Тут український степ вбивається в силу і котиться до Чорного моря під свист вітру та погляди палкого сонця. Полем здіймає куряву юнак – вершник на вороному коні, на боці ша… Ні, не шабля - мобілка. Час лине, вплітаючи нове в тисячолітню канву життя. Блакить петрового-батога змагається з чистотою неба. Парфуми знімають шапку перед вишуканим запахом чебрецю. Розмай трав заховався по балках та кручах, а на горі – царство тракторів, море пшениць, соняхів, кукурудзи. А де житиме ковила? На курганах – українських пірамідах, які наші предки почали споруджувати ще шість тисяч років тому. На невеликім острівці степової природи і культури, що «охороняється» кімме-рійцями, скитами, сарматами. Мертві захищають Україну від живих для ще ненароджених.
Села, як і люди, мають свої біографії. І у кожного вона своя, неповторна. Щоб краще зрозуміти, та взнати історію маленького села, необхідно краще знати історію рідного краю. З історією Петрівщини нерозривно пов’язане створення села Малинівка. Територія краю розташована на правому березі Дніпра, знаходиться у межах центральної частини Українського кристалічного щита. Цей фундамент утворений гранітами, гнейсами, сланцями, зібраними у лінійні складки. Тут притаманні характерні види корисних копалин: горючі - буре вугілля – кар’єр Балахівський; рудні - Криворізький залізорудний басейн; нерудні - графітні поклади відкрито на території земель Малинівської сільської ради, глини - біла, червона, руда (у ХVІІІ столітті в володіннях пана Шуйського випалювали цеглу соломою), граніт, будівельний камінь, піски та прісна вода. Клімат помірно-континентальний: зима - м’яка, з частими відлигами, літо - тепле і сухе. Переважають північ-но-східні та північно-західні вітри. На території села є п’ять ставків і протікає річка Верблюжка, яка впадає в Інгулець.
Територія села відноситься до степової зони з лісо-смугами та чагарниками, де переважають: акація біла, дуб, ясен, шовковиця, липа, клен, берест, терен, жостір, шипшина, бузина, глід, дереза. Основна частина території - це орні землі, тому природна рослинність збереглася в балках та на схилах Верблюжки: ковила, полин, васильки, ромашки, дикий ірис, синій та білий пролісок, рогіз, очерет, горицвіт, підсніжники, реп’яшок, нетреба, чебрець, лобода, грицики звичайні, спориш, перстач білий, конюшина біла. Тваринний світ представлений тваринами лісу і степу: лисиці, зайці, козулі, дикі свині, борсуки, ховрахи, видри, ондатри, дрофи, сірі чаплі, фазани, журавлі, дятли, синиці, горобці, куріпки, перепілки, дикі качки та кури, бекаси, бугайчики, шуліки, кібці, степові орли, сороки, сойки, шпаки, зозулі, круки, одуди, польові жайворонки, солов’ї, ластівки, гадюки, вужі та жаби. У річці Верблюжці водиться розмаїття риб: щуки, карасі, коропи, в’юни, лин, соми; раки та молюски.
В епоху Палеоліту на нашій території проживали первісні мисливці. Клімат в той час був субарктичним. Оскільки величезний льодовик доходив до території, де зараз розташоване місто Кременчук, у нас тут була звичайна тундра. Тут бродили мамонти, бізони, північні олені (навесні 1985 року в селі Вовчанка весняними талими водами у Зайчиковій балці було вимито скелет мамонта, його бивні забрали представники з району - свідчення жителя села Дмитра Терентійовича Єгорова). Життя наших пращурів було боротьбою за виживання.
Перша письмова згадка про село Малинівку датована 1767 роком. Територія села належала до Запоріжжя, тобто була землею козацьких вольностей. Першим поселенцем був козак Малина, який оселився на річці Верблюжка. Про те, що ці землі обживали переважно біглі козаки, свідчать типові козацькі прізвища селян з навколишніх тодішніх сіл – Снігурівка (Богданівка), Вовчанка (Волкова), Ново - Миколаївка та самої Малинівки : Булда, Вовк, Чоботар, Ведмідь, Гончар, Бондар, Корж, Мороз, Сікун, Перчун, Гайдук, Небога, Гонта, Желізняк, Куліш, Кущ, Щур, Бас, Кисіль, Богун, Вершок, Дрозд, Чудний, Білокінь, Прищепа, Люлька.
За деякими історичними відомостями до володінь відставного штабс-капітана П.О.Аврамова, який за часів Катерини другої одержав у винагороду дев’ять тисяч десятин землі, належало і село Малинівка, яке він згодом продав.
Згідно документальної пам”ятки, що збереглася «Списки церквей Херсонской иепархии - 1902 год» жителі Олександрівки, Федорівки, Жуганівки, Мали-нівки належали до приходу Олександрівської церкви «Рождбогородничная», побудованої в 1795 році.
З 1896 року в Херсонській губернії Олександрійського повіту Новостародубської волості в селі Малинівці знаходилась економія купця Івана Афанасійовича та купчихи Євдокії Максимівни Шуйських (корені їхнього роду сягають царського престолу Росії 1606 - 1610 р.р. Під час періоду смути родина потрапила до Польщі, а Новогеоргіївським міським головою був міщанин Афанасій Афанасійович Шуйський).
