(Продовження. Поч. у № 61, 62)
Ще одною цікавою людиною був Михайлюк Григорій Андрійович, який працював водієм. По-перше, із цим чоловіком ніхто ніколи не сідав грати у карти; по-друге, водії любили «розслабитися» у кафе «Чайка» і, бувало, «розслаблялися» до тих пір, що ні в кого уже не було грошей. Тоді посилали Михайлюка до буфета, щоб він приніс ще «зілля». Деякі товариші супроводжували його, щоб подивитися, що ж буде. Поки він прямував до буфета, від газети відривав декілька рівних клаптиків, які потім віддавав буфетниці, яка йому за це виставляла пляшки із горілкою. Але він завжди був чесним і наступного дня обов’язково приносив цей борг. До того ж, він стояв на обліку у міліції, через свої «подвиги», як він сам називав своє уміння.
За вісім кілометрів від Іскрівки у балці, за 40 метрів від Інгульця, є могила із 12-кінцевим хрестом витонченої форми. Сам розмір хреста наводить на думку, що тут похована зовсім не проста людина. Підходимо ближче і читаємо напис на хресті, виконаний врізним шрифтом: «Тут спочиває раб Божий Сава Самодрига капітан війська Запоріжжя куреня Пашкового преставився 1783». У народі цю могилу називають могилою Сави Чалого. Що ж це за козак? У кобзарів є відома дума: «Гей був в Січі старий козак на прізвище Чалий, вигодував сина Саву козакам на славу...». Можливо, що Сава Самодрига є сином цього Чалого. А Самодрига - це прізвисько, якими запорожці «нагоджували» один одного. За роз’ясненнями звернемося до книги Ю.Сергєєва «Княжий острів». Ось що він пише: «Після того, як Катерина ІІ розбила Запорізьку Січ, було звернення російського уряду про прийом на військову службу колишніх запорозьких козаків, обіцяючи зберегти козацькі курені, звичаї і козацькі вольності. Багато пристало на цю пропозицію, а оскільки Самодрига був сотником війська Запорозького, то йому присвоїли звання капітана. Та царські обіцянки виявилися обманом, але це зовсім інша історія».
Самодрига був характерником, але він це, після того як не стало Січі, приховував, бо російська церква жорстоко боролася з такими, як він, вважаючи, що це не Божий дар. А Сава у землі бачив так, як у воді. Тому ніякий скарб, на якій би глибині він не був закопаний, не міг від нього «заховатися». Гроші самі текли йому у руки. Із цих підземних скарбів Сава Самодрига і розбагатів. У нього було сільце Савівка, яке розкинулося на березі річки Інгулець, свій водяний млин, молотарка, олійниця. Це був нелегкий час, тому що настали часи занепаду, а потім і руйнації Січі та ліквідації усіх козацьких вольностей. Але свої здібності Самодрига застосовував для допомоги людям.
