Спроба історичного дослідження
(Продовження. Поч. № 7).
А у 1662 році, через 800 років поневолення Київської Русі варягами, московити, під проводом царської династії Романових, поневолили Русь і перейменували Московщину на Росію. Цією дією вони привласнили не тільки древню назву нашої держави, а й «підібгали» під себе і нашу багатющу історію, вилучивши державну документацію, «присвоїли» церковний Престол Руської, а не Російської, Православної церкви і всі книги широкого вжитку. Ніхто не виступив проти цього, хоча споконвічною Руссю були наші землі, та і Московщина, тобто територія Київської Русі, теж до них належала. А потім «новоросіяни», вирішили все це стерти із пам’яті уже українців, не русинів, перетворивши їх на кріпаків і заборонивши будь-яке навчання українського населення. У 1862 році у Великому Новгороді, проігнорувавши Київ, відкрили геніальний пам’ятник (автор Мікешин М.Й., він є автором пам’ятників Катерині ІІ (1873 р.) у Петербурзі, Богдану Хмельницькому (1879-1888 р.р.) у Києві (у мене є матеріал про історію спорудження цього пам’ятника), та є автором ілюстрацій до «Ілюстрованого «Кобзаря», видавництва 1896 року), але не з геніальною назвою – «Тисячоліття Росії».
Але ж ми пам’ятаємо, що на той час Росії було тільки 200 років! Якби цей витвір мистецтва називався «Тисячоліття Русі», цим би була віддана дійсна дань історії, хоч і викривленої росіянами, оскільки їм не до вподоби стала історія Київської Русі. 862 рік взятий за відлік історичної минувшини тому, що у цих роках у Київську Русь позвали варягів, під проводом князя Рюрика, для наведення порядку і спасіння Русі від іудаїзму. А від того, що не тільки московити постійно перекручували нашу історію, не задумуючись про дійсний стан минувшини, багато і українців, а за ними майже і ввесь світ, ніби підкреслюючи нашу меншовартість, говорять, не: «в Україні», а «на Україні», тобто мається на увазі: «На окраїні». І це говориться про сучасну нашу державу!? Крім цього, Московщина являлася, та і тепер залишається інтелектуальним вампіром, тобто викачує із усіх колишніх «братніх» республік Радянського Союзу, а із України - в першу чергу, талановитих людей. Росіяни теж не позбавлені талантів, але таких сильних, відданих своїй справі особистостей у них немає. Це, в першу чергу: діячі науки, культури і медицини. Ми довго ще будемо залишатися на узбіччі суспільного розвитку циві-лізацій. А чому так виходить? Чи на тому, що назва «Україна» не несе у собі ніякої конструктивної семантики і не є власним іменем, а визначається як псевдонім, кличка? А дійсна назва нашої держави «Русь», або ж «Київська Русь», а людей, які жили, та і тепер проживають у цій державі, називали «русичі», або «русини». Тепер нас по-іншому називають – українці, тобто, люди із «окраїни» суспільного розвитку держав. Дивний ми народ – суперечливий. З однієї сторони – життєлюбиві, у нас є прихована сила і гордість. Гордість нашу не зрівняти з московською пихою, тому, що у Московії, крім чванства та прагнення «насолити» комусь із сусідів - немає нічого іншого за душею. До цих пір Росія вважає нашу націю «хворою», а сама начебто «здорова», та «надає» нам свою «допомогу». Тому що, як вважають росіяни, Москва, це ІІІ Рим, який стоятиме вічно, і уся «правда» литиметься тільки із Москви не тільки для «хворої» України, а і для усього «хворого» світу. Свого часу великий ідеолог комунізму Карл Маркс у наукових працях з презирством і зневагою ставився до багатьох народів, особливо до єврейського (хоча сам був євреєм) та «південноро-сійського», тобто українського! У своїй праці «Ро-сійська позика» він писав: «Завдяки тому, що євреї зміцніли, життя на Землі стало більш небезпечним, і це змушує нас викривати їх цілі, щоб їхній сморід пробудив робітників усього світу до боротьби». І, на його думку південноросійський етнос, тобто ми, українці, це «етнічне сміття, яке потрібно знищити, як відпрацьований матеріал, або він сам потоне у буремному вирі револю-ційної боротьби». І, починаючи із 1921 року, радянська влада, керівництво якою здійснювадлося із Москви, почала повальний наступ на український етнос, заходилися винищувати українську інтелегенцію - істориків, літераторів, культурологів. Знищувалися праці М.