Колись «ненарод», а тепер народ Божий, колись «непомилувані», а тепер ви помилувані»(Петра. I. 9-10). В них досить виразно і ємко окреслено історичну роль вселенської місії Русі, її справжню велич. Все це підкреслює у своїх проповідях до нашої нації апостол Павло, який у 65 році н.е. теж побував на придніпровських горах, там, де проповідував Андрій Первозванний: «Отже, держіться свободи, яка є Божим даром, і не підпускайте до себе знову рабовласників. Ваш народ багато витерпів, але хіба це не принесло вам користі? Так, згідний, не таким способом пізнається користь! Але дивуюся, що ви від дарованої вам благодаті Христової так скоро вертаєте до іншої «благодаті», яка, до речі, є облудою, і є люди, які дурять вас і бажають спотворити добру звістку Христову і знову перетворити вас на рабів.» Сказано ніби про сьогоднішній день. А ми, народ Божий, чомусь мовчимо про це, тихо погоджуємося із нав’язаною нам концепцією «неісторичної» нації. Уже настав цей час, щоб рішуче здолати традиційно проросійські установки, які домінують серед переважної більшості російських істориків, етнологів і богословів, до них приєднуються і деякі західноєвропейські світила науки.
Якщо копнути у глибини часу, то, дякуючи нашим далеким пращурам, Х-ІХ тисячоліття до н.е., знову посилаючись на «Книгу Велеса», дикі племена древнього Єгипту «перескочили» із кам’яної доби розвитку у залізну добу. Дякуючи нашим пращурам, вони досягли своєї величі (землеробство, письмо, металургія, сімейний уклад життя. Згадаймо коптів, які до VII ст. н.е. складали основне корінне населення Єгипту, їх письмо дуже схоже на давньоруське); напівдикі греки стали великими еллінами, представниками прекрасної і могутньої Еллади (письмо, будівництво, архітектура та культура. Відносно письма, згадаймо міфи древньої Греції, де греки посилають своїх героїв – аргонавтів у загадкову і дику, по їх уявленню, Гіперборею, північні землі, які прилягають до Чорного моря, тобто – територію нашої сьогоднішньої держави, щоб ті здобули Золоте Руно, на якому була написана азбука. Азбука ця нібито була украдена «дикими»!!! племенами Гіпербореї і вона їм геть не потрібна, ці племена не уміють ні писати, ні читати (а хто ж писав «Велесову Книгу»?). Водночас, греки чомусь забули цю азбуку, а більш ймовірніше, що і не знали. Увесь грецький фольклор передавався усно, за допомогою співців-аедів, щось на зразок наших кобзарів. Тому їм слов’янська азбука була потрібна, як повітря. Ті привезли, не дорахувавшись багатьох героїв, а потім у VIIІ ст. н.е. грецькі монахи Кирило та Мефодій, відомі нам зі школи, передарували нам нашу ж азбуку, украдену у нас їхніми попередниками. Правда, додали до неї 4 букви, у древньо-слов’янській азбуці було 22 знаки (літери), а із добавленими, «подарованими» їх стало 26). Виявляється, за багато віків до прийняття християнства на Русі тут була уже своя письменність. Але це був «Священний алфавіт», за допомогою якого велася розповідь про Бога, про Всесвіт, про людину. Святий Іоанн Златоуст називає її «скіфською грамотою». Та і хозари взяли письменність «від Русі і писали зліва направо, і то була слов’янська азбука». На сло-в’янську азбуку дуже схожі давньогрецький, латинський та давньоєврейський алфавіти, тому Кирилу та Мефодію не було потреби вигадувати новий алфавіт. Ось що пише хорватський монах Храбр (сучасник Кирила та Мефодія) у своїй праці «Про письмена»: «Слов’яни римським та грецьким письмом писали слов’янську мову без упорядкування» (мається на увазі «без перекладу»). М.В.Ломоносов у своїй праці «Про мови» підкреслює: «Слов’янська мова ні від грецької, ні від латинської, ні від іншої якоїсь мови не бере початок, отже, сама собою виділяється уже від самих древніх часів». А латинських пастухів та мисливців (згадаймо «Енеїду» І.П.Котляревського), перетворили на могутніх римлян, які тепер теж перекручують нашу історію на свій лад і говорять, що проти Риму ходили дикі кочові, азіатські племена під проводом такого ж самого дикого азіата Аттіли і громили легендарні римські легіони (але якось дивно, що дикун-Аттіла володів багатьма мовами, у тому числі й італійською, та й розкосих азіатських очей, вивчаючи малюнки та фрески тих часів, у нього не помітно). Усі ці реформатори чужих племен були вихідцями із берегів Борисфену (Дніпра), Танаїсу (Дону) та Тірасу (Дністра). А потім ми, забувши своїх попередників, стали малоросами, хохлами, українцями, і кожна нація нас хоче навчати розуму: жити і думати поїхньому, знати їх історію, вивчати їх мистецтво та і говорити на їхній мові. Як у Т.Г.Шевченка, який висміював, у свій час, такі повчання: «…По німецькому указу та й заговорили, а ґвалту, а крику, так, що і німець не второпа, учитель великий…». Хай вибачить сьогоднішній німецький народ, який надає Україні неоціниму допомогу, але ці слова, писав Т.Г.Шевченко ще у 1848 році. Що ж потрібно, щоб знову наша країна стала повноправною представницею багатонаціонального етносу, представленого на Земній кулі? Щоб відповісти на це запитання потрібно віднайти ті віхи, звідки починається історія всякого народу, всякої нації.
