Сергія Яковича Снігура добре знають багато земляків-петрівчан, а, тим більше - працівників кар’єру. Свого часу він закінчив Харківський інженерно-педагогічний технікум, отримав спеціальність майстра виробничого навчання у галузі залізничного транспорту. Працював на Петрівському кар’єрі машиністом тепловоза, машиністом бурової установки… Словом, жив звичайним життям звичайної людини, яка заробляє на хліб своїми роботящими руками. Доводилося працювати і за кордоном, в тому числі в Росії. Каже, що скрізь до робітників ставляться з повагою, толерантно, чесно платять за чесно виконану роботу. Крім Росії. Їздив туди працювати тричі - і тричі його дурили, недоплачуючи зароблені гроші.

Роки юності і молодості Сергія Яковича минули, нині йому йде вже 58-й рік, але він, пам’ятаючи, що росіяни завжди ставилися до наших так званих «гастарбайтерів» далеко не доброзичливо, не зміг спокійно сприйняти російську агресію, стало прикро за державу. Тож вирішив добровільно стати воїном, підписавши контракт зі Збройними силами України. Сталося це 30 травня минулого року.

2 лютого 2017 року виповнюється 120 років від дня народження нашого славного земляка – Євгена Филимоновича Маланюка –
поета, літературознавця, культуролога, історіософа.

Народився Євген Маланюк 02 лютого 1897 року в м.Новоархангельську в родині вчителя. Закінчив Єлисаветградське земське реальне училище, Київське військове училище. Учасник визвольних змагань доби Української Народної Республіки. З 1921 року в еміграції (Польша, Чехословаччина, Німеччина, США). У 1928 році закінчив По-дєбрадську Господарську Академію. З 1949 року проживав у США, працював на інженерній посаді в Нью-Йорку.

Автор 20 поетичних книг та літературно-критичних праць. Енергетичним джерелом його творчості була ідея української державності. Всім своїм доробком поет прагнув дати відповідь на запитання: що являє собою українська культура, яке місце вона посідає серед інших культур, що є причинами тогочасного занепаду країни, як відродити українську державність?

У м.Новоархангельську споруджено пам’ятник Є.Маланюку та названо його ім’ям вулицю у м.Кропивницькому. Рішенням Кіровоградської обласної ради від 19 квітня 2002 року №13 засновано обласну літературну премію імені Євгена Маланюка, що є творчою відзнакою, якою нагороджуються літератори Кіровоградської області за високохудожні твори, спрямовані на ствердження гуманістичних ідеалів, збагачення історичної спадщини народу, державотворення та демократизацію суспільства.

 

Тільки-но з морозу переступаєш поріг центральної майстерні СВК «Агрофірма «Маріампольська», як в обличчя віє приємним теплом. Ремонтники тут працюють у спецівках, і кожен з них займається своєю справою. Від газозварювального апарату Романа Артеменка розсипались яс-краві іскри, немов від бенгальських вогнів. Він, разом з Володимиром Сидоренком і Владиславом Нежигаєм, ремонтують дискову борону. Поряд слюсар Юрій Аксьонов лагодить косилку, а за ним біля трактора, увесь заклопотаний, щось майструє В’ячеслав Титаренко, котрий вже майже півстоліття водить полями стальних коней. Ось цього Т-150, що на гусеничному ходу, експлуатує вже п’ятнадцять років, адже бережливо ставиться до техніки та належить до когорти працелюбів. Запитую його, чи ще ходитиме цей вже майже раритет?

Матеріал, який пропонуємо вашій увазі, невипадково приурочили до початку лютого, адже саме у ці лютневі дні, далекого вже 1935 року, світ побачив перший номер петрівської районки.
З тих пір плин часу «намотав» на лічильник історії чимало різних подій – радісних і сумних, величних і ганебних. Районна газета кілька разів змінювала свою назву, в колективі у різні роки працювало чимало журналістів, серед яких, часом, траплялися досить цікаві й талановиті особистості, які, безсумнівно, залишили яскравий слід в пам’яті наших земляків, передусім – постійних шанувальників «Трудової слави». Однією з таких яскравих постатей був і Анатолій Кирилович Ткаченко – головний герой цієї оповіді, якому автор – колишній колега і товариш - шле найщиріші побажання міцного здоров’я, довгих років життя, незгасаючої енергії та оптимізму.

