(Продовження. Поч. у № 61)
Козаки-характерники були світлими і глибоко віруючими людьми, приходили завжди на поміч своїм одновірцям. Вони надавали великого значення православній вірі, як скріплюючій духовній основі, що не дає народу можливості забути своє історичне значення перед експансією ворогів.
Ще за скіфської епохи у кожному племені був свій оракул, або волхв (віщун, чародій), який умів говорити з природою, розумів мову звірів. Навіть сама назва волхв нагадує слово вовк, тобто, ця людина була здатна приймати подобу звіра і в такому стані могла пробратися до ворожого табору, вивідати усе, що потрібно, і непоміченою вернутися до свого племені. Як таке могло бути? Відповідь на це питання можна спробувати знайти у Біблії. У книзі «Битіє» говориться: «Тоді сини Божі побачили дочок людських, що вони красиві, і брали їх собі у дружини, хто яку вибрав. І сини Божі стали приходити до дочок людських і вони почали народжувати їм. Це були духовно і фізично славні люди». Отже зародження особливого виду людей, яким може підкорятися природний світ і природні явища, нас веде ще у архаїчної пору. А потім, у епоху язичництва, волхви, віщуни дуже цінилися. Згадаймо про поклоніння волхвів новонародженому Ісусу і його матері Марії. А волхв перекладається як чарівник, характерник. Є згадки про те, що під час бойового походу віщуна (а він завжди був при дружині князя) охороняли достойніше, ніж самого князя. У древності, коли на території сучасної України почала зароджуватися держава, то при кожному державному діячеві були волхви, віщуни. Ці люди знали таємниці древніх курганів - пірамід степів, як їх назвав у V столітті до н.е. «батько історії» Геродот, який подорожував у той час нашими землями. Кургани насипані на геомагнітних силових лініях Землі і тому вони являються підсилювачами життєвих та психічних функцій людини. Для того, щоб одержати додаткові фізичні сили і підсилити свою силу необхідно було зупинитися на ночівлю на кургані. Ще чумаки помітили, що після нічного відпочинку на кургані не тільки люди, а і тварини ставали жвавішими і з легкістю долали наступну ділянку денного шляху. На ночівлю знову зупинялися на кургані. Тому і сучасні дороги, які проклали у давнину чумацькі валки, проходять поблизу курганів.
Але вернімося до наших волхвів – характерників. Ці люди мешкали завжди окремо, «записуватися до них на прийом» потрібно було заздалегідь. Якщо роду, племені загрожувала небезпека, то волхви самі приходили до старійшин, приносячи сумну звістку. Помилки у них були, але це були одиничні випадки. На пам’ять приходить Сказання про Віщого Олега, якому волхви передбачили смерть від його улюбленого коня. Олег не любив цих непрацюючих людей і, щоб довести їх нездатність передбачувати, наказав коня залишити на конюшні, а собі взяв іншого. Через деякий час він завітав на конюшню, але його очікувала сумна новина - кінь чи від розлуки із хазяїном, чи від хвороби помер. Олег попросив показати йому місце, де лежать останки коня. Він, підійшовши до вказаного місця і, побачивши кістки тварини, поставив ногу на кінський череп. З черепа виповзла змія і вкусила його за ногу. Що тільки не робили заклинателі і лікарі, але врятувати Олега так і не змогли.
У древніх волхвів були свої правила, обітниці, ритуали. Але одне непорушне правило полягало в тому, що не можна приносити шкоду своїм одновірцям, членам однієї віри. Це правило зберігалося довго, та було воно декілька разів порушене. Не буду вдаватися у перелік, назву тільки два випадки: це революція 1917 року, коли брат ішов проти брата, батько проти сина, а син проти батька. Другий випадок ми маємо сьогодні, коли дві воюючі країни, які об’єднує єдина Руська православна церква, стали ворогами. А це єдине тіло, якому ми наносимо непоправиму шкоду, чим накликаємо негативні наслідки для кожної із воюючих країн. На жаль ніхто із правлячих верхівок і не думає прислухатися до порад волхвів – характерників.