Навколо нашого населеного пункту розташовано безліч курганів: Бекетова, Січова, Сторожова, Чубата могили та багато безіменних курганів, але про Чубату могилу згадують найчастіше. Чому б це? Доречно нагадати, чому він має таку назву. Як уже говорилося, Петром Калнишевським було створено цілу групу застав між Диким полем і Козацькими Вольностями. Однією із таких застав була і наша – Петрова застава. На кожній заставі був свій сотник, на Петровій - козак Чуб. Він був Донським козаком. Коли і чому він потрапив до запорожців невідомо. А так, як він був козаком із Дону, то «оселедця» у нього не було, голова булла повністю покрита волоссям. Через це до нього пристало прізвисько «Чуб». Коли козаки ховали скарби «про чорний день», то із ними зажди присутнім був і сотник Чуб, який був уже у поважному віці. Задовго до своєї смерті він наказав себе поховати саме на цьому кургані, «щоб було кому охороняти заховані скарби». Наказ сотника було виконано, а могила отримала свою назву – Чубата. Давно існує легенда, що на Чубатій могилі закопаний план розміщення скарбів, які у свій час приховали козаки. Цей план і самі скарби ховалися під наглядом козаків-характерників, останні ж біля скарбів ставили «вічного сторожа», який зберігав би скарби від посягання сторонніх. Існує легенда, що для того, щоб відкопати план, треба було або піти до церкви і замовити молебень, щоб Божественна сила допомогла у цьому ділі (чого ніхто не робив), або на заході сонця у середині липня місяця стати на маківці могили і там, де упаде краєчок твоєї тіні, потрібно шукати план. Копати треба було після півночі, коли ніде не чутно собак, ніде нема вогників, як кажуть, «у глупу ніч». Викопати те, що шукаєш, слід до першого півнячого співу, тобто до третьої години ночі. Було декілька сміливців, які намагалися це зробити, але усіх їх чекала невдача. Декого «водило» усю ніч, а на ранок його, ледь живого, односельці приводили додому і на запитання рідних: «Де це його носило усю ніч?», він тільки щось невиразно бурмотів, або починав плакати. Були такі, що після цієї подорожі, як кажуть у народі, «переставали дружити із головою» і нічого повідомити не могли.
Про один випадок я розповім докладно. Про нього моєму дідусеві, коли він був ще підлітком, розповів сам скарбошукач - Будко Тарас Якович. Ось його розповідь:
«Старі люди розповідають, що на Чубатій могилі закопаний козацький скарб, але його не можливо забрати, бо його охороняє вічний сторож. Що воно таке, ніхто не знає. Ходив туди і я, але взяти скарб не зміг, тому, що до нього не допустила мене якась сила. Отже, під вечір я взяв лопату і на запитання жінки, куди йду відповів, що хочу накопати хрону, бо збиралися варити холодець. На Чубатій могилі відмітив точку закінчення своєї тіні і повернувся додому, принісши з собою хрону. Діждавшись поки дружина засне, крадькома встав і відправився до Чубатої могили. Там приліг, діждався коли не стало чутно собак і почав копати в наміченому місці. Через деякий час лопата стукнулася об щось тверде, мене аж в піт кинуло і я почав копати енергійніше. Невдовзі помітив, що в ямі стало видно. Подумав, що вже ранок і я дуже довго копаю, але, коли я підняв голову, у мене аж волосся дибки стало – біля ями стояв світлий козак з піднятою над головою, шаблею. Мене охопив смертельний жах, я не пам’ятаю, як вискочив з ями і побіг щодуху в напрямку села. Чув, як стугонить позаду земля - то женеться за мною моя смерть – світлий козак. Не пам’ятаю, як добіг додому, добре, що вхідні двері були відкриті. Вскочивши в хату, закрив на засув двері, а сам забрався на піч. І тут почув, як хтось шарпає двері. У мене і в серці похололо. І от той, що шарпав двері, голосом моєї дружини кричить: «То вештається невідомо де, а тепер ще і в хату не пускає». Я тихенько підкрався до дверей і запитав: «То ти, Таню?», на що почув відповідь: «Відкривай, а то я на тобі рогача поб’ю». Почувши голос дружини, я відкрив хату і, впустивши дружину, швиденько знову закрив їх на засув. На запитання дружини, що це зі мною, я тільки махнув рукою. На ранок у мене піднялася температура, з якою я пролежав тиждень, а дружина ще й кепкує: «Ну що, допарубкувався?». А через тиждень запитала мене, де це я подів лопату, бо їй немає чим накопати картоплі на борщ. Я тихцем пішов до кума і попросив його сходити зі мною на Чубату могилу, пошукати там мою лопату. Кум погодився, але поцікавився - чому моя лопата на Чубатій могилі? Я кумові розповів все, як є, і ми пішли. Прийшовши на могилу, я помітив, що лопата стримить там, де я її залишив, але ніякої ями, яку я копав, немає. Забравши лопату, ми з кумом попрямували до села. Кум дорогою допікав мене своїми шпильками, вважаючи, що я брехун».
