Ця історія досі викликає неоднозначні оцінки. І це відбувається як з боку суспільно - політичної свідомості обох держав, учасниць згаданої події, так і з боку суто історичного підходу вельми шанованих дослідників.
29 січня 1918 року . Збройне зіткнення на залізничній станції біля села Крути, яка розташовувалося на 130-му кілометрі в північно-східному напрямку від Києва, Україна. Учасники події: невеликий загін недоозброєної, але самовідданої студентської молоді з боку юної Української Народної Республіки (близько 600 чоловік) і знаменита Червона гвардія Радянської Росії , яка значно перевищує своїх вимушених супротивників числом, бойовим потенціалом і військовим досвідом. Результат бою неважко було передбачити. У запалі громадянського протистояння, трансформації суспільного і політичного світогляду, в пікових точках переломних моментів, що стали низкою таких подій , які змусили нашу історію зазнати найглибших змін, цей бій ніяк не міг залишитися в забутті.
Музей розкриває героїчну сторінку української військової історії – бій під Крутами, який відбувся у січні 1918 року. Будівництво Меморіального комплексу «Пам’яті героїв Крут» розпочалось у 1990 році з ініціативи громадськості. З 2010 року музей став філією Національного військово-історичного музею України.
Автор меморіалу, Анатолій Гайдамака, створив пам’ятник у вигляді насипаного пагорба заввишки 7 метрів, на якому встановлено 10-метрову червону колону. Вона нагадує колони Київського університету, в якому навчалася більшість студентів, що загинули під Крутами. Біля підніжжя пагорба побудована капличка, а поруч із пам’ятником - озеро у формі хреста.
Постановою Кабінету Міністрів України від 31 березня 2015 р. № 200 затверджено Порядок використання коштів, передбачених у державному бюджеті на забезпечення постраждалих учасників антитерористичної операції санаторно-курортним лікуванням.
Порядок поширюється на осіб, які постраждали під час проведення антитерористичної операції та яким встановлено статус учасника бойових дій чи інваліда війни відповідно до пункту 19 частини першої статті 6 та пункту 1 частини другої статті 7 Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”.
Організацію забезпечення санаторно-курортним лікуванням у районі здійснює управління соціального захисту населення Петрівської райдержадміністрації.
Минулої неділі, з нагоди Дня соборності України та 98-ї річниці укладення Акту Злуки Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки, в Петровому відбулася урочиста акція з вшанування пам’яті мужніх захисників України, наших земляків – юних воїнів, що віддали своє життя в боротьбі за єдність, незалежність і цілісність Української держави.
Зокрема, Петрівський селищний голова Світлана Тилик, мама загиблого воїна – учасника антитерористичної операції Олексія Лисенка Тамара Олексіївна, голова громадської волонтерської організації «Допоможемо воїнам Петрівщини» Алла Горністова, секретар селищної ради Володимир Руденко та заступник селищного голови з питань діяльності виконавчих органів ради Андрій Сидоренко поклали кошик з живими квітами до меморіальних дощок загиблим воїнам Олексію Лисенку та Євгену Рєзнікову, встановлених на будівлі Петрівської гімназії – навчального закладу, який свого часу за-кінчили наші славні герої, та вшанували їх пам’ять хвилиною мовчання.
Минуло вже більше року після виборів до органів місцевого самоврядування. Тоді громада Богданівської сільської ради обрала своїм висуванцем до районної ради кандидата в депутати від партії «Батьківщина» О.М.Кравченко, адже Олександра Михайлівна багато років проживає у цій місцевості, тож їй добре відомі болючі проблеми села. Про те, що за цей час їй вже вдалося зробити, та про плани на майбутнє наша розмова.
- Олександро Михайлівно, передусім хочу запитати, що спонукало Вас балотуватися до районної ради?
- Знаєте, я не розумію тих людей, котрі, коли їх щось не влаштовує у соціальному плані, ладні про це багато говорити, критикувати, а як випадає нагода до-класти власні сили на вирішення цих проблем - воліють стояти осторонь. Тож на моє рішення вплинуло бажання активніше діяти на розвиток своєї території.
- Які нагальні проблеми громади Вам вже вдалося вирішити?
