«…Серед нас є люди, які кожного дня хочуть змінити

цей світ: зробити його кращим, справедливішим і багатшим. Вони, ці люди, не звертають уваги на  труднощі, а з радістю виконують свою роботу - добути ті часточки минулого, що ще жевріють у пам’яті старожилів, припадають пилюкою в схронах архівів.

Ці люди виконують свою роботу заради того, щоб передати ці крихти минувшини прийдешнім поколінням. Хай же нащадки узнають, як колись жили, який мали вигляд і у що вірили їхні далекі пращури…»

Йозеф Аугуста

«…Для кожної людини у світі знайдеться його власна основна загадка, відповідь на яку так хочеться отримати, а потім відомим уже рішенням поділитися із багатьма людьми…» - як точно і вірно сказано автором «Іліади» та «Одіссеї». У цій публікації я не тільки користувався творами різних письменників, але використав і те, що було закладено у мою пам’ять із дитинства через розповіді старших. Що із цього вийшло – виношу на шпальти «Трудової слави» для ознайомлення читачів із цими фактами нашої священної історії. Ще за радянської доби Володимир Висоцький говорив: «…Удивительное рядом, но оно запрещено…», а сьогодні дивовижне відкрило двері, тільки треба переступити через цей поріг. Отже, вперед…

Куди оком не глянь — степ. Без кінця і краю. Навесні й до середини літа котить вітер шовкові хвилі у степових травах. Високо вгорі завис жайворонок, який виспівує тільки йому зрозумілу пісню. Над самотністю степу височіє могила, на якій вітер теж перебирає-перечісує шовковисту траву, а вона в самоті прислухається до пташиної пісні. Відходить весна, а невдовзі кінчається й літо, настає осінь з її нескінченними зливами, що зводять нанівець усю шовковисту красу, десь подівся жайворонок з його дзвінкою піснею. А могилі тепер доводиться слухати завивання осіннього вітру та мокнути під холодними дощами. А далі — надходить зима з тріскучими морозами та білою пухнастою ковдрою, в яку огортається все навкруг. А потім знову весна, знову літо...

Так минають роки, десятиліття, століття, тисячоліття, а картина не змінюється: вітер розчісує трави в степу і на могилі; так само в височині неба зависає жайворонок з його нескінченною піснею...

Зненацька пісня жайворонка замовкає тому, що з’являються вершники на конях, які озираються довкола, чи не чатує на них небезпека, потім подають сигнал і на пагорб поволі виповзає чумацька валка. Одна мажа (віз або гарба, покриті захисним шатром), за нею наступна, а там ще і ще. Назбирується до 40-50 маж, на передній завжди сам возний, найдосвідченіший із подорожуючих. На нього ж покладаються і обов’язки старости населеного пункту у міжсезоння, коли чумаки відпочивають і готуються до наступної чумацької валки (подорожі). Колектив у чумацькій валці підбирався із відчайдушних, сміливих людей, яким не страшні набіги татар, а також нужденний побут далекої подорожі. На кожній мажі біля товару завжди під рукою лежить зброя, аби відбиватися від татар, вовків, а часто і своїх земляків, охочих до легкої наживи.

Чумацтво, як промисел, зародилося у ХІІІ – ХIV століттях, цих мандрівників завжди супроводжували вершники на конях, які захищали від небезпеки і ділили усі принади та негаразди кочового життя. Пізніше ці люди утворили окремий потужний соціальний прошарок тодішнього українського життя – козацтво. Ось як пише про розвиток козацького руху М.Грушевський у своїй Ілюстрованій історії України: «…Так у ці роки почав зароджуватися козацький рух, який згодом переріс у визвольну війну проти турецького та польського поневолень. І народ український повірив у славу козачу. Козаки стали його героями, оспівувалися у піснях і виростали у надлюдські образи у переказах. І разом з тим, як люди переймалися вірою у непоборну силу козачу, до козаччини горнулося все більше і більше людей чоловічої статі, які бажали теж влитися у героїчне козацьке життя. Росла і відокремлювалася ціла вества. І не хотячи зовсім – приложило до цього своїх рук саме правительство, отими самими заборонами походів козацьких та різними заходами коло того, аби їх припинити… Під бунчуки козацьких воєвод приставало все більше обездоленого люду, тому що устрій козацького братства був простий і вільний, але міг бути сильним, тому і панував над душею і тілом цього братства. У цьому виявився великий хист і здатність нашого народу до організації самозахисту, майстерності, звитяги та нехитрого чоловічого побуту, що стали у нагоді і явились основою козацького руху...» І ніякі Геродоти із Нострадамусами не могли передбачити цей рух. Туреччина уже облизувалася, як жирний кіт перед обідом, дивлячись на притихлу у смертельному очікуванні католицьку Європу, тому, що під зеленими знаменами Аллаха уже очікували команди більше 500 тисяч фанатичних вояків, для яких боротьба із невірними була святим ділом. І тут зненацька під самим її носом де не взялися войовничі обірванці із шаблюкою у руці і пістолями за поясом. Турецькі паші із сумом писали своєму султану: «…І звідки вони узялися на нашу голову, ці запорожці?! Мабуть, це Аллах посилає нам прокляття за наші гріхи перед ним…». А наші козарлюги вели себе, як справжні лицарі, завжди ставали на захист обездоленого українського народу від Османської Туреччини, Польщі, та і Московії доіставалося, як писав Т.Шевченко: «…скородили списами московські ребра…».