Невірно було б думати, що даром характерництва були наділені тільки чоловіки – цим даром володіли і жінки. Але оскільки жінки не могли, та і не мали права брати участі у військових діях, то вони цей дар направляли на захист своєї сім’ї від всіляких негараздів. Для української жінки-козачки було звичною справою жати у полі збіжжя. Але поряд із серпом завжди була зброя – шабля чи рушниця, під запаскою зажди був ніж або пістоль. На ній лежало народження дитини, її захист від всіляких болячок та страхів, лікування. Природою закладено, що кожна жінка на підсвідомому рівні може зрозуміти, що у даний час турбує її дитину. Але серед усього жіноцтва виділялися такі, які зналися на травах, робили необхідні заговори, могли передбачити майбутнє. Про одну із таких жінок, бабу Олиту (Педан Іуліту Петрівну) люди у нашому краї пам’ятають ще й досі (про неї була публікація у «Трудовій славі»). Ще одна прославлена характерниця, яка проживала по вулиці Свердлова – Сидоренко Векла (Фекла). Цю жінку у народі називали шептухою. Вона лікувала «наговором» всілякі болячки і не один раз допомагала міліції розкривати злочини. Розгул бандитизму у післявоєнні роки був дуже великий, коли міліція була не в змозі розкрити злочин, то за допомогою зверталися до баби Векли. Про цю жінку повинні пам’ятати. І мені хотілося б, щоб поділилися спогадами про неї її колишні сусіди і знайомі. А взагалі таких жінок у народі називали відьмами. Це слово походить від древньоруського – відаю (ведаю), знаю. Прикладом боротьби із відьмами є повість Г.Ф.Квітки-Основ’яненка «Конотопська відьма», у якій зображено нужденний побут українських селян-кріпаків, замальовуються дикі методи російської влади і церкви, які застосовували проти знахарок або «відьом». У одному із сюжетів розповідається, як хотіли провчити відьму методом побиття. Впіймали, зв’язали і почали лупцювати хто чим, аж пара стовпом піднімається, а потім, коли роздивилися, виявляється, що лупцювали стовбур верби. Цей приклад доводить, що ці жінки також володіли методами захисту і навіювання.
Останнім часом у оселях українців сила силенна всіляких жіночих портретів масового вжитку, на яких зображено чи то циганку, чи то іспанку, очі якої, кажуть, приносять успіх та щастя. Шановні чоловіки, придивіться уважно у очі своїх дружин, наречених, сестер та доньок і помітите, що в очах кожної світяться таємниця, сила і ніжність. Постає питання, чому в усьому світі так цінуються наші українські дівчата та жінки, з якими залюбки одружуються іноземці? Та тому, що від кожної жінки, народженої в енергетичному середовищі України, крім Криму, віє таємницею, віковічною надзвичайною силою, яка є основою мистецтва управління енергіями і яка здавна має назву жіночий Спас. Від Хрещення Русі пройшло багато часу. З тих пір, як Русь стала християнською, почався повальний наступ на древні вікові традиції руського (не російського) народу, а особливо – віщунство, характерництво і ведизм. Збереження у старовинних козацьких родах мистецтва цієї таємничої науки доводить, що традиції живі, вони виведуть український народ до світлого майбуття.
Підсумовуючи сказане, хочу висловити сподівання, що український народ не загубив ті надбання, майстерність яких відточувалася віками, а, може, і тисячоліттями. Ми нащадки Божественного народу, який веде свою історію ще із архаїчних Біблійних часів – від найменшого сина Ноя Іафета і тому Бог вложив у наші душі праведність, чистоту помислів, доброту, любов і терпимість до усього навколишнього.