За свідченням жительки села Христини Карпівни Кисленко (Вакуленко), 1896 р. н., в селі був прекрасний, добротний маєток поміщика Миколи Івановича Шуйського, розташований на березі р. Верблюжки. До води спускався великий, красивий сад з алеями із рожевих півоній, які вели до фонтану, де плавали незвичні для того часу «золоті рибки».
Землі, що належали пану Шуйському - це територія с.Вовчанки, більша частина с. Малинівки і с. Олімпіадівка. Займався він скотарством та мав великий кінний двір і цегельний завод, на якому виготовляли цеглу, використовуючи, в основному, місцеву глину. На цеглинах обов’язково був присутній логотип «Ш». Випалювання проводилося за спеціальним методом – соломою.
За маєтком у поміщика знаходився ставок господарського призначення, в якому напували худобу, розводили гусей, а вище, в сторону с. Олімпіадівки, знаходився тік.
За свідченнями Х.Кисленко, яка працювала у поміщика економкою, пан був гарним і добрим, а пані - вередлива і дуже манірна. У святкові дні сім’я поміщиків з прислугою виїздили на відпочинок у Вовчанку до ставка, який і до сьогодні називають Шуйським. На той час гребля ставка була обсаджена високими тополями.
На території Малинівки був ще один землевласник - Генріх Міллер, який мав 35 десятин землі, та був убитий Скляром під час повстання.
У 1861 році в країні відбулася реформа звільнення селян від кріпацтва, внаслідок чого люди отримали наділи - по три десятини. Земельна реформа Столипіна принесла вигоду лише тим селянам, які отримали по десять десятин землі та кредити. У деяких селян з’явилися нові знаряддя обробітку землі, але заможних майже не було. У наступні роки після реформи життя не стало кращим.
У 1865 році колишні військові поселяни Варва-рівки, Малинівки, Новгородки відмовились виконувати повинності, вимагаючи зміни сільських старшин, які використовували збір податків для свого збагачення. Для приборкання бунту було направлено з Харкова полк драгунів.
У селі була лавка та винний шинок, хазяїном якого, був єврей. На ярмарок селяни ходили в с. Спасово та с. Чечеліївку, щоб щось продати або купити.
З 1903 року почала працювати земська початкова школа, побудована за кошти повітового земства. Село заселялося по долині річки Верблюжка та ділилося на п’ять слобод: Миронівка, Омельківка, Лиса Гора, Кут, та Довга.
До революції в Україні налічувалося 2,8 млн. безко-рівних та безкінних селянських господарств. Саме на них розраховувала нова влада, надаючи землі поміщиків у трудове користування. Вона переймалася турботами ліквідації поміщицького землеволодіння та розподілу його серед малоземельних селян. Активісти складали подвірні списки про майновий стан того чи іншого селянського двору. Зрештою, соціалізація, разом з посухою, обернулася антирадянською збройною боротьбою селян.
У лютому 1918 року в селі було встановлено радянську владу, втім, вона ще не була стійкою і змінювалася майже щомісяця. Щосвітанку стривожені селяни гадали: «Хто ж сьогодні владарюватиме в селі, куди заховати господареві свою родину та останню конячину від банди, будуть чи не будуть сьогодні палити село?», бо таке траплялося повсякчас.
Від тих подій нас відділяє вже майже сторіччя. Безповоротно пішли в небуття імена більшості учасників подій. Заросли травою стежки, на яких знімали куряву озброєні вершники. Висохла кров. Оплакано жертви.
Виросли покоління, які цього не бачили і не пережили. Минуле нам замінили легенди, кіно - версії. Історія написана і переписана, до цього часу щось загубилось, а щось збереглось. Не залишилося наше село безмовним перед історичними подіями. Тільки, як і зараз, було роз’єднаним, слабким, піддавалося тиску, залежало від сильнішого, не почувалося господарем на своїй землі.
У 1919 -1920 роках в селі господарювали повстанські загони: Сави Демидовича Ярового, Хмари, Степового, Матвія Григор’єва - основа яких складалася з заможних селян, що не сприйняли «Закону про землю» від 5 лютого 1920 року, який позбавляв поміщиків і селян землі. Люди збиралися в повстанські загони, щоб повернути своє майно і землю. Так М.Н.Бурмаченко, 1888 р. н., С.В. Бурмаченко, 1891 р. н., Ф.С Андрусенко, 1896 р. н., Ю.А.Башта, 1895 р. н., У.Т.Бутарний, 1883 р. н., Ф.І.Гавеля 1899 р. н., Я.І.Гирик 1896 р. н., А.О.Люлька, 1868 р. н., Г.А. Люлька, 1891 р. н., М.О. Одод, 1884 р. н., Н.О.Одод, 1901 р. н., С.Ф.Одод, 1882 р. н., Л.Бабенко, Панас Малиця, Степан Хмара - знаходились у повстанському загоні Григор’єва, а у 1920 році брали участь у повстанні проти радянської влади.