Українці усіх чоловіків із дитинства готували до військового життя. Їх купали у суміші трав, ставили родові обереги: від ворогів видимих і невидимих, від куль, стріл, меча та шаблі та багато інших. Коли у хлопчика прорізався перший зуб, то батько саджав його на коня і дивився: якщо маля вхопиться за гриву коня, щоб не впасти, то із нього вийде добрий козак і можна проводити навчання далі, а якщо упаде – не бути йому козаком. На перший погляд - дуже жорстоко, а на ділі виходило, що це сувора життєва необхідність, бо комусь потрібно було працювати і на землі, доглядати за маєтністю, давати лад усьому господарству в цілому. І тому, якщо уже став козаком, то тут правило було єдине: «Не бійся смерті, бійся безславного кінця». Починаючи із п’ятирічного віку, хлопчиків уже свідомо готували до козацького життя і віддавали у науку до умілих козаків та старшин. Тут було усе: гартування тіла і волі, вивчення різних видів боротьби: «Спас», «Навхрест», «Гойдалка», «На пасках», «На палицях» та інших. Але вершиною майстерності були «Гопак», «Метелиця» і особливо «Господар ночі», який вважався вершиною бойової майстерності, коли «тіло починало грати», і при ударах противника та пораненнях не відчувається біль. Усі види рукопашного бою були витончені, тому козакам не було рівних у бою. Порівнюючи різноманіття рухів китайської бойової системи «Ушу» із козацьким «Господарем ночі» та цитуючи провідного наставника системи «Ушу» Лінь, можна зазначити, що для того, аби виконати бойові вправи української боротьби, китайцеві потрібно « ще багато дечого, що виходить за рамки китайської гімнастики». На його думку, «Господар ночі» є наслідком розвитку системи фізичної і психічної підготовки наших предків-воїнів.

У бою козаки завжди держалися п’ятірками, що забезпечувало результативність бою. У такій п’ятірці кожен безпосередньо відповідав за певного товариша, той за наступного, і це все нагадувало кільце, яке безупинно крутиться, а навколо нього падають мертві вороги. Головне правило у п’ятірці – не боятися за себе, а зберегти життя товариша, довіривши своє життя іншому напарникові із п’ятірки. А якщо боятися і думати тільки про себе – загинуть усі.

Про побут та славні походи козаків написано багато, тому я приведу один тільки приклад. У 1637 році козаки оволоділи турецьким містом-фортецею Азовом. Турки у 1641 році обложили Азов, у історію військових дій це ввійшло під назвою «Азовське осадне сидіння». У турецькій армії було 240 тисяч воїнів під командуванням паші Гусейна-Делі, а в Азові знаходилося біля 5 тисяч чоловік, разом із міським населенням, 296 гармат та троє козаків-характерників. За 4 місяці облоги захисники не отримали ні підкріплення, ні провіанту, ні зброї, а турецький флот постійно поставляв провіант, боєзапаси та людей своїм військам, які стояли під стінами Азову. За два місяці осади турки зазнали дуже важких втрат, вони змушені були перенести свій базовий табір подалі від фортеці, оскільки козаки пос-тійно робили нічні вилазки. Після двох місяців облоги паша Гусейн-Делі писав у Константинополь: «Завоювати Азов нема як, а піти геть - ганебно. Ми поневолювали цілі царства і святкували завжди перемогу, а тепер маємо сором від жмені нікчемних вояків…».