У ті часи (наприкінці 80-х минулого століття) в Радянському Союзі повним ходом йшла перебудова. Були проголошені «Боротьба з пияцтвом та алкоголізмом», «Приватизація державного майна», «Демократія». Саме в цей період з”явилася громадська організація Народний рух України за Перебудову, невеликий її осередок виник і в Петровому.

(Закінчення. Поч. у № 6, 7)

За свою важку та добросовісну працю мають державні нагороди: В.Л.Стад-ніченко, І.С.Балдьонок, В.С.Дудзінська, М.І.Іщенко, М.А.Малиця, Л.М.Перчун, М.М.Садовніченко, А.Ф. Шорін, І.М.Яротник, Ю.Я.Шаповал, Д.Ф.Шаповал, В.Й.Вибрик, Д.Д.Білаш, Д.Т.Єгоров.
Свого часу виконували інтернаціональний обов’язок: І.Г.Комишов, В.І.Криворучко, В.І.Кударенко. Шанують люди також своїх односельців, які приборкували Чорнобильський атом: М.М.Вибрик, П.Я.Дудзінський, В.О.Яровий, В.Р.Мухамедов.

Останні роки існування радянської держави для Малинівки виявилися не надто оптимістичними: внасліідок сумнозвісної горбачовської перебудови та реформування в КСП, господарство почало втрачати свій економічний розмах розвитку, що вплинуло на життєвий рівень селян. Зменшилися прибутки, знизилась трудова дисципліна та ставлення до колективної власності.

И платье шилось белое, когда цвели сады.
Ну что же тут поделаешь - другую встретил ты.

Зовсім молодою закохалася Марійка в статного, старшого за неї на 5 років Тараса, який щойно повернувся додому після служби в армії. Жили вони по різні сторони балки, а городи їхні сходилися, тому поливати городину - капусту, помідори доводилося з однієї криниці.

Біля Марійчиного городу росли чотири здоровенні груші-дички, квашені - дуже смачні.

Ох ті груші! Тільки ж вони винні в тому, що запашним ароматним цвітом запалили вогонь палкого кохання Тараса та Ма-рійки.
Як же вони надихали п’янким ароматом душі закоханих і щиро зберігали їхні таємниці!

«Щасливий той, хто щасливий у себе вдома»

Насильство в сім”ї - неприпустима річ для цивілізованого суспільства

(Роздуми учнів 4-В класу Петрівської ЗШ І ступеня).

(Закінчення. Поч. у № 4).

Любов у долонях

Сім’я дуже важлива у житті кожної людини. Це лагідні руки мами і тата. Рідна домівка, затишна та безпечна.

На жаль, родини бувають різними, бувають і такі, де часто відбуваються лайки та бійки. Діти, які зростають у таких сім’ях, з дитинства живуть з острахом, часто плачуть, вчиняють бійки. Коли вони самі стають дорослими, також, у свою чергу, не розуміють простого сімейного щастя, б’ють та ображають уже своїх дітей, замість того, щоб виховувати їх з любов’ю.

Цими вихідними петрівські футбольні уболівальники, котрі скучили вже за високо-класним футбольним дійством, отримали, нарешті, нагоду знову насолодитися улюбленою грою, адже свої контрольні спаринги в товариських поєдинках провели обидві наші команди. Першими на поле стадіону НТБ «Молодіжний», що у Володимирівці (відтепер цей стадіон носитиме саме таку назву) в суботу вийшли футбо-лісти першої команди, а їх опонентами на полі стали футболісти дубля прем’єр-лігівської «Олександрії». У цій грі, що відбулася за підтримки близько сотні уболівальників, незначну ігрову та територіальну перевагу мали наші футболісти, однак вразити ворота гостей вони зуміли лише одного разу: на 55-й хвилині красивим обвідним ударом майже з кута штрафного майданчика у дальню від голкіпера «дев’ятку» м’яч «поклав» Віталій Колєсніков. Більше результативних атак цього дня уболівальники не побачили, хоча команди ще кілька разів обмінялися гострими контрвипадами. Втім, особливої загрози ні для тих, ні для інших воріт вони вже не становили.