У 1920 році армія Будьонного наближалася до села, але жителі сусіднього с. Чечеліївки обложили село боронами та вийшли зі штилями, за що майже все село було спалено. Малинівці ж зустріли червону армію Будьонного з глеком молока та хлібиною. З того часу повелося, що при зустрічі на ярмарку, вітаючись, чоло-віки говорили: «Добридень, «глечики» - «І вам доброго здоров’я, «штильщики». Про це розповідала Килина Іванівна Кущ, 1899, р. н., своєму онукові А.Д.Шаповалу.
Таким чином, в селі було остаточно встановлено Радянську владу, стали жити за її законами. Було створено комітет незалежних селян, який поділив поміщицькі землі. Заможні селяни були названі куркулями, і деякі з них вислані за межі України. Шуйському вдалося втекти, прихопивши з собою лише цінні речі, маєток був залишений напризволяще та розграбований. Люди викопували дерева та переносили в свої двори, а півонії з панського саду подекуди ще й досі цвітуть у дворах старожилів. Згодом маєток був зруйнований, як символ капіталізму.
З остаточним встановленням радянської влади, село відійшло до Чечелі-ївської сільської ради. Комнезами організовували в селі товариства по спільному обробітку землі, так було створено п’ять артілей. Першою була на Миронівці під назвою «Промінь Волі», яку очолив Парфентій Григорович Кущ, 1889 р. н., збереглися ще в пам’яті односельців прізвища й інших голів с/г артілей: Григорій Григорович Малиця та Павло Афанасійович Шаповал.
Найважче було першим. Техніки не було, майна та реманенту мало, тому і не спішили селяни вступати в артіль. Жінки намагалися повернути назад своє майно, бо не могли стерпіти, коли худоба, нажита непосильною каторжною працею, ревіла голодна.
За словами Домахи Тимофіївни Кущ, 1906 р. н., дехто уночі крадькома різав свою худобу, а баба «Чабанка», щоб не усуспільнювати свій плуг, віднесла його в шинок, де поміняла на товари.
Свої ж земельні наділи люди обробляли плугом, бороною, косами та ціпами, працювали всі від малого до старого.
Попереду селян чекало ще одне лихо, тепер уже їхнього бажання не питав ніхто. Усуспільнювалось все: реманент, коні, воли. Для прискорення колекти-візації почали забирати житло та майно найбільш підприємливих селян. Колективізація проводилась з грубим порушенням «Ленінського декрету», а саме – таких його постулатів, як добровільність та поступовість.
Старожили ще пам’ятають активістів, які агітували за вступ в колгоспи : Олександр Настусенко, Марко Кущ, Степан Левко, Ївга Ляхівець та молодий вчитель Коваль. Ці люди ходили попід хатами, залякували та відбирали останнє. Один із прикрих випадків стався в сім’ї Емануїла Білаша. Зайшовши до хати, активіст Олександр Настусенко, 1896 р.н., побачивши сидячого на кожусі маленького Дмитра, сина Емануіла, струснув його, мов кошеня, та забрав кожух під руку, а Ївга Ляхівець, тим часом, нишпорила по запічках, де знайшла горщик з квасолею. Забравши квасолю, вона розбила горщик прямо посеред хати. Ці свавільні, жорстокі акції називали розкуркуленням. Від дій активістів постраждали й інші односельці: Єгор Іщенко, Єгор Ратник, Максим Христенко. У 1929 році артілі об’єдналися та утворили колгосп ім. Енгельса.
У 1932 – 1933 роках голод не обминув і наше село. Актові записи за цей період не збереглися, за переказами очевидців - Прова Миколайович Малиця, маючи механічні жорна, ночами таємно молов борошно для односельців із зерна, яке люди знаходили в норах гризунів, або таємно приховане від чужого ока. Від голоду в селі померло шість осіб: Микола Єлисейович Гребінченко, Настя Кобилянська, Єфросинія Желізняк, Галина Макарівна Яротник, Микита Макарович Яротник, Килина Макарівна Яротник. Люди їздили «у світи», аби щось виміняти, випросити та прогодувати сім’ю. Розпад селянських господарств тривав.
У 1937 - 1938 роках почалися арешти та пошуки ворогів народу, яких звинувачували в антирадянській пропаганді. Більшість селян працювали, будували зерносховища, ферми, та обробляли землю. Праця людей оцінювалась трудоднями, які оплачувались натурою і трохи грішми. (Один трудодень мав грошову оцінку 0,5 - 1,20 карбованця.)
(Далі буде)
Світлана Сапок, директор районного музею історії.
На знімках: ще довгий час після проголошення радянської влади воли залишалися на селі основною тягловою силою; загальні збори однієї з перших і найбільшої в Малинівці артілі; в новоутвореному колгоспі ім.. Енгельса вперше з’явився як на той час дуже потужний і ефективний «помічник» - трактор «Сталінець», на фоні якого й сфотографувалися представники колгоспного активу.
Фото 20-х – 30-х років з особистого архіву Сергія АНДРУСЕНКА.
