-україністи.
Ми, українці, весь час нарікаємо на підлотність сусідів, і не тільки росіян, але не на свій власний брак національного інтелекту й державницького розуму. Так було за Хмельницького і Грушевського, так сталося й за Кравчука, з його ядерними подарунками і будапештськими папірцями. Виходить, саме нас власна історія нічому не вчить. Навіть в тій частині, яка вже нам достеменно відома.
Весь світ спостерігає за тим, як українці саме зараз все ще по-совковому співають дифірамби Михайлові Грушевському до його 150-річчя. Суцільний єлей і повна відсутність об’єктивності. Так, він написав унікальну «Історію України-Руси», але історичним діячем виявився слабким, треба це визнати. Спочатку було гасло «Мати наша Україна і батько Грушевський», але потім – українське «поміж крапельками». Саме це з часом вилилось у його втечу закордон в критичний для державності період і подальші переговори з кому-ністами про своє повернення в Україну, заклики до інтелігентів-емігрантів співпрацювати з радянською владою. Та й « президент Грушевський» – також міф. Він навіть головою УНР не був, а тільки Головою Центральної Ради.
З одного боку, чим більше знайомишся з документальною основою того часу, тим частіше з’являються інтонації гіркоти. З іншого, розумієш, що державні українські лідери М.Грушевський, В. Винниченко, С. Петлюра й П. Скоропадський мали нещастя народитися в тій же імперії, де й Ленін, Троцький, Керенський, Денікін і Врангель. І були вони лише українськими сепаратистами, якого б негативу не принесли в це поняття нинішні події в Криму й на Донбасі. Для нашої історії вони не стали і не будуть політичним нафталіном, про це мова не йде. Але правду потроху треба звищувати над брехливою псевдонаціональною гордістю.
Стосовно хронології розвитку революційних подій в Україні, нині викладено все правдиво від шкільних підручників до солідних монографій. Інша справа, що вже час зміщувати акценти в бік об’єктивної деталізації. Бо Москва тоді офі-ційно проголосила, що вона воює й бореться «за мир во всем мире», а уряд Леніна не тільки підписав з Україною мирну угоду, але й визнав її державну незалежність. Українські міністри швиденько розпустили своє військо (ЦР підтримували близько 300 тис. вояків), бо росіяни, мовляв, добра бажають. А коли Винниченко з Грушевським закликали боронитись, то довіри до влади вже не було. Незабаром ті ж міністри опинилися у московських в’язницях, а Україна – у стані московської осади, або ж колонії. Вкотре було ігноровано народну мудрість: «Навіть якщо москаль з неба – вірити йому не треба».
Більшовики усвідомлювали, що без України побудова нової пролетарської імперії неможлива (як нині дійшло це й до Путіна). Ленін першим зрозумів, що в тій ситуації без українського хліба Росії не вижити. Тому зголодніла московська саранча хмарою посунула на Україну. Вдало було використано улюблений московський прийом – наявність в Україні двох центрів влади, київського національного та харківського радянського ( уряд у Харкові складався з 4 росіян, 4 євреїв і тільки 3 українців). Як і в нинішній час, це було спочатку спровоковано, а потім подано як внутрішній конфлікт. Україна вимушена була звернутися за допомогою до Німеччини. Однією з причин такого європошуку була неприязнь у стосунках між Скоропадським та Винниченком, що також замовчується нашою вітчизняною історією. З часом, у сум’ятті революційних подій, вирішальне значення мала не чисельна перевага, а ініціатива й натиск. У цьому більшовики проявили себе цікавішими. І робітники, й солдати та й селяни, були чутливішими саме до популістської більшовицької пропаганди. На додаток до цього Україну масово заполонили дезертири, які грабували та спалювали цілі села. Такого Україна не бачила з часів монголо-татарської навали.
Як наслідок, білі, червоні, анархісти, петлюрівці, німці – це був неминучий смуток України. В окремих населених пунктах влада змінювалася тричі на день.
Володимир Сіроштан
