Вже ціле покоління українців виросло під розмови про реформи, які розпочалися з перших же днів існування нашої незалежної держави. Кожному було зрозуміло, що вкрай неефективна радянська економіка потребує реформування. Було зрозуміло і те, що економічні реформи майже завжди супроводжуються зниженням життєвого рівня громадян, глибокими потрясіннями. Недаремно ж з’явився термін «шокова терапія». Пам’ятаю кадри на екранах ще радянського телебачення зі спорожнілими полицями магазинів у Польщі, де тоді тільки-но розпочиналися реформи – такими кадрами ідеологи радянського минулого лякали людей: ось до чого, мовляв, ці реформи приводять! Та вже за кілька років стало зрозуміло, що, хоча поляки і пережили шок, та терапія спрацювала: реформи дали таки позитивний результат. Зараз ми вже і мріяти не можемо про такий рівень життя, як у поляків, хоча за радянських часів вони жили набагато гірше і бідніше за нас.

Чому ми, маючи найкращі стартові можливості, не пішли вперед, до кращого життя, а зупинилися на етапі безкінечних розмов про реформи замість їх запровадження? Не в останню чергу тому, що людей вдалося ввести в оману розмовами про те, що не можна вдаватися до кардинальних змін, як казали - «різати по живому». Тому і голосували українці, здебільшого, за «червоних директорів» та інших представників «світлого минулого», а не за тих, хто закликав йти вперед, у майбутнє. Таким чином ми самі себе за-гнали у нинішні злидні і безвихідь. Сьогодні вже з впевненістю можна сказати, що всі, хто голосував свого часу за компартійних номенклатурників і новоспечених капіталістів (серед таких, до прикладу, багато років Петрівщину у Верховній Раді представляли Мармазов і Єдін – представники саме цих соціальних груп), позбавили своїх дітей і онуків майбутнього, сприяючи своїми голосами перетворенню України на олігархічно-мафіозний заповідник.

Втім, були й справжні глибокі реформи, а не лише розмови про них. І у втіленні цих реформ в життя об’єдналися, як це не дивно, як комуністи, що впродовж багатьох років контролювали і Верховну Раду, і уряд України, так і капіталісти. Справді доленосною стала земельна реформа, запроваджена «архітектором олігархату» Леонідом Кучмою. Щоправда, ця реформа стала доленосною зі знаком «мінус», бо саме вона позбавила селян землі, стала інструментом створення класу латифундистів – власників десятків і сотень тисяч гектарів землі. Свого часу я написав статтю «Вперед, до… колгоспів». Зізнаюся: був наївним романтиком, бо вважав, що фермерство – це шлях до створення середнього класу на селі, класу справжніх господарів землі. Я вважав, що наділи у кілька десятків гектарів – межа землеволодіння, а мати сучасну ефективну техніку для обробітку кількох десятків, чи навіть і сотні – другої гектарів землі нереально, тож фермери, аби працювати ефективніше, змушені будуть об’єднувати зусилля, створюючи якісь форми колективного господарювання. Я тоді і уявити собі не міг, що у приватних руках будуть зосереджені землі, за площею більші, ніж навіть деякі держави. Та це, як тепер видно, добре собі уявляли автори так званої земельної реформи, бо саме привласнення земель кількома кланами і було головною їхньою метою. Олігархи, які постали на базі земельної та приватизаційної реформ, і сьогодні керують державою. І допоки вони нею керуватимуть, українцям не варто сподіватися на суттєві позитивні зрушення в якості свого життя.

Яскравим прикладом антинародної суті земельної реформи стала ситуація, в яку потрапила Ганна Макарівна Савельєва з Зеленого. Її мама, Ксенія Ксенофонтівна Андронік, народилася в Чернівецькій області. Доля розпорядилася так, що сім’я змушена була переселитися на Донбас, в м.Торез, а в 70-х роках переїхала на Петрівщину, в Зелене. Мама працювала в колгоспі «Україна» телятницею, на різних роботах. Працювали в колгоспі й інші члени сім’ї, в тому числі діти Г.Савельєвої – син Іван Савельєв, донька Світлана Савченко (Савельєва). Під час розпаювання земельний пай у розмірі 5,82 га отримала тільки Г.Савельєва (вона його здає в оренду). Чому решта членів сім’ї не отримали паї - з розповіді Г.Савельєвої зрозуміти важко. Вона твердить, що паї були, але в результаті махінацій опинилися у власності інших людей. З цією проблемою і звернулася до редакції «Трудової слави».

Ми їй пояснили, що подібні питання слід вирішувати через суд, на що скаржниця відповіла, що нібито в суд зверталася, але рішення було не на її користь.

Завідувач сектору землеустрою та ринку земель відділу Держгеокадастру у Петрівському районі Інна Громова, до якої я звернувся за роз’ясненням, підтвердила, що роз-в’язання даної проблеми – виключна компетенція суду. Вона додала, що дата розпаювання земель КСП «Україна» - 19 квітня 1996 року. Всі, хто на цю дату був у списку членів господарства, повинні були отримати паї. Якщо ж у списку не було членів сім’ї Савельєвих, то вони не мають права на земельні паї.

Підсумовуючи, зазначу, що газета не в змозі вирішити цю проблему, ми можемо тільки констатувати, що по-дібних ситуацій, на жаль, дуже багато. Земельна реформа, дійсно, далеко не досконала і дуже далека від принципів соціальної справедливості у розумінні звичайної людської логіки. Бо ж важко змиритися, що не отримав земельну частку, тому, хто пропрацював у колгоспі все життя, а напередодні розпаювання з якихось причин не виявився у списках членів господарства, тоді, як людина, яка щойно тільки вступила в члени, пай отримала. А крім того, маємо й непоодинокі приклади, коли значними земельними площами (приміром, на правах довгострокової оренди) заволоділи особи, які взагалі до колгоспів чи радгоспів ніколи жодного стосунку не мали.

Ще раз зазначу, що реформа була спрямована не на справедливий розподіл землі між тими, хто її обробляє, а на створення класу новітніх землевласників-латифундистів. Тому і механізм її запровадження був досить за-плутаним, в якому простим людям, не обізнаним з тонкощами юриспруденції, було важко розібратися.

Та закон є закон. Яким би він не був, проти нього аргументів немає. Тому поставити крапку в подібних ситуаціях може тільки суд.

Анатолій РЯБОКОНЬ.