Минає 70 років від часу насильницького виселення українців із їхніх правічних земель.
Рано-вранці 28 квітня 1947 року шість дивізій оперативної групи «Вісла» Війська Польського оточили українські села Холмщини, Підляшшя, Надсяння та Лемківщини. Водночас, за попередньою домовленістю з польською владою, підрозділи НКВС і чехословацької прикордонної сторожі заблокували східний та південний кордони Польщі. Розпочалася депортація українців на схід і північ повоєнної комуністичної Польщі. Це була етнічна чистка, що ввійшла в історію під назвою операція «Вісла».
Після закінчення Другої світової війни уряд комуністичної Польщі постав перед дилемою: що робити з численними національними меншинами, які заселяли землі на її околицях. Двома найбільшими були німці та українці. Проблема з першими була розв’язана автоматично зі змінами територіального устрою Польщі – після того як до її складу були включені колишні німецькі землі, німецьке населення почало масово переселятися на терени Східної Німеччини.
З українцями так вчинити не вдалося. Навіть після того, як Москва і Варшава провели обмін населенням, унаслідок якого зі східних регіонів Польщі на територію УРСР було переселено 482109 осіб української національності (водночас із території УРСР до Польщі репатрійовано понад 700 тисяч поляків), проблеми з нелояльними українцями це не вирішило. На території Підляшшя, Надсяння, Холмщини і Лемківщини все ще проживало майже 150 тисяч українців. А головне – вони підтримували боротьбу загонів Української Повстанської Армії, які діяли в цьому регіоні, охороняючи українські села від нападів польських шовіністів.
Для остаточного вирішення українського питання і водночас ліквідації повстанського руху комуністична влада Польщі вирішила вдатися до нелюдського кроку – депортувати українців з їхніх рідних місць (це була саме депортація на відміну від репатріації поляків з території України, бо поляки переселялися на землі Польщі – свою етнічну територію, а українці виселялися не в Україну, а на етнічні польські землі, у вороже оточення – А.Р.).
Ще у січні 1947 року підрозділи польської армії, дислоковані у Закерзонні, отримали наказ скласти списки українських сімей, а у лютому того ж року заступник начальника Генерального штабу Війська Польського генерал Стефан Моссор запропонував план переселення українців на так звані землі одзискання, тобто відвойовані, відібрані землі – так у Польщі називалися колишні німецькі території (частина Східної Прусії та Сілезія), які після Другої світової війни відійшли польській державі. Із них масово виїжджало корінне німецьке населення, яке мали замінити польські переселенці із УРСР, у своїй масі вкрай негативно налаштовані до українців, та… українці з Лемківщини, Надсяння, Підляшшя і Холмщини.
16 квітня 1947 року за підписами міністрів громадської безпеки С.Радкевича та національної оборони М.Жимерського з’явився Проект організації спеціальної акції «Схід», у якому поставлено завдання : «Розв’язати остаточно українське питання у Польщі». Згодом назву етнічної чистки змінили на криптонім «Вісла», а для її практичної реалізації створили операційну групу «Вісла».
Офіційно акція «Вісла» тривала три місяці – до 28 липня 1947 року, однак насильницьке переселення проходило аж до 1950 року.
На 31 липня 1947 року, за польськими даними, було переселено 140575 осіб, які проживали у 22 повітах. 655 чоловік було вбито, заарештовано 1466 членів українського руху опору. Розселили українців на території, у кілька разів більшій, - у 71 повіті «одзисканих земель» (щоб розпорошити українців, не дати їм проживати компактними етнічними групами – А.Р.). для розправи над непокірним українським населенням був використаний і один з колишніх філіалів табору смерті Освєнцим у місті Явожне. Після війни рішенням політбюро ЦК Польської робітничої партії табір був адаптований для нового режиму, нічим не відрізняючись від фашистського Освєнціма. Не функціонував тільки крематорій. Табір мав 12 кулеметних веж, три ряди огорожі з колючого дроту, стіну з бетону заввишки 5 м. В таборі ув’язнили 2781 українця.
Українців Закерзоння не просто переселили у західні та північні регіони. Польська влада зробила все, аби українські переселенці, втративши зв’язок з рідною землею та потрапивши в агресивне та вороже оточення «кресов’яків», асимілювалися і втратили національну ідентичність.
Щоб денаціоналізація відбулася якомога швидше, Евакуаційний план міністерства повернених земель Польщі від 27 червня 1947 року заборонив поселяти українців:
-на відстані 50 км від сухопутного кордону Польщі;
-на відстані 10 км від старих кордонів 1939 року;
-на відстані 30 км від морського узбережжя;
-на відстані менш ніж 30 км від провінційних міст.
Особливо наголошувалося, що українські родини, які мали особливо негативне ставлення до Польської держави, треба розселяти окремо в польському середовищі, одну з цілого транспорту. Лояльні родини дозволялося селити по кілька в одній громаді, але так, щоб загальна чисельність депортованих українців не перевищувала 10 відсотків.
Своєї мети польська влада досягла: нині у Польщі українцями себе називають трохи більше як 27 тисяч осіб (згідно з даними останнього перепису населення 2002 року). 27 тисяч у 2002-му проти 150 тисяч у 1947-му! Тож це була класична етнічна чистка за сталінським принципом: немає народу – немає проблеми.
Іван Гавриш.