- Найболючішою з них, як і у багатьох інших громад, є стан місцевих та комунальних доріг. Багато років знаходилася у незадовільному стані наша дорога до райцентру. Зважаючи, що по ній інтенсивно рухається службовий транспорт Петрівського залізорудного кар’єру, Богданівська сільська і ра-йонна ради неодноразово зверталися до керівництва ЦГЗК та за-прошували на сесію райради, аби підприємство також долучилося до ремонту дорожнього покриття. Та, на жаль, співпраці у цьому аспекті не відбулося. Тож довелося братися до цієї справи своїми силами. Ще у минулому році частину дороги вже полагодили за рахунок коштів Петрівської селищної ради, а у цьому році маємо довести цю справу до кінця. Аби убезпечити рух транспорту, здійс-нили спилювання старих тополь на узбіччі дороги. Тож сподіваємося, що невдовзі стане зручніше і комфортніше долати шлях до Петрового. Нещодавно до мене звернулися мешканці нашої сільської ради з проханням відрегулювати графік руху шкільного автобуса. В результаті це питання вдалося вирішити на користь мешканців села, і тепер люди мають більше часу для вирішення своїх справ у райцентрі. Варто зазначити, що кілька днів поспіль, коли тривали потужні снігопади, завдяки бульдозеру нашого фермерського господарства «Карат» вчасно розчищалися від снігу сільські дороги, таким чином забезпечили безперервне сполучення з районним центром. Крім того, ми намагаємося постійно опікуватися освітою, культурою та медициною села. На даний час односельців турбує відсутність фельдшера у ФАПі. Нині вже вирішуємо це кадрове питання, тож незабаром прийом пацієнтів буде здійснювати медпрцівник кілька разів на тиждень. Хочу зауважити, що все це вдається здійснювати за рахунок співпраці з місцевим органом самоврядування.
«…Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу…
За неї Бога помолю…
Й піду шукати Русь Святу…»
Т.Г.Шевченко
Розвиток та становлення всякої держави, всякої нації, в цілому, пов’язані із багатьма міжнаціональними, етнічними, делімітаційними (визначеними договором або угодою, укладеними суміжними державами, загального напрямку й проходження кордону між ними) та іншими процесами. Кожний народ, у т. ч. й український, — це живий організм, який має свій зародковий (сакральний) елемент: раса, нація, які не падають з неба у готовому вигляді, а колись з когось починаються і мають свою долю. В подальшому тексті я на цьому ще спинюся. І цей початок не лише генетичний, а і духовний. Не є винятком у цьому і Україна. Що ж треба зробити, для того, щоб вивести нашу державу із «пікіруючого» процесу становлення написано достатньо. І у кожної людини на це є свої думки. Великий китайський філософ Лао-Цзи говорив: «Той, хто знає - не говорить, той, хто говорить – не знає». Отже, я не знаю, а тому належу до другого типу людей. Але у мене є теж своє бачення виходу із кризи. Я не спеціаліст з державотворення, але подаю свої роздуми над цими питаннями теж не для спе-ціалістів, а для широкого загалу, тобто – для громади, щоб вирішити три актуальні питання: «Хто ми?», «Звідки ми?» і «Як ми дійшли до такого життя?». Та, можливо, і спеціалісти з державотворення прислухаються до цих роздумів. Якщо вірити М.М.Карамзіну і його «Історії держави Ро-сійської», 1829 року видання, до складу цієї імперії входила і Україна, де він пише: «Ця велика частина Європи і Азії, яка називається зараз Росією, у помірних її кліматах була заселена, але дикими, у нечемність зануреними народами, які не позначили присутності своєї власними історичними пам’ятками». Де ж їм, цим пам’яткам «присутності» було узятися, коли навкруги були ліси? А дерево, як відомо, піддається гниттю. Тож пам’ятки були, але процес гниття звів їх нанівець. Або ж, як приклад, працю давньоруського Нестора-літописця і його «Звідки почалася Земля Руська», де він стверджує, що Земля Руська почалася зовсім недавно, трохи більше тисячі років, якщо відлік вести від наших днів, тобто, із приходом на наші землі варязьких дружин, з ватажком-конунгом (князем) Рюриком у 862 році. Але чому покликали на допомогу варягів, і у чому вона, ця допомога, повинна була виражатися? Для розуміння історичного перебігу необхідно повернутися у той час. Отже, кінець VIІ - початок VIІІ століть нової ери. Київська Русь перебуває під покровом віри у Сварога. На початку VI століття у Київ і у всі великі міста Київської Русі: Чернігів, Новгород, Углич та інші починають проникати хозари, носії іудейської віри, які, нібито, рятуються