Цими днями Україна відзначає скорботну дату: три роки тому стався найбільший поки що в новітній історії нашої держави злочин влади проти власного народу – кривавий розстріл учасників протестних акцій, право на які начебто гарантоване Конституцією. Власне, саме розстріл Героїв Небесної Сотні (очевидно, під таким іменем назавжди закарбували свої прізвища в скрижалях історії найдостойніші сини і доньки України) став тією іскрою, що запалила невдовзі кровопролитну війну на сході України, кінця якій, схоже, поки що не видно. Втім, як уже сьогодні зрозуміло, і сам розстріл Майдану навряд чи був би можливим, якби не відповідна вказівка з Москви. Розстріл цей, за задумом його орга-нізаторів, повинен був посіяти панічний страх в лавах протестувальників, а головне – назавжди відбити бажання виступати проти влади, якими б зухвалими і цинічними не були її дії. Та режисери кривавого сценарію прорахувалися. Українці довели, що ми справді гідна нація – гордий, відважний і свободолюбивий народ, а не отара, що покірно прямує за вказівкою усякого, тим більше - недолугого керманича. Щоправда, це усвідомлення далося нам дуже важкою і страшною ціною – понад сотня загиблих на Майдані та на Інститутській і вже кілька тисяч – на підступному Донбасі, що став продовженням підлого сценарію, написаного за кремлівськими мурами.
А взагалі – жахливий час ми сьогодні переживаємо. Жахливий і трагічний… Одна з головних трагедій сьогодення криється в тому, що ми й досі не маємо права, чесно і відверто дивлячись у вічі рідним загиблих, стверджувати, що їх смерть була недаремною, що вже засуджені їх убивці, а Україна стає такою, за яку й справді варто було покласти життя. Мені важко собі уявити, що мають відчувати ті батьки, дружини, доньки, сини, які чують, що досі не покарана і лише недавно позбавлена права здійснювати правосуддя суддя, яка свідомо відпустила на волю і дала можливість утекти безпосередньому виконавцеві злочинного наказу – командирові роти «Беркуту» Садовнику, що досі, через три роки після скоєння цього страшного злочину, ніхто за нього не поніс жодної відповідальності. Точніше, до якогось доволі символічного тер-міну ув’язнення було засуджено лише одного «стрілочника» - незугарного «тітушку», що, напевне, не зумів дати «на лапу» кому потрібно, як це, очевидно, зробили сотні або й тисячі більш спритних його подільників. А найстрашніше родичам загиблих відчувати, що система, проти якої боролися їх рідні, віддавши у цій боротьбі власне життя – майже не змінилася. Так, вона трохи мімі-крувала, пристосувалася. Зараз навіть ті, хто в неї вмонтований дуже щільно, на публічних заходах нерідко можуть вигукувати «Слава Україні!», продовжуючи при цьому нищити і грабувати цю саму Україну так же цинічно і безжально, як це робили попередні представники «злочинного режиму», а часом - ще й успішніше.
Здається, ще Енгельсу належали слова: «Найшвидше зруйнувати суспільний устрій і громадську мораль можна, караючи невинних і залишаючи безкарними злочинців». Гадаю, ці слова є абсолютно справедливими. Водночас, це саме те, що ми нерідко спосте-рігаємо сьогодні у нас. Тож поки в країні не почнуть відчуватися рішучі дії, які реально руйнуватимуть таку систему, а принципи законності і справедливості не почнуть негайно втілюватися в усіх, без винятку, сферах нашого повсякденного буття – усі ритуальні згадування Героїв і показне вшанування їх пам’яті будуть позбавлені усілякого сенсу. Більше того – вражатимуть своїм цинізмом і лицемірством. Гадаю, ми просто не повинні усе це мовчки споглядати, інакше сам факт нашого подальшого морального виживання, як гордої і вартої уваги спільноти, світ знову поставить під сумнів. І, на жаль, багато в чому буде правий.
Володимир Кіфенко.
