«…Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу…
За неї Бога помолю…
Й піду шукати Русь Святу…»
Т.Г.Шевченко
Розвиток та становлення всякої держави, всякої нації, в цілому, пов’язані із багатьма міжнаціональними, етнічними, делімітаційними (визначеними договором або угодою, укладеними суміжними державами, загального напрямку й проходження кордону між ними) та іншими процесами. Кожний народ, у т. ч. й український, — це живий організм, який має свій зародковий (сакральний) елемент: раса, нація, які не падають з неба у готовому вигляді, а колись з когось починаються і мають свою долю. В подальшому тексті я на цьому ще спинюся. І цей початок не лише генетичний, а і духовний. Не є винятком у цьому і Україна. Що ж треба зробити, для того, щоб вивести нашу державу із «пікіруючого» процесу становлення написано достатньо. І у кожної людини на це є свої думки. Великий китайський філософ Лао-Цзи говорив: «Той, хто знає - не говорить, той, хто говорить – не знає». Отже, я не знаю, а тому належу до другого типу людей. Але у мене є теж своє бачення виходу із кризи. Я не спеціаліст з державотворення, але подаю свої роздуми над цими питаннями теж не для спе-ціалістів, а для широкого загалу, тобто – для громади, щоб вирішити три актуальні питання: «Хто ми?», «Звідки ми?» і «Як ми дійшли до такого життя?». Та, можливо, і спеціалісти з державотворення прислухаються до цих роздумів. Якщо вірити М.М.Карамзіну і його «Історії держави Ро-сійської», 1829 року видання, до складу цієї імперії входила і Україна, де він пише: «Ця велика частина Європи і Азії, яка називається зараз Росією, у помірних її кліматах була заселена, але дикими, у нечемність зануреними народами, які не позначили присутності своєї власними історичними пам’ятками». Де ж їм, цим пам’яткам «присутності» було узятися, коли навкруги були ліси? А дерево, як відомо, піддається гниттю. Тож пам’ятки були, але процес гниття звів їх нанівець. Або ж, як приклад, працю давньоруського Нестора-літописця і його «Звідки почалася Земля Руська», де він стверджує, що Земля Руська почалася зовсім недавно, трохи більше тисячі років, якщо відлік вести від наших днів, тобто, із приходом на наші землі варязьких дружин, з ватажком-конунгом (князем) Рюриком у 862 році. Але чому покликали на допомогу варягів, і у чому вона, ця допомога, повинна була виражатися? Для розуміння історичного перебігу необхідно повернутися у той час. Отже, кінець VIІ - початок VIІІ століть нової ери. Київська Русь перебуває під покровом віри у Сварога. На початку VI століття у Київ і у всі великі міста Київської Русі: Чернігів, Новгород, Углич та інші починають проникати хозари, носії іудейської віри, які, нібито, рятуються від погромів. А далі, як у казці «Про сірого Вовчика і Лисичку»: «Дозволь мені покласти на санчата одну лапку, потім – другу, а далі – і самому всістися». Тобто, хозари почали втручатися у політичне і духовне життя Київської Русі, підкорили собі князів і готували Київську Русь у навернення до іудейської віри, прагнучи створити тут новий Єрусалим, оскільки первісний був розбитий ущент й іудейська віра трималася на волосинці. Київський князь Аскольд мав посаду хозарського кагана і також був тіуном - збірником податей Хозарському каганату. При цьому був повністю залежний від іудейських цадиків (попів), а народ руський, здебільшого, притримувався своєї Рідновіри, і тому почав ховатися по лісах, нетрях та пущах, жити, дійсно, по-звірячому. Увесь набутий досвід у VIІ – VIІІ століттях став русинам у нагоді у ІХ столітті, коли Володимир Великий хрестив Русь у 988 році. Хоча про навернення України до іудейської віри, з наміром перетворити Київ у іудейську Мекку, замінивши назву на Ціон (від назви гори Сіон у Ізраїлі) розмови продовжували вестися ще й у ХХ столітті. Для цього у 1920 році столицею України став Харків, а Київ готувався стати священним містом хасидів. Ось чому у VIІ – VIІІ століттях жили русичі «по звірячому» - у них не було державності, жили племенами, можливо, і на деревах, замість одягу носили шкури тварин. Щоб навести порядок на Русі – на допомогу покликали варягів, які і навели порядок: наших предків повиводили із лісів, нетрів та пущ, а хозарів прогнали, щоправда, війна із ними тривала ще до ХІ століття. Ці праці із задоволенням взяли на озброєння сотні істориків із далекого і близького зарубіжжя, і тепер перекручують нашу історію, як хто хоче. Хоч ті ж самі варяги ще у ІІ-ІІІ століттях н.е. нашим землям дали назву «Гардарики», що означає: «гард» - огорожа, «ар» - земля, тобто, «земля, наповнена населеними пунктами», а усі великі населені пункти були огороджені земляними валами. Я не призменшую заслуги конунгів-князів та їх бойових дружин у розбудові Київської Русі та у захисті її кордонів. Як вам такий підхід до нашої історії? Але історики чомусь геть забули про походи Аттіли (ІІІ-ІV століття н.е.) проти римського свавілля, їх хрестових походів, (пам’ятаєте, як гуси врятували Рим?); про братів Кия, Щека, Хорива і їх сестру Либідь, які заклали на березі Дніпра місто, VI століття н.е., і назвали його іменем старшого брата (є версія, що древні слов’яни колись жили кучно, тобто – усі разом, але у пошуках кращих земель розселилися і: Кий – сьогоднішні українці; Щек – сьогоднішні чехи; Хорив – сьогоднішні хорвати; сестра Либідь – узагальнююча назва країни, де жили слов’яни разом – це Лебедія). І тільки вірно осмисливши минуле та пізнавши витоки своєї історії, можна краще зрозуміти сьогодення. І тільки тоді можна уявити, яким буде майбутнє. Про це говорив і наш корифей історії та літературознавства, поет Максим Рильський: «Той, хто не знає свого минулого, той не вартий достойного майбутнього». Якщо хтось вважає, що наші предки не гідні прискіпливого вивчення їхньої історії, яка, водночас, є і нашою спільною, то далі читати мої розмірковування не раджу. Сьогодні ми переживаємо складний, такий непередбачуваний час, і тому хочеться поговорити про нас - людей, які населяють сьогоднішні простори нашої держави, та і про саму державу: що тут треба зробити, аби перебороти усі складнощі. Кожному із нас потрібно зрозуміти: хто він за національністю? У якій країні він живе? Багато хто скаже: «Що за химерні запитання ставляться?» На перший погляд, це виглядає, дійсно, незрозуміло. Ми живемо в Україні і тому ми - українці. Але назви Україна, а свого часу - Малоросія не є історично спадковими і виникли порівняно недавно. Вони почали з”являтися у кінці ХV, початку ХVI століть у польських державних актах та хроніках. Саме у Польській метрополії із початку ХVI століття «українами», тобто – «окраїна», почали називати підвідомчі землі Речі Посполитої, які були розташовані на південний схід. А пізніше «українами» стали землі, які були південно-західною провінцією Московської імперії. Ось що про це говорить В.І.Даль у своєму «Большом иллюстрированном толковом словаре русского языка» (мова оригіналу): «Украйный и украинный – крайний, у краю, на краю чего-то находящийся, дальний, пограничный, порубежный, что на крайних пределах государства». У ХІІ столітті у Київській Русі українами називали Переяславські і частину Галицьких земель.
Іван Сердюк, краєзнавець.