від погромів. А далі, як у казці «Про сірого Вовчика і Лисичку»: «Дозволь мені покласти на санчата одну лапку, потім – другу, а далі – і самому всістися». Тобто, хозари почали втручатися у політичне і духовне життя Київської Русі, підкорили собі князів і готували Київську Русь у навернення до іудейської віри, прагнучи створити тут новий Єрусалим, оскільки первісний був розбитий ущент й іудейська віра трималася на волосинці. Київський князь Аскольд мав посаду хозарського кагана і також був тіуном - збірником податей Хозарському каганату. При цьому був повністю залежний від іудейських цадиків (попів), а народ руський, здебільшого, притримувався своєї Рідновіри, і тому почав ховатися по лісах, нетрях та пущах, жити, дійсно, по-звірячому. Увесь набутий досвід у VIІ – VIІІ століттях став русинам у нагоді у ІХ столітті, коли Володимир Великий хрестив Русь у 988 році. Хоча про навернення України до іудейської віри, з наміром перетворити Київ у іудейську Мекку, замінивши назву на Ціон (від назви гори Сіон у Ізраїлі) розмови продовжували вестися ще й у ХХ столітті. Для цього у 1920 році столицею України став Харків, а Київ готувався стати священним містом хасидів. Ось чому у VIІ – VIІІ століттях жили русичі «по звірячому» - у них не було державності, жили племенами, можливо, і на деревах, замість одягу носили шкури тварин. Щоб навести порядок на Русі – на допомогу покликали варягів, які і навели порядок: наших предків повиводили із лісів, нетрів та пущ, а хозарів прогнали, щоправда, війна із ними тривала ще до ХІ століття. Ці праці із задоволенням взяли на озброєння сотні істориків із далекого і близького зарубіжжя, і тепер перекручують нашу історію, як хто хоче. Хоч ті ж самі варяги ще у ІІ-ІІІ століттях н.е. нашим землям дали назву «Гардарики», що означає: «гард» - огорожа, «ар» - земля, тобто, «земля, наповнена населеними пунктами», а усі великі населені пункти були огороджені земляними валами. Я не призменшую заслуги конунгів-князів та їх бойових дружин у розбудові Київської Русі та у захисті її кордонів. Як вам такий підхід до нашої історії? Але історики чомусь геть забули про походи Аттіли (ІІІ-ІV століття н.е.) проти римського свавілля, їх хрестових походів, (пам’ятаєте, як гуси врятували Рим?); про братів Кия, Щека, Хорива і їх сестру Либідь, які заклали на березі Дніпра місто, VI століття н.е., і назвали його іменем старшого брата (є версія, що древні слов’яни колись жили кучно, тобто – усі разом, але у пошуках кращих земель розселилися і: Кий – сьогоднішні українці; Щек – сьогоднішні чехи; Хорив – сьогоднішні хорвати; сестра Либідь – узагальнююча назва країни, де жили слов’яни разом – це Лебедія). І тільки вірно осмисливши минуле та пізнавши витоки своєї історії, можна краще зрозуміти сьогодення. І тільки тоді можна уявити, яким буде майбутнє. Про це говорив і наш корифей історії та літературознавства, поет Максим Рильський: «Той, хто не знає свого минулого, той не вартий достойного майбутнього». Якщо хтось вважає, що наші предки не гідні прискіпливого вивчення їхньої історії, яка, водночас, є і нашою спільною, то далі читати мої розмірковування не раджу. Сьогодні ми переживаємо складний, такий непередбачуваний час, і тому хочеться поговорити про нас - людей, які населяють сьогоднішні простори нашої держави, та і про саму державу: що тут треба зробити, аби перебороти усі складнощі. Кожному із нас потрібно зрозуміти: хто він за національністю? У якій країні він живе? Багато хто скаже: «Що за химерні запитання ставляться?» На перший погляд, це виглядає, дійсно, незрозуміло. Ми живемо в Україні і тому ми - українці. Але назви Україна, а свого часу - Малоросія не є історично спадковими і виникли порівняно недавно. Вони почали з”являтися у кінці ХV, початку ХVI століть у польських державних актах та хроніках. Саме у Польській метрополії із початку ХVI століття «українами», тобто – «окраїна», почали називати підвідомчі землі Речі Посполитої, які були розташовані на південний схід. А пізніше «українами» стали землі, які були південно-західною провінцією Московської імперії. Ось що про це говорить В.І.Даль у своєму «Большом иллюстрированном толковом словаре русского языка» (мова оригіналу): «Украйный и украинный – крайний, у краю, на краю чего-то находящийся, дальний, пограничный, порубежный, что на крайних пределах государства». У ХІІ столітті у Київській Русі українами називали Переяславські і частину Галицьких земель.
