И платье шилось белое, когда цвели сады.
Ну что же тут поделаешь - другую встретил ты.

Зовсім молодою закохалася Марійка в статного, старшого за неї на 5 років Тараса, який щойно повернувся додому після служби в армії. Жили вони по різні сторони балки, а городи їхні сходилися, тому поливати городину - капусту, помідори доводилося з однієї криниці.

Біля Марійчиного городу росли чотири здоровенні груші-дички, квашені - дуже смачні.

Ох ті груші! Тільки ж вони винні в тому, що запашним ароматним цвітом запалили вогонь палкого кохання Тараса та Ма-рійки.
Як же вони надихали п’янким ароматом душі закоханих і щиро зберігали їхні таємниці!

Ось там, під запашними грушами і зоряним небом, під солов”їне витьохкування сталося перше побачення, зізнання і клятва в палкому коханні.

Тарас вперше в житті сказав своїй Марії: «Скоро ти будеш моєю» і приколов в її волосся цвіт груші, як в тій пісні:

Дурманом сладким веяло
От слова твоего,
Поверила, поверила -
И больше ничего.

Ота криниця давала змогу щовечора бачитися, поливаючи городину. Було, примчить Тарас перший з відрами, поллє свою і Марійчину, щоб більше залишилося часу на побачення.

Мама Марійчина, з хвилюванням у душі, переймалася за донечку. Було, вийде над балкою, стане і кличе: «Марійко, йди вечеряти, поки вареники свіженькі». Не хотів хлопець відпускати дівчину, краще б ті вареники вона сама поїла. Одного разу Тарас приїхав велосипедом і забрав Марію покататися, а мама сама собі стиха й мовить: «От скрутить дівчині голову». Мала ж сестричка, коли побачила, що вони, нарешті, повернулися додому, і говорить мамі: «Мамочко! Бач - і не скрутив голову Марійці, а ти хвилювалася».

Тарас був готовий одружитися і чекав лише згоди Марії, яка сором’язливо зізналася, що не має ще приданого. Тарас теж був не з заможних, тож не звертав на це уваги, його квапило оте палке і взаємне кохання.

Ось так співала Анна Герман:
А звезды тихо падали,
Когда цвели сады,
О будущем загадывал,
О свадьбе думал ты.

У той час майже всі жили в нестатках, тому Марійка після 8 класу пішла працювати. Райком комсомолу звернув увагу на Марійчині здібності та направив її на однорічні курси у велике місто.

Які ж теплі, сповненні коханням листи Тараса тішили її душу! Він так чекав Марійчиного повернення, що навіть засушений цвіт груші вислав їй у конверті. Та не все збувається, чого бажається.

Назадовго до закінчення навчання дівчині перестали надходити листи від Тараса, і стільки не бігала вона до поштової скриньки, їх не було. Тішила себе думками, але ж, виявилося, - не тими.

Одного дня, коли автобус зупинився біля Марійчиного будинку, на Тарасовому подвір’ї почулася весільна музика. Кулею побігла у балку під груші, звідки, як на долоні, було видно його подвір’я. У дівчини аж запаморочилося в голові. Краще б то був сон, та ні - все наяву. Тарас ніс на руках одягнену в білу сукню, вже свою дружину, знайому їм сусідку Олену.

Стільки пролилося Марійчиних сліз - один Господь знає. У той час знову зацвіли груші, та вже не для неї, і запашний аромат зовсім не полонив її душу. Та все ж таки китицю цвіту заколола собі в косу, як це колись робив Тарас. І пішла до хати, немов сп’янівши не від кохання, а розчарована усім білим світом.

Олена була вже немолодою, єдиною донькою багатих батьків, яка мала вищу освіту і працювала педагогом. Вона була веселою і не надто вродливою, та така як і у пісні:

Красивая и смелая
Дорогу перешла,
Черешней скороспелою
Любовь ее была.

Після спілкування з Тарасом Олена поквапилася нагодою завагітніти, її не бентежила дівоча честь, про яку йшлося у приказці: «Бережи сукню з нову, а честь з молоду».

Пізніше Марійка дізналася, що це саме Тарасова мати наполягла на одруженні з Оленою, бо що з тієї молодої та бідної Марійки?
При нагоді, Тарас зізнався Марійчиній подрузі, що наламав багато дров, під тиском рідних, зламав свою і Марійчину долю.Та що ж: «Є каяття, та немає вороття».

Марійка, щоб затамувати пекучі муки душевного болю, вийшла заміж за першого ліпшого, не подумавши про наслідки.
Хоча, мабуть, варто було перетерпіти, почекати, доки згасне полум’я в душі, а вже тоді вибрати більш достойного хлопця. Адже було з кого вибирати. Хоча б і отой бравий, чорнявий Іван, що не одну стежину витоптав під Марійчиними вікнами. Було, взимку такий мороз, а він постукає в шибку і чекає, та Марійка не виходить. Довго стукаючи ногами одна об одну, стояв, аж поки її мати не вийде і не скаже: «Синку, іди додому, не мерзни. Вона все одно вже спить».

Що ж серцю не накажеш. Іван мав вищу освіту і престижну роботу. Та Марія була безкорисливою, і гнітило її душу оте зрадливе кохання, від чого і відчиняти двері іншому вже не посміла.

Минали роки. На її життєвому шляху з’явився Віктор, з яким прожили певний час, народили синочка. Марія сподівалася, що його кохання вистачить на двох, але ж народна мудрість настільки справедлива, говорячи: «Краще шматок черствого хліба з сіллю, та з коханою людиною».

Після роботи їй зовсім не хотілося йти додому. Ніщо не тішило і не радувало. Відповісти взаємністю чоловікові так і не змогла. Понівечила доля її життя, та вихід знайшла. Доки молода - весь тягар життєвих негараздів взяла на свої жіночі плечі. Забравши дитину, пішла геть від Віктора.

Змотала в клубок свої почуття і розпочала нове життя. Спочатку закінчила 10 класів вечірньої школи, потім вступила на заочне відділення Одеського фінансово-кредитного технікуму. По його закінченні перейшла на більш оплачувану роботу. Ось так і потекло життя своїм руслом. За вихованням сина та сімейними клопотами час минав безупинно, і були в ньому спроби з’єднати свою долю з іншим, та серце мовчало і відчиняти двері не поспішало.

Нескоро з’явився «принц на білому коні» - то вже був другий подих Марії, але й тут доля поскупилася і наділила щастям лише на 21 рік.

Залишилася Марія вдовою. Груша не припиняла цвісти щовесни, і її запашний аромат стелився глибокою балкою. Криниця теж наповнювалася чистою водою, та городину поливали вже діти Марії йТараса.

А доля кличе в спогади Марію. Коли кохання, як полум’я горіло - тоді і сонечко по-іншому світило, про що і свідчить давній романс:

В час, когда ветер бушует неистово,
С новою силою чувствую я:
Белой акации гроздья душистые
Невозвратимы, как юность моя.

Раїса Філіпенко.
смт Петрове