Прикладом служіння своєму народу у боротьбі проти поневолювачів служить постать Івана Дмитрович Праворучника, який у історії відомий як Кошовий Війська Запоріоького Іван Сірко. Ця героїчна людина була також характерником. Його обирали більше 15 разів Кошовим, останній раз його обрали Кошовим, коли Сіркові було 78 років. За час свого керування Кошем козаки під його супроводом провели більше сотні бойових походів і, що цікаво, не програли жодного. Приведу лише два приклади. Усім відома картина російського художника Іллі Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану». Історія написання цього листа дуже проста. Султан Магомет ІV направив запорожцям листа: «Я, султан Магомет Четвертий, брат сонця і місяця, онук і намісник Божий, володар царств Македонського, Вавілонського, Єрусалимського, Великого і Малого Єгипту, цар над царями, володар над володарями, незвичайний лицар, ніким не переможений воїн, невідступний оборонець гробу Ісуса Христа, пестун християн, наказую вам, запорозькі козаки: з доброї волі піддайтесь мені без суперечки і мене вашими нападами не турбуйте». На цю пропозицію султана запорожці надіслали йому листа у відповідь: «Запорозькі козаки турецькому султану. Ти – шайтан турецький, проклятого чорта брат і товариш, самого люципера секретар, який ти в чорта лицар, якщо голим задом їжака не вб’єш! Не будеш ти годен синів християнських під собою мати! Твого війська ми не боїмося, землею і водою будемо битися із тобою! Вавілонський ти кухар, македонський колесник, єрусалимський броварник, александрійський козолуп, Великого і Малого Єгипту свинар, татарський сагайдак, кам’янецький кат, подолянський злодіюка, самого гаспида внук і всього світу і півсвіту блазень, а нашого Бога дурень. Свиняча морда, кобиляча с….а, різницька собака, нехрещений лоб, хай би взяв тебе чорт! Отак тобі козаки відказали, плюгавче! Числа не знаємо, бо календаря не маємо, місяць на небі, год у книзі, а день такий, як у вас, поцілуй за це нас у зад!». Одержавши таку відповідь Магомет ІV наказав знищити Запорозьку Січ, кошового Сірка, у якого було прізвисько серед турків «Урус-шайтан», живим чи мертвим доставити до султана. Зібравши 15-тисячне військо Магомет ІV послав його на своїх кривдників. Ці події відбувалися на Різдво, коли майже усі козаки були по домівках, «на канікулах». Коли Іван Сірко довідався про плани султана, то було вже пізно збирати своє військо. Він провів декілька днів не виходячи зі своєї «келії». Цей курінь стояв окремо від інших будівель. Козаки, які залишилися на Січі нести службу, збирали кого тільки могли, але сили, все-таки, були не рівні – козаків набиралося 500-600 чоловік. За наказом сотників приводилася до ладу уся вогнепальна зброя. І ось настала ніч із 24 на 25 грудня (за старим стилем). За допомогою зрадників турки непомітно пробралися на територію Січі і їх було неймовірно, ніби оселедців у бочці. Козаки тим часом через потайні двері у огорожі Січі вийшли назовні і закрили ворота. Турецьке військо чекало на команду, а головнокомандувачу турецького війська, паші Сафар-бею, було «пороблено» - він забув чого вони сюди прийшли. Козакам тим часом була дана команда: «Вогонь!». Із усіх куренів був такий щільний вогонь із мушкетів та гармат, заряджених картеччю, що із усього турецького війська залишилося у живих декілька сотень яничар, які дивом врятувалися. При розслідуванні султаном такої ганебної поразки одного із яничар запитали: «Чому ти нічого не робив, а тільки стояв, роззираючись навкруг?». Відповідь здивувала і приголомшила як султана, так і його візирів, які проводили слідство, ось вона: «Я дуже був здивований тим, що знаходжусь знову у Стамбулі і з гордістю спостерігаю за султанським палацом, а його світлість султан мені ще й рукою помахав». Пашу Сафар-бея сам Магомет