Іван Сердюк, краєзнавець.
(Продовження. Поч. у №6).
На території району утворювались машинно-тракторні станції (МТС), які допомагали колгоспам у механізованому обробітку землі. Життя потроху налагоджувалося: діти ходили до школи, селяни працювали в колгоспі, їхнє життя ставало заможнішим, побут був схожим, всі були майже рівними.
Та мирну працю перервала Друга світова війна 1941 - 1945 років. З розповіді Михайла Михайловича Куща уродженця с. Малинівки, 1905 р. н.: «Німці прийшли в наше село у серпні 1941 року. Нас, молодих допризовників, сільська рада відібрала 82 особи, після чого відправили на фронт. Знущанням, тортурам, які впроваджували німецькі окупанти щодо тих, хто залишився в селі - не було меж. Потрібно було прокладати залізничну колію з с. Водяне до станції Куцівка. Люди працювали за допомогою корів, яких залишилося якихось 3-4 голови, і вони були останньою надією на виживання. Нестерпні умови праці забирали життя жителів села, які були в тилу ворога».
Загалом протягом війни було призвано 181-го жителя села, з них загинуло 93, а 44 - нагороджені та удостоєні бойових нагород. Світлою пам’яттю оповитий спомин про земляків, які стали Героями Радянського Союзу - Феодосій Андрійович Щур, Степан Костянтинович Булда та Василь Михайлович Дригін.
Страшно уявити собі майбутнє людини у сучасному світі. Грізні ознаки наступаючих на людство хвороб, число яких швидко зростає з розвитком цивілізації, лякає багатьох з нас. І змушує боротися за здоров’я - фізичне, розумове, психічне, за поліпшення умов життя кожного з нас і всього суспільства в цілому. Наука робить все можливе. Людський організм можна було б порівняти з великим будівельним майданчиком, де одночасно йдуть і будівництво, і реконструкція. Щодня гинуть кров’яні тільця і з’являються нові. Лейкоцити живуть в середньому 8-10 днів. Білок пе-чінки та плазми крові протягом 10-20. Білок людської шкіри оновлюється повністю приблизно протягом 160 днів. Навіть волосся (білок) повинне не тільки постійно з’являтися, але ще й рости. Таким чином, безперервно виникає нове покоління клітин. А до їх складу входить близько 50 різних компонентів, і всі вони повинні безперервно надходити в людський організм. Якщо раптом не виявиться якого-небудь із них або його замало, то наш організм, насамперед, спробує до цього пристосуватися, «фабрикуючи» найгірше покоління клітин. І так буде до тих пір, поки ситуація не перейде в критичну, - тоді людина може захворіти.
Загальні відомості про інфекційні хвороби
Світ мікробів, що живуть на нашій планеті, надзвичайно великий і різноманітний. Серед великого царства цих най-дрібніших організмів є багато корисних для людини: вони сприяють родючості ґрунту, обумовлюють процеси бродіння, а також гниття відмерлих організмів (тим самим беручи участь в кругообігу речовин у природі), утворюють антибіотики, з великим ефектом застосовуються проти багатьох хвороботворних мікробів.
Від щирого серця вітаємо дорогу внучечку МАРІЙКУ ГАВРИЛЕНКО з десятирічним ювілеєм!
Внучечко, сонечко, зіронько мила!
Хай твоя доля буде щаслива,
Хай твоє серденько горя не знає,
Твої оченята нас радо стрічають!
Рости здоровенькою, гарненькою, розумненькою і будь щаслива!
З любов’ю прабабуся Марія, бабуся, дідусь, дядя Саша з сім’єю.
Цю притчу мені розповіла моя донька Оксана. Здавна відомо, що матеріально бідні люди є, зазвичай, добрішими, аніж багатії. «Чому так?» - подумав один чоловік і звернувся з тим запитанням до мудрого старця. Старець вислухав і промовив: «Чоловіче добрий, поглянь у вікно і скажи, що ти там бачиш?» Чоловік подивився у вікно і відповів: «Бачу людей, будинки, дерева, тварин».
«А тепер поглянь у дзеркало і скажи, що бачиш», - сказав мудрець. Чоловік глянув у дзеркало і відповів: «Бачу тільки себе». «Ось тобі і відповідь, - мовив старець. - Лише трішечки срібла на склі - і як докорінно змінюється увесь світо-гляд».
Григорій Василів.