У південних районах України на кордоні із Росією до цього часу ходять легенди про воїнів-козаків, які відрізнялися військовим хистом та надлюдськими здібностями. Таких бійців називали козаками-характерниками, і це була військова еліта Запорозької Січі. Вважалося, що характерники отримали своє уміння ще із архаїчних ведичних знань, від рахманів, волхвів, яких переслідували після прийняття християнства на Русі, тому одні відуни зовсім покинули територію тодішньої Русі, а ті, що залишилися, вимушені були потаємно ділитися своїми знаннями. Про цих людей говорить також і «Велесова книга». Так у главі «Бусовий період» читаємо: «…І тут ми побачили чародійниць (амазонок), поселення яких були у лісах. Вони прийшли на допомогу нашій раті, взявши мечі. І бачили ми чаклунів (характерників), які творили велике чудо. Ми бачили, як із жмені земної пилюки, кинутої ними в небо, встають раті Сварога. І ідуть ці раті на ворогів наших, щоб заподіяти їм смерть…». Тільки в Запорожжі характерники могли відкрито користуватися своїми знаннями до того часу, коли Україна попала в кабалу до Московії. Після цього знову почалися гоніння на них від християнської церкви.

Козаки-характерники були здебільшого розвідниками (пластунами), від яких залежало повернення живими із бойового походу всього козацького війська. У Запорозькій Січі були свої пластунські курені, до яких не мали входу прості козаки. Д.І.Яворницький у «Історії Запорозького козацтва» згадує легенди, що «між козаками завжди були так звані «характерники», яких ні вогонь, ні вода, ні шабля, ні звичайна куля, крім срібної, не брали. Такі люди могли без ключів відкривати замки, плавати на човнах по землі, як на морських хвилях, переходити через річку по суконній повсті чи циновках з лози, брати в голі руки розпечені ядра, бачити за кілька верств навколо себе за допомогою особливих «верцаєл», тобто склянок (на зразок підзорної труби), перебувати на дні річки довгий час, влазити і вилазити з туго зав’язаних і навіть зашитих мішків, перекидатися у котів, собак і вовків, перетворювати людей у кущі, вершників на птахів, залазити у звичайне відро і плисти у ньому під водою сотні і тисячі верст». Звідки ж взялися ці люди і хто їм допомагав у їхній чаклунській діяльності? Спробуємо у цьому розібратися.

Дуже давно, у епоху раннього неоліту - у Х-ХІ тисячоліття до н.е. на території сьогоднішньої України почали зароджуватися витоки сучасного українського етносу - аріїв. Звідси у різні сторони світу розселилися арійські народи, які несли із собою знання та уміння своїх далеких предків. В основі цієї культури лежали знання про людину, як про космічну сутність, про мирне, добросусідське співіснування з іншими народами. До цього дня у різних народів збереглися крихти українських (арійських) езотеричних знань. У скандинавів залишилися руни – священна дохристиянська писемність наших предків. Чому саме наших? Тому, що рунічним письмом написана «Велесова книга», яка веде свою розповідь із 20-тисячної глибини часу про те, як і де жили наші далекі предки, яка є зразком найдревнішого письма. Згадаймо, чому древні греки спорядили корабель «Арго», підібрали для нього команду із найкращих своїх героїв: Геракла, Тесея (переможця Мінотавра), Орфея, синів Зевса Кастора і Полідевка і відрядили у далеку Гіперборею ( територію сучасної України) за якимось міфічним Золотим Руном. Що, у греків не було своїх овець чи не було золота щоб виготовити своє Золоте Руно? Ні, на арійському Золотому Руні була абетка, а греки на той час були неписьменні, але вони також були нащадками тих древніх аріїв-переселенців, тому у них залишилися спогади про цю абетку.