ІV піддав тортурам. Серед козаків було біля 40 загиблих, але було багато попечених від нагрітих мушкетів та гармат і були обпалені вуса і «оселедці». Загиблих турків козаки потім цілих два тижні спускали у Дніпро через ополонки. Зрадників, які провели турецьке військо у Січ, живими спустили у ополонки. Магомет ІV оцінив голову Івана Сірка у дві бочки золота (приблизно до 100 кг.), але бажаючих стати зрадником свого народу не знайшлося. Перед смертю Сірко заповідав, щоб його поховали у Сторожовій могилі, яка знаходиться біля річки Конка (нині в Херсонської області). Сюди, у цю могилу, Івана Сірка ще за життя «підселяли» (закопували) на декілька днів. Після такого «підселення» у Сірка відкривався дар передбачення подій. Всього, за життя, таких «підселень» було два, третє, останнє, сталося після смерті Сірка. Згідно з легендами, душа Сірка вселилася потім у останнього Кошового Січі Петра Калнишевського, засновника нашого населеного пункту.
Ще один приклад нестандартного рішення військових проблем Іваном Сірком. Після двох років (1645-1646) невдалої облоги і штурму фортеці Дюнкерк, яка була захоплена іспанцями (про ці події писав французький письменник О.Дюма у своєму романові «Три мушкетери»), французький уряд попросив військової допомоги у запорозьких козаків. Сірко з сотнею вірних товаришів виїхав ознайомитися з самою фортецею і скласти план її штурму. Сама фортеця розташована на крутому, високому березі протоки Ла-Манш і була «ключем» від цієї протоки. Оцінивши ситуацію, Сірко відправив частину свого супроводу на Січ по допомогу. Коли прибули козаки загальною кількістю 2,5 тисячі під командуванням полковника Солтенка, Іван Сірко вирішив штурмувати Дюнкерк так: французькі війська своїми діями створюють видимість підготовки до штурму, а козаки тим часом зі сторони моря, звідки іспанці не очікують небезпеки, роблять підкоп. План Сірка удався і Дюнкерк було взято у десятиденний термін. Уряд Франції пропонував різні посади Сіркові, але останній був вірний Січі, своїм товаришам – козакам і навідріз відмовився, мотивуючи тим, що у Франції немає такої природи і таких людей, як в Україні. Про нього добре відізвався в своєму трактаті «Короткий опис Сіркових діянь від 1681 року» невідомий автор. Цей рукопис XVII століття зберігається в бібліотеці Польської академії наук, він був перекладений на українську мову в ХІХ столітті М.І.Костомаровим.
Велике життя прожив Іван Сірко, слава за ним бігла слідом, як за життя так і після смерті. Він заповів козакам, щоб після смерті відрізали його праву руку і ходили з нею у бойові походи. Козаки виконали заповіт великого Кошового і, зустрічаючи противника, завжди виставляли наперед його руку зі словами: «Душа і рука Сірка з нами!». Козаки вірили: де рука – там і успіх. Руку кошового поховали біля тіла після знищення Запорозької Січі. До цих пір жива легенда, що рука Івана Сірка допомогла російським військам перемогти французів у Вітчизняній війні 1812 року. Коли російська армія стояла під Бородіно, козак Михайло Нелипа розповів фельдмаршалу Кутузову про переможну праву руку Івана Сірка. Після деяких вагань Кутузов відправив делегацію козаків, аби привезли цю руку. Охоронці Сіркової могили довго не хотіли давати цю святиню росіянам тому, що добре уже вивчили їхню підступність, брехливість. Після того, як руку привезли на місце майбутньої битви, її три рази обнесли кругом зайнятої французами Москви, і… французи пішли із столиці і із Росії з ганьбою. Не віриться, але після війни, по клопотанню Кутузова у 1826 році останки Івана Сірка були перезаховані із військовими почестями. Чому б це Кутузову клопотатися про останки нашого славного кошового? Російська та радянська влада зробила усе можливе, щоб про цей випадок забули, а пам’ятали про «подвиг» Івана Сусаніна.
