Матеріал, який пропонуємо вашій увазі, невипадково приурочили до початку лютого, адже саме у ці лютневі дні, далекого вже 1935 року, світ побачив перший номер петрівської районки.
З тих пір плин часу «намотав» на лічильник історії чимало різних подій – радісних і сумних, величних і ганебних. Районна газета кілька разів змінювала свою назву, в колективі у різні роки працювало чимало журналістів, серед яких, часом, траплялися досить цікаві й талановиті особистості, які, безсумнівно, залишили яскравий слід в пам’яті наших земляків, передусім – постійних шанувальників «Трудової слави». Однією з таких яскравих постатей був і Анатолій Кирилович Ткаченко – головний герой цієї оповіді, якому автор – колишній колега і товариш - шле найщиріші побажання міцного здоров’я, довгих років життя, незгасаючої енергії та оптимізму.

У ті часи (наприкінці 80-х минулого століття) в Радянському Союзі повним ходом йшла перебудова. Були проголошені «Боротьба з пияцтвом та алкоголізмом», «Приватизація державного майна», «Демократія». Саме в цей період з”явилася громадська організація Народний рух України за Перебудову, невеликий її осередок виник і в Петровому.

У більшості людей нові гасла викликали усмішку, зокрема, щодо боротьби з пияцтвом. Запитували, наприклад, один в одного: «Ну, як там, у Кіровограді, відзначили день народження Герою Соціалістичної праці? Без горілки?». А у відповідь: «Та де там, хіба наші хлопці не знайдуть вихід з такої простої ситуації? В елементі… Поналивали в чайники коньяку замість чаю і вже через півгодини – весела розмова, пісні!» (мова йшла про Героя Соціалістичної Праці, знаменитого на всю країну хлібороба Олександра Гіталова, якому в тому році день народження вперше не відзначали через отой-таки «сухий закон». Навіть з Києва високі друзі не завітали до героя, депутата Верховної Ради Радянського Союзу.

До приватизації також ставилися обережно, з оглядкою. Говорили, що не можна народне добро розтягувати: сімдесят років разом розбудовували країну, а тепер що, все шкереберть? Та попри суспільні настрої, потихеньку почали приватизовувати, потім відверто хапати найбільш привабливі шматки загальнодержавної власності, що становили основу вітчизняної економіки. У народі цей процес назвали «прихватизацією».

Президентська «Демократія» для комуністів виявилася несподіванкою. Наприклад, щопонеділка редактор районної газети «Трудова слава» Віктор Якович Павельєв, після чергової оперативки у райкомі, не міг пояснити своїм підлеглим самоправні дії голови одного з колгоспів ра-йону. Той уперто не хотів везти молоко в район на маслозавод. Виправдовувався: район не постачає колгоспу пальне-мастильні матеріали, тому і молока в районі не буде. А ще казав, що поряд розташовані три промислових міста, тож молоко завжди продасть, кошти на бензин будуть. Своїм пенсіонерам допоможе, бо не всі можуть корову тримати. І на фермі бажаючі до молочка знайдуться - маленькі поросятка. «І що тут говорити, - розводив руками редактор, - має рацію голова - зараз у нас демо-кратія». У ті часи про «самоврядування» ще й гадки не мали.

Літня відпустка – завжди приємна подія. Такого моменту дочекався і редактор. Побажавши своєму заступникові творчих успіхів, наступного дня поїхав на відпочинок.

Черговий номер газети вже підписував досвідчений журналіст з багаторічним досвідом роботи, секретар партійної організації, завідуючий партійним відділом редакції Анатолій Кирилович Ткаченко.

Ще у шкільні роки Анатолій почав дописувати до районки. Писав про шкільне життя, піонерські та комсомольські події. На той час це було цікаво. Матеріали юнака друкувалися постійно. Після десятирічки Анатолій закінчив училище механізації, працював трактористом у рідному колгоспі. «Попрацюєш на землі, потім розкажеш своїм читачам, як пахне хліб», - говорив хлопцеві батько, який тоді був головою колгоспу. Анатолій тільки посміхався: «Розповім, обов’язково розповім…». А до пера «жабка» або «зірочка» (марки пер, які вмочали в чорнило, бо про авторучки тоді в селі ще мало хто й знав) його, дійсно, надихало не тільки те, що він уже самостійно вирощує хліб, а й зіркове небо вночі, вранішнє сонечко, яке запалює яскравими вогниками росяні трави.

