Жінка - це храм любові і добра, запорука миру і злагоди, надійний заслін на шляху в житті неприємних негараздів.

Жіноча доля споконвіку турботлива і відповідальна, а головне - народити і вигодувати материнським молоком дитину.

Тільки мати зможе так щиро та ласкаво приголубити дитину, тільки материнська любов незрадлива, тільки мамині натруджені теплі руки пахнуть хлібом і молоком, тільки мати може все життя чекати з війни сина, що не повернувся. Не вибирають в житті лише матір і Батьківщину. Святе ім’я - мати. Ось як співав Горчинський про матір:

Мамо, мамо, вічна і кохана
Ви пробачте,що був неуважний,
Знаю, Ви молилися за мене
Дні і ночі, сива моя нене.

Жінкам старшого покоління випало велике і довготривале випробовування -це Велика Вітчизняна війна. Можливо, хтось подумає, що цей матеріал давній і застарілий, як мої 87 років. Запевняю, що завжди невичерпною темою була і залишається війна з фашистськими - загарбниками і нашу перемогу святкуємо, і про неї співаємо у піснях.

Багато горя довелося зазнати жінкам під час цієї війни і винести на своїх плечах весь тягар трудового фронту. Ще й залишалися сили на жарти: «Я и лошадь, я и бык, я и баба и мужик». Падали знесилені жінки від праці, але ж ростили дітей і хліб, годували всю країну та фронт. З колгоспу всю техніку -трактори, машини відправили на фронт, тому обробляли землю, орали і сіяли зерно коровами, за-пряженими в ярмо.

Сумно було дивитися на ті муки тварин, а вони ще й молочко давали, погоничами і за плугом ходили одні жінки і так від зорі до зорі.
На заводах біля станків теж працювали одні жінки, підлітки та старики по 16 годин на добу, напівголодні, знесилені там і засинали під гаслами: «Все для фронту - все для перемоги!».

Війна так зріднила людей, що сусіди жили в злагоді і тримали одну корівчину на двох господарів, так було легше її прогодувати.

Як же було тяжко жіночими руками накосити і придбати на зиму сіна для корови! Пам’ятаю, мама дуже хворіла і не змогла заготовити на всю зиму сіна, тож довелося серед зими розкривати півхати, вкритої соломою, солому рубати та замочувати водою, щоб м’якою стала. Так і прогодували свою «Зірку» до нової травички. А після визволення Петрового в 1943 році військові тилові частини ледве пересувалися машинами, возами по ґрунтовій розкислій від осінніх дощів дорозі із Зеленої до Петрового. Тому наші солдати заходили в кожну оселю і просили жінок, щоб ті йшли розчищати дорогу, а німці ще й бомбили. Як же ми з нетерпінням чекали повернення з тієї праці мами живою.

А ще гірша доля жінок була на фронті, де вони, ризикуючи своїм життям під шквалом кулеметного вогню і бомб, витягали з поля бою поранених.

«Помнишь девченок - в армейских шинелях,
Тех что погибли, что в миг поседели?
Знай, мой любимый, суровой порою
Женское сердце поспорит с бедою»

В медсанбатах військовими хірургами теж переважно були жінки.

Зв’язківцями з раціями з Великої землі в тил у партизанські загони підправляли теж переважно жінок, які іноді потрапляли до німців в гестапо, де їх катували, вибиваючи секретні дані військового часу. Патріотичний дух їхніх душ стійко тримався і не зраджував Батьківщини.

Яка ж сумна подія була, коли поштарка приносила в домівку не листа з фронту, а похоронку. Всі сусіди оплакували і допомагали солдатській вдові вийти з депресії. Ось такі слова пронизували душу:

«Ах, журавушки, не кричите, вдов солдатских на заре не будите.
Пусть они еще поспят, дозорюют, хоть во сне своих солдат доцелуют»

Дуже прикро, що з війни повернулися не всі солдати, не вистачало чоловічих рук. Тому жіночі руки взялися до керма тракторів і комбайнів,а бригадирами і головами колгоспів теж, нерідко, ставали жінки.

Багато жінок під час війни нагородили медалями «За доблесну працю», в тому числі і мою маму, яка винесла тягар військового часу і під бомбами зберегла і не розгубила нікого з нас, царство їй небесне.