На хресті, що стояв на першому похованні Сірка, був напис: «Хто буде сім років перед Паскою висипати по три заполи (колись кишень не було, а під полою висів мішечок, ємкістю з відро) землі на мою могилу, то буде мати таку ж силу, як і я, і буде знати все, що знав я».
Є думка, що занепад характерництва став початком занепаду усього козацького руху, а образ запорожця – гіганта духу, справжнього лицаря – витравлявся із пам’яті народу. Допоки було сильне характерництво, то були сильні і козаки, тому що характерники брали свою силу і уміння від древніх слов’янських вірувань, які творилися та плекалися нашим народом багато тисячоліть підряд. Характерники були пов’язанні із Богами та святинями древньої ведичної віри, але через засилля чужої, не властивої нашому народу духовності, була загублена підтримка своїх Богів із сумними наслідками. Експансія чужої, грецької віри, введення кріпосного права, коли людей перетворили на робочу худобу, політика царизму, спрямована на те, щоб стерти із народної пам’яті не тільки характерництво, а усі витоки древньої Ведичної Рідної віри зробили свою чорну справу. До ХVIII століття у Російській Імперії існував закон, за яким за «богохульну», тобто Ведичну віру присуджувалися каторжні роботи, а то і спалювання на багатті. У цей період уся Західна Європа уже давно відійшла від подібних дикунських методів боротьби із крамолою.
«…Минуло все, нема тепер ні Січі, ні старшин, ні Запорожжя. Нема та й не буде! Хай же хоч на папері проснуться ті лицарі чесні, що колись на світі бенкетували: яничар, як підсвинків різали, татарву та ляхів, як пацюків ганяли, за хрест святий та волю голови свої буйні клали, та, як орли, на огненних конях безкрайніми степами вітром літали, шаблями ворогів змітали.
Пройшло все, одна слава зосталась і слава та не вмре, не поляже, про лицарство козаче людям розкаже… Розкаже вона і про Байду козака, і про Калнишевського Петра, і про Сірка, славного і грізного отамана кошового…»
(Із листа С.О.Краснощокова Д.І. Яворницькому 25 грудня 1891 року).
Як уже говорилося раніше, наше поселення засновано останнім кошовим Запорозької Січі – Петром Калнишевським, від його імені походить і назва Петрове. Спочатку тут була застава (кордон), що носила назву Петрова застава, але із часом, коли почалося нав’язування російського бачення політичних подій, це не могло не зачепити і назви населених пунктів. Слово застава зникло, залишилася тільки назва Петрова, вона довгий час так і писалася. Калнишевський таких застав організував декілька на кордоні між турецькою стороною і козацькими вольностями. Служили на цих заставах молоді козаки, які ще не набули військового хисту, але біля них були і досвідчені запорожці, які через старість чи поранення не могли брати повноцінної участі у житті Січі. Тому їх поселяли на таких заставах, щоб вони готували заміну основного складу козаків для Січі. От вони і займалися муштрою цих майбутні героїв походів на турецьку сторону. Серед цих наставників молоді були і козаки-характерники, які теж виховували собі заміну. Залишилися згадки, як про козацьку добу на Петрівщині, так і про кудесників, які лякали людей своїми незрозумілими діями. Розповім про деяких із них.