Невипадково Анатолію невдовзі запропонували роботу в районці. Інший би, не замислюючись, поспішив… Та що там - поїхав, полетів би до району, покинувши штурвал трактора. Анатолій вчинив інакше. Вирішив допомогти землякам, відпрацювати сезон повністю, доки буде зібраний останній колосок нового врожаю. Тоді ще не міг і уявити собі, як житиме без цього поля, де на його чорному полотні знайома кожна намальована плугом рілля, ніби підсмажена золотою посмішкою повного місяця, без розміреного рокоту трактора, який уночі нагадує муркотіння кота Васьки.

Анатолій швидко виправдав довір’я редакції. Доручені завдання виконував сумлінно, матеріали подавав якісні і цікаві. Поступово набирався досвіду і незабаром став членом спілки журналістів СРСР. Як молодого, перспективного журналіста, Анатолія рекомендували на навчання у ВПШ (Вищу партійну школу).

З часом він став заступником редактора, не раз доводилося виконувати й обов’язки керівника. Отримавши від нього редакційні завдання, журналісти працювали над наступним номером газети, який, за графіком, планувався за тиждень. Тому кожен кореспондент знав наперед своє завдання на наступний тиждень. А одного разу кореспондент відділу партійного життя отримав особисте доручення «шефа». Це був новачок Петро (автор цієї оповіді), який саме цього року влився в колектив досвідчених газетярів.

Для новенького і наймолодшого кореспондента в «Трудовій славі» всі завдання були особистими. Кожне з них він намагався виконати так, щоб редактор сказав: «Ось прийшов новий працівник, і в газеті з’явилася свіжа думка».

«О 10 годині - збори біля райкому, - дав доручення кореспондентові Анатолій Кирилович, - поїдеш в Олександрію, там будуть партійні збори – Петрівського і Олександ-рійського ра-йонів. Тема приблизно така: чи можлива співпраця з рухівцями?». Даючи завдання, А. Ткаченко, звичайно ж, хвилювався і з приводу того, що в остан-ньому номері їхньої газети уже вийшла стаття голови Петрівського руху – яку оцінку отримає цей факт?

Дорога завжди навіює якісь думки.

Цього разу чомусь Петрові пригадалися перші редакційні завдання.

Того року весна була ранньою. Квітень видався сонячним, теплим, сухим. У хліборобів свої турботи, у редакції – свої. Петрові доручили поїхати у Новий Стародуб до знаного в районі комбайнера.

- Думаю, що тобі буде цікаво поспілкуватися з ним, - говорив Анатолій Кирилович. - Тільки спочатку заїдеш в «40-річчя», там живе Герой Соціалістичної Праці, колишній голова колгоспу. Він багато що зробив для благоустрою свого господарства, - підкреслив А. Ткаченко і додав, - медалі не переписуй, тільки ордени, а то й газети не вистачить.

На той час Петрівський район в області був серед перших, як мовиться, на кращому рахунку. Селяни кожного року возили у Москву, на ВДНГ, свою високоякісну продукцію. А найкращим у районі був колгосп, названий на честь 40-річчя Жовтневої революції. Тут завжди були найкращі врожаї. І обжинки були найкращими, з гостями з Києва та області.

Пригадався Петрові і той день, коли навідався до редактора з приводу роботи. Незабутніми були його слова, бо сказав, ніби давньому знайомому: «Таки вирішив стати справжнім журналістом? Тільки запам’ятай, Петре, що районна газета подібна до комбайна – збирай і переробляй зібраний матеріал у газетні публікації. Пиши заяву…».

Дивувався Петро, що його відразу взяли кореспондентом у відділ партійного життя. Не підозрював, що в редакції його давно знали, як позаштатного кореспондента «Кіровоградської правди», що його рекомендували завідуючий відділом листів кіровоградки - Кройтер та спецкор цієї газети Тетяна Петер, з якими він активно співпрацював вже багато років. «Поважаю тебе, Петре, як одного з найкращих позаштатників області, у тебе свій стиль, - одного разу у приватній розмові сказав Кройтер. - Добре пишеш, але, на жаль, тільки ро-сійською. Будеш удосконалювати українську, дам характеристику – рекомендацію на навчання у Київський державний університет ім. Т. Шевченка. Тоді знайдеться тобі робота».

Саме зараз пригадалася і розмова з донькою. Молодша Світлана, якось попередила: «Ти мене, батьку, не тягни в журна-лістику. У мене душа, як у мами, лежить ближче до математики».