Грушевського, та й самого автора арештували, але потім, щоправда, випустили, замахнулися на Г.Сковороду та Т.Шевченка. Та ми не потонули, ще тримаємося «на плаву». Але щоб допомогти «втопити» нашу націю і догодити різним людиноненависницьким теоретикам, нерідко стараємося самі себе знищити і принизити: не хочемо знати і розмовляти рідною мовою, не дбаємо про розквіт нашої держави, тому, що не хочемо знати – хто ж ми є насправді. А мова – душа народу. І душа народу житиме доти, допоки ллється рідна, материнська українська мова. Стосовно мови добре сказав професор Колумбійського університету Юрій Шевчук, який у травні 2016 року побував у Кіровограді: «Можна говорити про те, що коли роздвоюється мова (мається на увазі російська і українська), то в остаточному підсумку роздвоюється й ідентичність, роздвоюється сама людина. Ця ідеологія не про те, щоб включити російськомовних громадян до укра-їнської спільноти, а про те, щоб роз’єднати їх, змусити заплутатися у тому, ким вони є. Тут розгортаються цілі масивні ресурси впливу на мислення людей, і чи не вперше в українській історії ця культурна атака має наскільки фантастичний успіх, що навіть національно свідомі українці апелюють до неї. Якщо проаналізувати, то 67-70% громадян держави в останньому переписі населення назвали рідною мовою українську. Інша справа, що із цієї кількості тільки 5% дійсно нею володіють досконало. На мій погляд, ця вражаюча дискримінація стала джерелом того роз’єднання, і не говорити про неї – значить, продовжувати ділити країну. Уявіть українську мову людиною, якій перекрили кисень. Це тільки питання часу, коли вона «задихнеться», тобто, коли мова повністю зникне з активного вжитку. Навіть «совіти» не додумалися до такої «мовної політики». Правда, Майдан Гідності 2013-2014 років хотів протистояти цьому - продемонструвавши народну Силу і Волю. Що із цього вийшло відомо всім - «віз і нині там». Ми поки що не можемо вибратися із ро-сійського багна лицемірства і облуди. Чому ж так вийшло, що народ, який має великий потенціал своєї душі, втратив відчуття своєї гідності, особливості народу, який кидає своїх геніальних дітей у вир розвитку чужих народів? Чому наша нація так змаліла? Чому наша нація, розсипавшись на атоми, не бачить тих Апостолів Свободи, які полягли на Майдані Гідності і які сьогодні гинуть, захищаючи майбутнє нашої країни? Сьогодні потрібно розвивати Гордість за свій народ, життєву Мудрість поколінь, для того, щоб почати творити власну державу. Потрібно подолати вбогу і дивну думку, що наша історія починається тільки з IХ століття, тобто із 862 року. Найнеобхідніше сьогодні — вселити в український народ упевненість у тому, що він є не етнічною масою, а таки народом зі своєю великою історією і великим майбутнім, запрограмованим у його багатющій історичній пам’яті. Сьогодні потрібно почати вивчати дійсну історію про нашу пра-прабатьківщину, написану із багатьох іноземних хронік до нової ери, тому, що вони більш-менш правдиві, а, в першу чергу – запровадити у шкільну програму вивчення «Книги Велеса», тому, що там відтворена історична дійсність про величний шлях нашої нації і тільки тоді ми будемо знати дійсну правду про нашу пра-прабатьківщину, і тільки тоді почне проявлятися гордість за свою історію і за свою правду. Недавні археологічні дослідження (2011-2014 роки) Трипільської культури (VI тисячоліття до н.