Після перемоги в післявоєнний час, коли ще країна стогнала від пекучих ран, всі, як один, переважно жінки і підлітки, хто повернувся з фронту, відбудовували міста і села, зруйновані війною, і тернистими шляхами йшли до кращого майбутнього. Ніхто не знав тоді вихідного і ніхто не скаржився, що не отримував платні.

Давно минув той час, та пам’ять про жінку-трудівницю не згасла. 72 роки відділяє нас від того часу. Пережили відокремлення від Росії, стали незалежною, самостійною країною, живемо сучасними законами, але жінка, як завжди, - в пошані і звучить гордо.

З повагою відзиваються хворі про лікарів Петрівської райлікарні. Наприклад, про невропатолога В.В.Кроловецьку як про талановиту лікарку з доброю душею. Іноді уважне ставлення і порада лікаря краще лікує, ніж найдорожчі ліки.

Лікар-онколог Л.О.Окулова часто пише через газету «Трудова слава» слова поради, застерігаючи, щоб вчасно зверталися до лікаря при перших ознаках тяжкої хвороби. Лікар дуже обізнана і уважна до пацієнтів.

Терапевт з великим стажем Л.М.Фандєєва зарекомендувала себе, як добросовісний і твердо знаючий свою справу лікар.

При поліклініці є аптечний пункт, де аптекарем працює О.Романова, дуже ввічлива і обізнана в препаратах медицини, її дуже поважають хворі.

Велика подяка Аллі Павлівні Горністовій за її піклування про наших синів і дочок, онуків, що боронять нашу неньку Україну. Під шквалом куль і осколків вона доставляє на фронт продукти і одяг солдатам.

Велику відповідальність за долю петрівчан взяла на свої тендітні плечі Світлана Олександрівна Тилик. Таких вагомих зрушень у кращу сторону в роботі голови селища Петрового люди не пам’ятають уже досить тривалий період.

Уродженець с.Ганнівка Іван Бондар присвятив Світлані Олександрівні вірша:

Ой як довго чекало Петрове
Поки зійде над нами зоря,
І засяє тим світлом здоровим,
Що горить, але не догоря.

Можна безліч наводити прикладів досягнень в будь-якій галузі, де задіяні жінки, та прикро те, що наше мирне життя перекреслив наш сусід і агресивно напав, без оголошення війни на нашу Україну. Зараз гинуть наші діти і зовсім юні, ще не голені, навіть не ціловані онуки. Їх матері від горя завчасно сивіють, старіють і в’януть, як в полі билина без дощу.

А на цвинтарях з”являються все нові і нові чорні обеліски, до глибини в душі, з болючими і сумними написами «Мамо, не плач, я повернуся весною, в шибку пташинкою вдарюсь твою, прийду на світанні в садок із росою, а, може, з дощем на поріг упаду».

Перепрошую, що відхилилася від основної теми, але в цей трагічний час дуже все пов’язано, тому згадку про війну ніяк не обминеш.
Тож жінкам, вірніше уже бабусям мого покоління знову доведеться пережити ще й цю війну. Так видно долею написано пройти. Дай Боже, щоб війна закінчилася нашою перемогою.

Ще згадаю про одну жінку - українську поетесу Ліну Костенко, яка пише: «Доля України в наших руках, ніхто, крім нас - не врятує, не захистить. Тож не горнімось до чужої матері. Давайте об’єднаємо зусилля і волю і візьмемось розбудовувати українську державу - не для когось, а для себе».

Отже з нагоди Міжнародного жіночого свята 8 Березня вітаю всіх жінок і бажаю міцного здоров’я, благополуччя, любові і радості, щоб у вашу домівку завжди зазирало яскраве сонечко і синьооке мирне небо.

А вам, дорогі наші бабусі, матусі, дружини, наречені, зичу терпіння, сили волі, дочекатися своїх дорогих хлопців живими і неушкодженими з перемогою, щоб розвіялися чорні хмари війни над нашою ненькою-Україною. Нехай невичерпним буде ваше здоров’я, а тепло сімейного вогнища зігріває вас і ваших близьких, наповнюючи життя щастям та радістю.

Зі святом весни вас, милі жінки!

Раїса Філіпенко, смт.Петрове