Забігаючи наперед, необхідно сказати, що так, власне, і сталося. Світлана закінчила Інститут за профілем «Бухгалтерський облік та аудит». Старша ж донька Ірина обрала журналістику. Коли вступила на перший курс Інституту журналістики Ки-ївського національного університету ім Т.Шевченка, Петро долав уже третій. Так доля звела батька і доньку в одному з найкращих вишів не лише України, а й Радянського Союзу. Зараз вона очолює Олександрійську районку «Сільський вісник», є секретарем Олександрійської територіальної організації НСЖУ, нагороджена Золотою медаллю журналістики НСЖУ.

Петро завжди знав, що старша вся «пішла» в нього. Іншої думки була дружина - Валентина Павлівна, яка жартувала: «Світланка твоя донечка, а Іринка – моя». «Ще б пак, - погоджувався Петро і теж жартував, - мамулю, ми знаємо, що ти всіх нас однаково любиш, тому у тебе і борщ кожного разу все смачніший і смачніший».

Петро посміхнувся - що б сказав Анатолій Кирилович на те, що він у дорозі мріє про борщ, а не про те, як найкраще виконати редакційне завдання?

Та ось за вікном автобуса попливли неспішно високі тополі та сільські домівки Нового Стародуба.

У селі на запитання, де живе колишній голова, одна господарка усміхнено показала рукою: «Бачите біля хати дядька? То він! Завіз щебеню і будує тротуар. Наш голова продовжує удосконалювати своє село», - відрапортувала господиня.

А ось і вулиця Леніна. Видно, що тут живуть справжні господарі. Будинки у них до-глянуті, паркани рівненькі, пофарбовані, вулиця заасфальтована.

Ткаченко про хлібороба, з яким знайомий вже тридцять років, майже все розповів, то як же побудувати розмову, чим зацікавити читача? Аж раптово пригадалося азбучне для журналістів правило, яке часто використовував Анатолій Кирилович - журналісти пишуть про сьогодення. Ось і тема, зрадів юнак. Запитаю, як живеться сьогодні колишньому комбайнеру, чи шанують його так, як і раніше, які думки турбують. Можливо, є мрії. А далі видно буде, вирішив для себе Петро. Тепер, відчуваючи себе впевненіше, сміливо натиснув кнопку дзвінка. Вийшов сам господар. Дізнавшись, звідкіля гість, зрадів, що пам’ятають в редакції хлібороба.

З неприхованим задоволенням розповідав ветеран полів про свою молодість, про свою улюблену справу – вирощувати хліб. Говірким виявився і Петро. Він зізнався, що, йдучи на зустріч, дійшов аж до поля. Там звернув увагу на те, що озимина від морозу почервоніла.

-Чи буде врожай у цьому році? - поцікавився кореспондент. Від такого запитання у господаря якоюсь радісною іскоркою сяйнули очі.
-Я зранку виходжу у поле, пробую, чи є роса? Роса є, листочок всмоктує вологу, підживляє корінець, стеблинка продовжує розвиватися. Великого врожаю не буде, але без хліба не залишимося, – відповів хлібороб.

Саме перед останнім завданням Петрові наснився сон, ніби йде він мостом через річку. А в ній невеличка рибка намагається пливти проти течії. Та коли, знесилена, вона розслаблюється, відпочиває, течія зносить її назад. Відпочивши, рибка знов намагається підкорити течію і здолати відстань. «Ось, так і я - думав про себе Петро - ніяк не можу досягти своєї мети, завжди щось заважає.
Збори секретарів селищних парткомів двох районів продовжувалися не більше двадцяти хвилин. Після короткого обговорення теми з місця піднялася симпатична бойова секретарка і голосно заявила: «Ви нас питаєте, що робити? Ви краще запитайте у сусідньої районки, чому вона сама кличе: «Вступайте в РУХ. Вступайте в РУХ. Вступайте в РУХ». Отак тричі, можливо, ви не встигли прочитати». Перший якось розгублено вимовив: «Не встиг…». Та раптом запитав, чи є представник тієї районки? Петро підвівся. Це молоде обличчя першому було незнайоме. Поки вивчав новачка, утворилася хвилинна пауза. Але для усіх присутніх вона здалася вічністю. «Присідайте», - розпорядився перший. Здалося, що ці два коротких слова ніби вирішили і долю винної редакції, і самих присутніх. Та за мить усі загомоніли і без попередження потягнулися до виходу.