Запорізька Січ була високоморальною, дійсно християнською державою, запорожців не можна прирівнювати до козаків Дону. Запорізькі козаки також уміли гуляти, як і донські, але вони ніколи не займалися розбоєм і не грабували своїх, православних. Коли С.Разін підняв повстання на Волзі, то він декілька разів запрошував запорожців приєднатися до нього, але відповідь постійно була негативною, бо разінська «вольница» була боротьбою не за ідеали, а, здебільшого, грабунком усіх підряд. Разін, як і Пугачов, виступали не проти царизму взагалі і рабства (кріпацтва) як соціального явища. Ватажки повстань завжди оголошували себе дивом вцілілими членами царської родини, яких вважали загиблими тощо. Зрозуміло, що, якби вони перемогли, то якийсь Разін чи Пугачов всівся б на царському троні, а його приспішники стали б царедворцями і поміщиками-кріпосниками, бо інакше не уявляли державний устрій. Запорожці не підтримали Разіна, не стали бандитами, але вони не годилися і на роль жандармів, як російські донські козаки (хоча вони також були вихідцями з Запорозької Січі). Саме тому Катерина ІІ знищила Запорозьку Січ, бо бачила, що «приручити» запорожців неможливо, надто вже це волелюбний народ.
Бог подбав і про те, щоб наш народ був готовий до всіляких непередбачуваних випадків у житті: чи радість, чи горе, щоб це все переживалося спільно, єдиною сім’єю. І тому наш народ виконує настанови Бога – сьогоднішні події на сході держави повністю підтверджують це. Сподіваюся, що і вершини людських надприродних сил, характерництво, також проявиться під час цієї війни. Було б дуже добре, щоб у кермачів нашої країни були хороші помічники-консультанти, які змогли б розв’язати багато незрозумілих питань: «вуха і очі» на всі випадки життя – характерники. Наша країна йде тернистим шляхом. «…По нехоженым тропам протопали лошади, лошади, неизвестно к какому концу увозя седоков…» - співав свого часу відомий радянський поет, композитор і бард Володимир Висоцький. І не дивно, що шлях України такий непростий, адже протягом останнього тисячоліття, особливо після хрещення Русі, інтелектуальний розвиток нашого народу штучно гальмувався. У наших землях винищувалося все, що було якимось чином повязане із древньою вірою, полчища завойовників перетворювали цілі регіони на свої колонії, насаджуючи свої культуру, мову, традиції. Був створений і успішно процвітає до сьогоднішнього дня так званий «синдром заробітчанства». Із наших земель успішно викачувалися і продовжують викачуватися не лише матеріальні, але і духовні ресурси методом «викачування мізків» у інші країни, купуючи їх комфортом, можливостями застосування їх інтелекту. Земля козацька пертворюється на зону духовного і технічного лиха. Чи так це насправді – залишається вирішувати самому читачеві. Важливо, щоб всі ми не залишалися пасивними спостерігачами, а стали активними громадянами, кожен на своєму місці робили все для процвітання України, пам’ятали про своїх предків, славних козаків.
Іван СЕРДЮК, краєзнавець.
Від редакції:
Ми ознайомили вас, шановні читачі, з дописом краєзнавця-аматора І.Сердюка. Ми щиро йому вдячні за цю нелегку працю, якій він присвятив чимало сил і часу, вивчивши багато історичних матеріалів, занурившись, крім того, в безмежне море народних переказів, справжніх скарбів фольклору, творів художньої літератури на історичну тему.
Матеріал І.Сердюка вийшов досить цікавим, хоча і неоднозначним, місцями еклектичним. Бо ж у ньому можна знайти твердження, що щирі християни козаки-характерники … були носіями вірувань наших предків, таємних знань жреців-язичників (відунів, як він їх називає). Поряд з твердженням, що багато нинішніх бід – від того, що ми не виконуємо Божі заповіді, присутня ностальгія за древніми віруваннями русичів, які їхні прибічники нині називають Рідною Вірою.
Втім, ці теми дискусійні, ними займаються вчені – історики, етнографи, богослови. Ми ж ще раз висловлюємо вдячність автору за цікавий і повчальний матеріал.
