Здрастуй, старосте ти моя,
Сива-сива, та ще й беззуба.
Непривітна до тебе я,
Бо мені ти зовсім не люба.

Вірші Григорія Ліщинюка, які я використала в якості епіграфа, беруть за саму душу, змушують згадати давно минулі літа. А допис Юрія Кулибаби, опублікований в «Трудовій славі» за 5 липня 2017 року, підказав тему моєї розповіді. Юрій Олегович в невеликому нарисі «Сезон відкрито» поділився спогадами про те, як уперше у 15 років побував з батьком на полюванні. Вважаю, що Юрій зумів цікаво розповісти про пригоду і ця розповідь нагадала мені про моє перше полювання на зайців. Та не знаю, чи зумію так же гарно розповісти про це, адже я не мисливець.

У свої молоді роки ми з чоловіком переїхали жити в Сумську область, до його матері, в невелике мальовниче село Довжик, що потопало в садах. За його околицею починався величезний ліс, який мав назву «Безвідний», можливо тому, що в ньому не було жодного струмочка. Зате було дуже багато ліщини, тож люди заготовляли горіхи мішками, щоб було чим смакувати впродовж зими.

Зустріли нас приязно, тож і ми, хоч як скрутно не було у ті часи, але порадували всіх скромними подарунками. Особливо сподобалася свекрусі кофтина і невдовзі все село довідалося, що Олені Тушній невістка догодила подарунком.

В сім’ї чоловіка було троє синів: Григорій, Іван і Микола, яких виховала сама мати, бо батько загинув на війні, а я була першою невісткою. Всі свої і близькі скромненько відзначили наш приїзд, посиділи за столом, познайомилися, а назавтра розпочалися звичайні сільські будні. Свекруха була мудрою людиною, тому обережно, поступово привчала мене до своїх звичаїв. Страви доводилося готувати в печі, потрібно було навчитися орудувати рогачами та кочергою. Тут і сталася моя перша поразка – я перевернула в печі горщик з борщем. Та свекруха враз заспокоїла: «Нічого страшного, перший млинець завжди невдалий». А коли я напекла в печі коржів (було з чого, бо ж мали свою корову), то свекруха мене похвалила, ще й сусідів пригостила – смакуйте, мовляв, коржами, які невістка напекла.

Згодом я все навчилася робити до ладу. Та хочу розпо-вісти про подію, яку вважаю особливою.

Тоді не було ні телевізорів, ні комп’ютерів, ні дискотек для молоді. Єдиною розвагою для чоловіків було полювання, на це спокусилася і я. Ледве умовила свого чоловіка, щоб взяв мене на полювання, бо дуже хотіла побачити, як полюють на зайців. Свекруха почула, що він ніяк не погоджується, та й каже: «Грицю, візьми її, щоб колись було що згадати».

Дали мені одягнути якийсь старий жупан, кирзові чоботи і попередили, що йти далеко. А коли прийшли на місце збору, де вже було зо два десятки чоловіків, то чую, що вони шепочуться між собою: «Тушний мабуть з глузду з’їхав, що взяв на полювання дружину. Жінка в мисливстві не принесе успіху». Я не втрималася і відповіла: «Хлопці, ось побачите, що буде все навпаки, повернетеся з полювання з зайцями, бо я везуча».

Довелося ходити довго. Я несла «тормозок», а чоловік рушницю і все запитував, чи я не втомилася. Та я від радощів не йшла, а ніби летіла. Нарешті прийшли на місце засідки, вибрали галявину і головний ватаги сказав всім залягти навкруги. Я примостилася біля чоловіка, а неподалік заліг літній вже мисливець, та й каже: «Ось і побачимо, яка ти везуча».

Всі завмерли, очікуючи, коли з’явиться перший заєць. Та вони немов би змовилися і не показувалися на «арені». Аж раптом наш старенький сусід клацнув затвором і зайчисько після пострілу перевернувся. А мисливець, не в змозі швидко підхопитися, закричав: «Раєчко, хутко наздоганяй зайця, бо втече!». Я миттю рвонула вперед, до-гнала зайця і так мені його стало шкода, бо він ще дихав.

У мисливців відразу піднявся настрій, бо цей заєць поклав початок полюванню. То з одного, то з іншого боку вже чулося: бабах – бабах – бабах! Ця канонада тривала цілий день, але Тушному було прикро, що жоден зайчик не йшов на нього. Він навіть образився: це, мовляв, через мене. Я відійшла від нього, щоб подивитися, що вполював сусід, аж раптом чую, як чоловік кричить: «Дружинонько, нарешті і мені попався!» і щосили побіг до підстреленого зайця, щоб його підхопити. А згодом, коли вже почало сутеніти, на Тушного вибіг ще один заєць, очма-нілий від пострілів, що лунали навкруги. Ось тоді я відчула азарт і насолоду мисливця, який вполював дичину.

Нарешті зібралися додому і я була дуже задоволена, що не підвела, моя обіцянка справдилася, більшість мисливців були зі здобиччю. А скільки було розмов про цікаві моменти полювання! Цього разу рушницю несла я, а чоловік двох впольованих зайців. Йшли, не помічаючи втоми, бо були дуже задоволені. Коли дійшли до села, то від мисливців почулося: «Грицю, наступного разу знову бери дружину».

Свекруха також була задоволена, що все обійшлося добре, додому зі здобиччю повернулися всі троє мисливців: Григорій, я і той, що ще був у мене під серцем.

Раїса Філіпенеко, смт Петрове.