Ніби шелестом очерету партійці шепо-тіли між собою: «Схоже «Трудова слава» уже відповіла на поставлене питання ? А хто підписував номер?», - цікавилися одні. Інші відповідали: «Заступник редактора – Ткаченко. Редактор Павельєв у відпустці….».
Наступного дня, після розмови з кореспондентом, Анатолій Кирилович якось змарнів, ніби постарів. Він передбачав, що це може закінчитися виключенням його з партії. А також з роботи. Недаремно ж цього дня його, виконуючого обов’язки редактора, телефоном запросили до обласного комітету комуністичної партії.

Лише четвертого дня А. Ткаченко вийшов на роботу. Три доби, як з’ясувалося, з нього «знімали стружку» - перевиховували. За цей час обличчя його потьмяніло, ніби його обпекло морозом, а на скронях пишно розквітла сивина. За всю свою журналістську діяльність йому вперше оголосили сувору догану.

Вхопивши голову руками, він скрипів зубами і хрипло вимовляв: «За тридцять років одні подяки, а тут таке… демократія. Раніше він і сам, перший секретар обкому, звав нас до людей, говорив, щоб ми завжди були з ними поряд, разом. А тепер,виявляється, що з цим потрібно боротися?»

Останні три ночі Анатолій Кирилович не міг спати спокійно. Думки заважали. Дивувався, чому народні депутати б’ють телекамери, штовхають журналістів – так звану четверту владу. Хто дав їм таке право? Недоторканість? Так і журналістам потрібна недоторканість, щоб розповідати правду. Інакше правда буде скривдженою, - не міг заспокоїтися Ткаченко.

Його завжди звикли бачити спокійним, у доброму гуморі, а сьогодні колегу важко було впізнати. Ніби його вищі обкомівські діячі підмінили, перетворили. Водночас, в редакції знали: нервувати йому категорично заборонено, бо знову нагадає про себе підступна виразка шлунку.

Ясна річ, що саме зараз заступник редактора, відданий партії комуніст, про свою виразку не думав. Більше хвилювало, що насправді станеться з Народним рухом в Україні, з новим суспільним мисленням. Та ще не зрозумів, чому до нього так поставилися в обкомі. Це було гірше, ніж колишня болячка. Тому від розбіжності думок шукав вихід, шукав себе, своє місце в сьогоденні. І за все, що сталося з ним в останні дні, винним вважав демократію та президента.

Раптом він підняв очі на протилежну стіну. Саме там, над столиком його помічника, висів портрет головного винуватця. «Я покажу тобі демократію», - промовляючи ці слова, хутко зірвав портрет зі стіни й замахнувся, щоб кинути його на підлогу. Аж раптом застиг, ніби на п’єдесталі…

У цю мить Петрові чомусь пригадалася рибка, яка бореться з течією і перемагає! Ткаченко теж, опанувавши себе, повільно опустив портрет першого Президента і, вдивляючись в його обличчя, тихо, але виразно сказав: «Пробач, Михайле Сер-гійовичу, за хвилинну слабкість. Я тільки зараз повноцінно зрозумів, що твій крок був вірним. Крок у нову державу з новим мисленням. І над цим питанням необхідно подумати усім».

У цю мить до кабінету увірвався переляканий відповідальний секретар – Валентин Іванович Літвінов. Його голос тремтів: «Чому не виходите на вулицю, чи не відчуваєте, що і до нас дістався землетрус!» і, не дочекавшись відповіді, кинувся до виходу. «Вже четверту добу відчуваємо, - відсторонено відповів А. Ткаченко і спокійно продовжив, - цей рух - перша хвиля людського землетрусу, лише початок. Він ще відгукнеться і в Європі, і від Америки до Китаю». З цими словами вийшов з кабінету на свіже повітря з вірою, що вистачить у нього ще часу, щоби подарувати його своєму улюбленому читачеві, петрівчанам, українцям, своїй новій Україні.

Петро Піскуненко, член НСЖУ, м. Олександрія.

На знімках: «козацьку» частину працівників районки складали Валентин Іванович Літвінов – відповідальний секретар, Віктор Якович Павельєв – редактор, Анатолій Кирилович Ткаченко – заступник редактора, Віктор Давидович Вендров – завідуючий відділом, Микола Кирилович Усенко – водій (на знімку) та Сергій Дмитрович Андрусенко – автор знімка (фото початку 70-х років); Петро Піскуненко – автор цього матеріалу, а свого часу також один зі штатних кореспондентів петрівської районки; Анатолій Ткаченко (зліва) та Володимир Лавецький (другий справа) під час підготовки матеріалу про стан тваринництва у районі (фото 70-х років).