 Виходячи із уявлень древніх мудреців, які сприймаються тепер і сучасною наукою, людина складається із декількох тіл, які ніби входять одне у друге, як матрьошка. Кожне із цих тіл має своє значення, найпершим є фізичне тіло, потім ідуть енергетичні поля різної частоти, що являють собою ауру людини, яка за своєю формою нагадує яйце. Кожне наступне енергетичне покривало має зв’язок із фізичним тілом, і ці точки на тілі людини називаються чакрами, що розміщені на певних ділянках тіла людини. Найдревніша назва чакри – хара. Саме слово хара складається із двох частин: ха – визначається, як постійне місце чогось чи когось і  ра – сонце, світло, Божественна Животворна Енергія. Наприклад, у слові ХАТА: ха – дійсне місцезнаходження, та - батько. Звідси випливає, що хата - це місце, де перебуває батько, або, образно кажучи, це те світле місце, звідки кожна людина бере початок свого життя, його пуповина і саме від хатнього (батьківського) порогу вирушає відкривати світ. На хатньому порозі дітей батьки благословляли, бажаючи Божого заступництва, випускаючи у світ широкий, благословляли до спільного сімейного життя. Людей, які уміли направляти свої знання на енергію хар (чакр) із давніх давен називали характерниками, у Тибеті та у Індії - архатами (а-хара-тами, тобто Великими Святими), або зна-хара-ми – тими, що знають хари (чакри). Народ, у якого характерники були духовними поводирями, інші народи називали хараїмами, або араїмами – аріями, тобто людьми, які несуть у собі світло. Від древнього поняття хара, цих психоенергетичних та духовних центрів, що знаходяться на тілі людини, походить слово і поняття хара-ктер, що означає спільність стійких психологічних, моральних та духовних цінностей людини, які визначаються його поведінкою. Отже, характерники – це люди, які уміють керувати енергіями хар (чакр) і розуміти енергії всього сущого, у тому числі людей, тварин, дерев, трав, каміння, вітру, стихій (дощу, грому, блискавки і тому подібного) впливати на них, а отже і керувати ними. Ці знання і уміння надійно зберігалися, вважалося, що їх можна передавати тільки рідній і добрій дитині. Характерники були не тільки духовними поводирями та подвижниками, але і цілителями душі і тіла козаків, і всього населення нашої благословенної землі. Побутує народний вислів: «дати по харі», у сучасному розумінні - ударити по обличчю. Але цей вислів належить характерникам і тут мається на увазі пошкодити хари (чакри) противника. Усім відомо, що у Японії до цього дня існує звичай, що для того, щоб уникнути сорому, самурай у разі порушення ним бусидо (кодексу честі) робив собі харакірі (сеппуку) - пронизуючи мечем свою пупкову хару (чакру). Звідси і назва: хара і кіруп – кінець. При такій смерті душа (енерго-інформаційний комплекс) відразу потрапляє у рай. Свої знання характерники використовували не тільки для добрих справ, але і для захисту себе та оточуючих. Вони могли знешкодити противника на відстані, тобто вивести із ладу його хари (чакри). Цими діями характерник міг навіть забрати життя противника. Дякуючи свідченням очевидців, які збереглися до наших днів, ми знаємо, що характерники могли викликати різні видіння, навести оману: «Там, де запорожці билися із татарами і коли сила була на боці козаків, то виложать усю татарву усіх до одного, ні одного не випустять. А як несила, то вони зроблять або річку, або ліс, та такий ліс, що його ні пройти, ні проїхати. Та тоді ті – татарва - наткнуться, подивляться, а воно річка, або ліс, та й назад. А після, як роздивляться, а воно того нема нічого». Характерники були майстрами по виготовленню «криків». Для цього вони брали очерет, замочували його у воді і у воскові і в цей час вони на нього кричали всілякі образливі слова. Очерет якимось чином «запам’ятовував» цей крик. Після цього цей очерет розкидався по степу і коли кіннота противника, чи піша рать хотіли таємно напасти на козаків, то у степу лунали крики, які зривали таємний похід. Недаремно казали, що характерник чує степ на багато верст навкруг.

А ось як описує історик Я.П. Новицький бій турецького війська із російським військом, якому у критичний момент на поміч приходить характерник: «Запорожець підняв руки і піймав ядро: «Ось бач, каже, який гостинець!». А потім каже: «Глянь на острів: що там?». Глянув цар, аж турок сам себе руба. Піднялася велика курява, а потім стихло. «Дивись тепер» - каже запорожець. Глянув цар, аж нема ні одного живого турка, порубали самі себе…». Якщо це все описати сучасною мовою, то це все було галюцинацією, тобто – гіпнозом. Якщо розвідники бачили перевагу турок чи татар у кількості і тому наслідки бою були на боці противника, характерники «ховали» свій загін від ворога. А серед степу яку можна знайти схованку? Тому, злізши із коней, зав’язували коням морди, щоб ті не почали іржати, почувши коней противника, а тим часом характерник встромляв навкруги свого загону піки у землю, щоб це все нагадувало паркан. А потім характерник навіював нехристям думку, що вони бачать перед собою всього лиш буєрак, порослий кущами та деревами і загін противника спокійно проїжджав мимо.

Іван Сердюк, краєзнавець.

(Далі буде).