е.) на Кіровоградщині, спільний проект України та Англії, цьому є підтвердженням. Певна річ, представників трипільської культури не можна ще повною мірою назвати русинами. Але у нас залишився той їхній зародковий феномен - «тяги до землі». Неспроста русини із такою ніжністю і пошаною ставляться до неї: прихорошують квітами, заквітчують вишневими садами, та і свої хати оздоблюють так, щоб вони теж прикрашали землю. На наших причорноморських землях зародилася культура землеробів, до цього був кочовий спосіб життя і потім цей етнос прасло-в”ян дав поштовх для розселення слов’янства не тільки по Європі, а і по Азії. Усім відома назва міста Єрусалим, яке розташоване на території Ізраїлю, але небагато хто знає, що засновниками цього міста були русичі і носило воно назву Русалем, що у перекладі із древнєсло-в’янського означає «Руський стан». І неспроста колись Чорне море носило назву Руське море. До сьогоднішнього часу історія Київської Русі захована у московських скринях, опечатана великими таємними печатями, нам же видається тільки таке, що має свідчити: ми начебто дурні, нікчемні і неспроможні без москалів зробити і кроку. А дійсна історія наша почалася, згідно «Книги Велеса», 20 тисяч років тому, і країна наша «…сто разів гинула і сто разів відроджувалася…», але народ свято зберігав назву своєї країни. До речі, «Книга Велеса» закінчується ІХ століттям н.е. приходом на Русь варязьких дружин. Отже, закінчився період духовного розвитку Русі, настав період закабалення: відмови від Рідновіри, прийняття чужинської релігії, нав’язування чужинської моралі, відступ від споконвічних русинських цінностей, це настала Ніч Сварога, яка закінчиться у середині ХХІ століття. Довгенько ще сидіти і чекати. Заборона, а потім і знищення історичної правди про етапи розвитку нації зробили свою справу, і тому найбільш давня історична віха, про яку ми знаємо, це прихід Андрія Первозванного на майбутні київські гори. Отже нам трохи більше 2000 років? Куца ж у нас пам’ять. А це тому, що ми зазомбовані, затуркані, як страуси поховали голови у пісок, мовляв, хай буде, що буде. Але ця наша зашореність скоро спаде сама собою, як облуда, проте, можливо, тоді не буде уже кому споглядати красу світу і не буде кому, та, можливо, і кого, виводити із темряви до Божої благодаті. Тому, що всякий зайда спішить знищити цю країну, цей народ, тому що наші люди високодуховного складу світосприйняття, Божий народ (про це і Біблія говорить у книгах Буття Х.2,23; Параліпоменон (із давньо-єврейського: «те, що було пропущено») І.5,17; Єзекіїля (старозавітний Біблійний пророк) XXXVIII.2, XXXIX.1), у генотипі якого закладена програма мирного співіснування із сусідніми народами, та передачу іншим народам своїх знань та досягнень. Із Біблії відомо, що після Великого Потопу на території Землі, від Паміру до Піренейського півострова і північних територій Африки, розселилися три народності, започатковані трьома синами Біблійного Ноя – Сіма, Хама та Іафета, це: семіти - араби, від яких, пізніше, започаткувалися і євреї; хаміти – племена, які заселили Африку (негроїдна раса); яфетична народність – майбутня арійська (сло-в’янська) нація. Ось звідки генотип нашої нації. Тут арійців не слід «плутати» із фашистами «великої» Німеччини 1933-1945 років: вони беруть початок від Каїна, того, якого Бог прогнав з перед своїх очей після вбивства ним брата Авеля, але вони спромоглися відродитися у ХХ столітті. Центр білої раси почав формувати новий тип «людини осідлої», тому, що до цього був тільки кочовий спосіб життя. Та і апостол (із грецького – посланець) Ісуса Христа Андрій Первозванний неспроста у 55 році н.е. прийшов на пагорби біля Дніпра і проказав своїм учням пророчі слова: «Чи бачите ви гори оці? Це святі землі! Тут буде зведено величний град, у якому засяє благодать Божа. Із цієї землі будуть литися слова Божі про Любов і Злагоду». І встановив хрест на місці майбутнього Києва. Ось чому московити не хочуть нас відпускати від себе, тому, що із розривом України із Росією зникне потреба у Руській православній церкві Московського патріархату. Про це говорить і апостол Петро до прихожан, розпорошених у цьому регіоні: «Ви — вибраний рід, священство царське, народ святий, люд власності Божої, щоб звіщати чесноти Того, Хто покликав вас із темряви до дивного світла Свого.
Іван Сердюк, краєзнавець.