На першому місці тут стоїть мій родич прапрадідусь Мирон Касянович Сердюк, 1884 року народження, по лінії мого дідуся Івана Васильовича. Із розповідей дідуся я дізнався, що в дитинстві у Мирона Касяновича був старший наставник і хрещений батько коваль Семен Васюта. Дід цього Семена ще застав козацьку добу і був на Запорожжі пластуном, а отже характерником. Своїм досвідом він залюбки ділився зі своїми внуками і з Семеном також. А Семен став добрим наставником своєму хрещенику Мирону. Наука, яку отримав Мирон Касянович від свого хрещеного йому стала у нагоді в продовж усього життя, зокрема коли Мирона Касяновича призвали на службу до війська під час російсько-японської війни 1904-1905 років. Довелося йому служити розвідником у одному із полків російської армії. Одного разу японці полонили російського кур’єра, який доставляв секретну пошту у полки дивізії. Ця прикра подія сталася якраз на ділянці полку, де служив Мирон Касянович. Командир, вишикувавши полк, запропонував добровольцям здійснити рейд до японців, щоб повернути пошту і, якщо можна, то звільнити кур’єра. Мирон Касянович із трьома добровольцями-розвідниками узялися за виконання цього нелегкого завдання і виконали вони його із честю – вернули пошту і кур’єра ще й взяли у полон японського офіцера. За цей подвиг Мирон Касянович отримав звання старшого унтер-офіцера і орден «Святого Георгія». Яким було здивування, коли Мирон Касянович у кур’єрі впізнав свого земляка Білаша Дениса Мусійовича! Після цих подій вони стали бойовими побратимами і підтримували один одного впродовж усього життя.
Наступний персонаж - Сербин Феодосій Наумович, який служив у охороні царя, бо був високим, статним, поміркованим. Він супроводжував царський кортеж усюди і, будучи одного разу в Ірані, привіз звідти дуже духмяного тютюну. Хоча сам ніколи не палив, але любив дивитися, як мужики із насолодою затягуються цим зіллям. Висіявши тютюн на городі, Феодосій Наумович попередив, що красти його не можна, бо буде від цього крадієві шкода. Кому потрібно він сам дасть, а крадієві зробить так, що ніколи не буде палити. Були випадки, що вночі хтось залізе і висмикне декілька кущів, а потім приходить каятися, бо після цього на тютюн і дивитися не може. Феодосій Наумович відробляв йому, але, якщо траплявся такий випадок з цим чоловіком знову, то його після цього не приймав до себе ніякий гурт.
Ще один «штукар», як його називали сусіди, - Коваль Євдоким Васильович. Цей чоловік від природи був веселун, а ще йому від діда дісталася наука вводити людей в оману. На святкових гуляннях, заручинах, весіллях завжди серед запрошених був Євдоким Васильович. Він приходив зі своєю гармошкою «Тальянкою», без якої не обходилося жодне гуляння. Але він на цих гуляннях «морочив голову» не тільки хазяїну та хазяйці, а і гостям. Сидять, наприклад, за весільним столом, аж раптом помічають, що вони не у хаті, а серед степу, чи у якомусь дрімучому лісі, ще і вовче виття чути. Тоді хтось із гостей мовить: «Васильовичу, досить уже лякати нас» і тоді чари зникають, Коваль сидить тільки у вуса усміхається. Біля його двору був колодязь, біля якого завжди збиралися жінки не тільки, щоб набрати води, а і обговорити свої жіночі справи. Дружина Євдокима Васильовича теж була охоча до цих зібрань. Бувало стоять жінки біля колодязя, голосно розмовляють, сміються, аж тут піднімається вереск, крик, жінки розбігаються від колодязя, як від якоїсь мари. Тут дружина Євдокима Васильовича підступає до чоловіка невдоволена: «Євдокиме, і не соромно тобі лякати жінок?». Чоловік робить тільки здивований вигляд: «А що там?». Дружина: «Та як що, коли гадюк біля колодязя скільки, що ногою нема де стати». Чоловік: «Ти диви, яка морока», а сам тільки посміхається.
Іван Сердюк, краєзнавець.
(Далі буде).