Отже, календар майя закінчився у 2012 році. Вся Земля очікувала катастрофи, кінця світу 21 грудня 2012 року. Але минув цей час, а життя на планеті Земля продовжує розвиватися. Таких «кінців світу» вже було безліч, а особливо для слов’янського етносу. Слов’янство, із своїм баченням поетапного розвитку циві-лізації, було і є, ніби кістка у горлі, для багатьох «суперцивілізацій», які хотіли та і тепер хочуть поневолити нас, постійно намагалися бути вчителями нашого вільнолюбивого народу. Але тепер, коли ми здобули вистраждану віками незалежність, необхідно зробити кроки по дійсному затвердженню своєї держави. Для цього потрібно вирішити невідкладні питання:
1.Потрібно змінити назву держави. Це повинна бути не «окраїна» якоїсь імперії, а своя древня назва – Русь, або ж Київська Русь. Від назви Русь є похідні Білорусь, Росія. Так чому ж ми не є русинами, які проживають у державі Русь?
2. Необхідно також змінити прапор. Ні, кольори зостаються ті самі, а тільки потрібно поміняти їх місцями, так говорить вексилологія - наука про прапори, знамена, штандарти, вимпели та інше. Із цієї науки випливає, що жовтий колір, це колір сонця, який повинен бути згори, а голубий, блакитний, це колір степу, має займати нижню частину полотнища. У Холодноярівської Повстанської армії Кості Блакитного, 1919-1921 років, був саме такий Державний прапор. Чому голубий прирівнюється до ко-льорів степу? Тому, що коли дивишся удаль, то ця даль голубіє, а не жовтіє. Отже, виходить, за кольором сьогоднішнього прапора, що нам сонце не потрібне, степи ж наші, знову ж таки за кольором прапора, ми плануємо перетворити у пустелю, тому, що жовтою буває тільки пустеля, і вона ніколи не стане голубою.
3. Виходячи із зміни назви держави, необхідно поміняти й Державний Гімн. Це повинен бути високопатріотичний, героїчний і, разом з тим, історичний музичний твір.
4. Відносно Конституції. Зараз тільки неуважний та з усім згідний не побачить, що всяка Конституція пишеться під правлячий клас, або під клан. За Київської Русі документом, який уособлював Акт вищої державної влади, був Покон, який приймався на Віче, тобто, воля народу була правом і законом для усіх проживаючих на даній території, будь-то князь чи простолюдин і, в першу чергу, захищалися права пересічного громадянина. А бажання князя були тільки його претензією, досягнення яких залежало не від його права, а від права і волі народу. А у наш час народу відведено місце стороннього спостерігача, який тільки констатує, як все нажите пращурами переходить до правлячого клану. Отже, нам потрібна Конституція Київської Русі, подібна до тієї, що існує у країнах ісламу. Точніше, там її немає. Там є Коран, який служить і Конституцією, і настановником поведінки та моралі на кожний день. Я не закликаю прийняти ісламську чи магометанську віру. Я пропоную до Акту вищого Закону держави - древньорусинський Покон, який приймався на Віче і який визначав права і обов’язки як для керівника державою, так і для простого громадянина. Потрібно, щоб уся правляча верхівка держави розуміла, що вона стоїть на захисті суверенітету держави і на захисті прав і свобод народу, який населяє простори нашої Вітчизни. Всякі заклики, на зразок: «Робіть, як ми – повинен закінчуватися словом – «робимо», а не словом – «говоримо». Тільки тоді з”явиться відповідальність у кожного громадянина за долю своєї Держави.
Для втілення у життя цього всього треба залучити істориків, можливо, і закордонних, бо їх бачення «не засмічене» московськими небилицями літераторів, композиторів, і не слід забувати про широкі верстви населення нашої держави, серед яких є нерозкриті таланти. Я сподіваюся, що час, коли наша багатостраждальна держава підніметься із колін, скине із себе ярмо холопа, кріпака і відійде від нав’язаної чужинської назви держави, уже на підході. Мудрі елліни залишили міф про Минотавра, який живе у Лабіринті, і для того, хто потрапив сюди, вихід лиш один – бути знищеним цією людиноподібною тварюкою. Тому, що для Минотавра основною їжею є людська кров, і чим більше він її вип’є, наскільки стане сильнішим. Держава наша потрапила саме до такого Лабіринту. Настав час пробудження і заклику до єднання у цьому хаосі лабіринтових переходів і тупиків, щоби разом здолати Минотавра Зла. Потім зламати стіни Лабіринту і відкрити шлях до сонячного світла, де панують Гармонія, Любов і Свобода. І відійдуть на задній план безперспективні дипломатичні зусилля по боротьбі із цим Злом, брехливість політиків, які туманять нам голови всілякими небилицями, про важкий період переходу до самостійної держави, а, отже, згодом пропадуть взаємні підозри і загальний страх. І тільки тоді відкриється Новий Світ – світ наповнений Сонячною енергією, огорнутий Гармонією Буття і напоєний цілющим Нектаром Любові. Тому що в своїй генетичній пам’яті наш народ пам’ятає, звідки він родом і яке у нього коріння, який родовід. І тільки тоді наша Свята Русь підніметься на повний свій зріст, покличе за собою братів-слов’ян, які зачекалися цього зову, і засяє знову Красою Доброчинності і могутністю Сили Духу творення.
Іван Сердюк, краєзнавець.
