«Збережи, Боже, воїна Дмитра, раба Божого, який воює, і допоможи повернутися додому живим і неушкодженим. Почуй, Господи, материнську молитву за сина, спаси його і збережи».
Вона сама придумала цю молитву, розпочинала і закінчувала нею день. Замовила у Храмі Вознесіння Господнього службу за сина на увесь рік. Так і молилися: отець Михайло в церкві, а мати вдень і вночі вдома. А ще завантажувала і завантажувала себе роботою, що б не робила, поспішала так, щоб обов’язково послухати по телевізору новини з буремного Сходу. Попасна, Щастя, Авдіївка, Піски – не просто назви населених пунктів, де точаться бойові дії, а шрами на її серці, пасма сивини на скронях ще молодої матері. То місяці і хвилини очікування повернення додому сина, призваного під час другої хвилі мобілізації.
Ні на хвилину не розлучалася з телефоном, з острахом і тривогою відповідала на кожен дзвінок. Друзі і знайомі, розуміючи, що мати щохвилини чекає дзвінків від сина, намагалися розмовляти лаконічно, щоб не займати зайвий час.

Були і короткочасні відпустки сина – від кількох хвилин, коли приїздив по запчастини до бойової техніки в Жовті Води, до кількох днів, коли разом зі старшими братами-близнюками Романом та Павлом ремонтували фронтового КамАЗа, кошти на ремонт якого передав бійцям голова Ф/Г «СВС» Володимир Деркач, а допоміг вкрити бронею керівник ТОВ «Агрофірма «П’ятихатська» Олександр Поворознюк.
Мати тоді пекла, варила, смажила – готувала різні наїдки для побратимів сина, бо знала, що, незважаючи на бадьорі рапорти тилових «героїв» з великими зірками на погонах, мовляв, воїни забезпечені всім необ-хідним, насправді вони потерпають від недоїдання, нестачі обмундирування і всього іншого. Мати викопала і передала на фронт всю ранню картоплю, допомагали ладнати передачі сусіди: той приніс два-три кілограми сала, той - пляшку вершків, інші несли консервацію, цукор, печиво, ще хтось поповнював баланс телефону.
Писала про Дмитра й районна газета «Трудова слава», вміщувала його фото. Мати плакала, цілувала світлини сина, читала-перечитувала написане і складала в окрему теку, де зберігалися друковані матеріали про старших синів. І постійно чекала дзвінків від сина. Інколи чула: «Мамо, все добре, заспокойся. Вибач, але довго розмовляти не можу». Тішилася щебетом внучки Валерії, яка розповідала про шкільні новини, про те, що маленький братик Владик вже сказав ще кілька нових слів. Раділа цьому разом з невісткою Наталочкою.

Тішать бабусине серце і Павлові донечки Аня та Настуся. Аня гарно танцює, адже вона навчається в художній студії в Жовтих Водах, часто вся сім’я – і мама, і тато, і Настя їздять на концерти танцювального колективу, в якому бере участь Аня.
Не обходять стороною і тривоги – невістка Ірина хвилюється, що Павла направили від військкомату на медогляд, готують до призову. Як тільки демобілізують Дмитра, отримає повістку Павло. На три частини, на три болі рветься мамине серце: Дмитро в АТО, незабаром його замінить Павло, Романа, щоправда, за станом здоров”я поки що не призивають, але хтозна, як воно буде далі. Та намагається заспокоїти себе – все, мовляв, буде добре. Та й невісточки її тішать: пра-цьовиті, симпатичні. До того ж і Дмитро вже привозив наречену, щоб познайомити з мамою. Сподобалася, сподівається, що буде гарною дружиною, як і в інших синів.

Ввечері береться за рукоділля. Особливо любить вишивати хрестиком. А в думках знову і знову згадує сина, того, що не вдома, найменшого. Як там йому спиться, що їв на вечерю? Якби вдома, то посмакував би борщем з півником, пельменями…
Хоч і довго тягнувся рік служби, та він таки ж скінчився. Дмитро відчинив хвіртку на рідне подвір’я: «Мамо, це я – повернувся…».
-Вам всім Святий Миколай «миколайчики» приносить, а мені явив найбільше диво – повернув сина! – зі сльозами радості на очах ділилася з усіма цією звісткою.
Першого серпня, як завжди, близнюки зібралися у рідному гнізді зі своїми сім’ями, аби привітати «малого» (так вони називають меншого брата Дмитра) з днем народження. Як завжди, ломилися столи від різноманітних страв, як завжди, пахло різними фруктами із саду, як завжди, пурхали метеликами внученята. І на одну невісточку стало більше у матері. Та не дуже весело було за святковим столом, бо Павло на п’яте серпня мав повістку, прийшов його час ставати на захист Вітчизни. Під своє благословення взяла його Почаївська Богородиця, бо саме в цей день вшановують християни Почаївську ікону Божої Матері. І знову ті ж думки, ті ж тривоги. І взялася вишивати великий Спа-сівський рушник на честь Спасителя душ наших, землі нашої української, синів наших. І плакала над віршем Галини Руднєвої:
Коли закінчиться війна,
Зустріну хлопців на порозі.
Пообнімаю їх сповна
І міцно стисну їм долоні.
А зараз я роблю, що можу,
І час від часу я сумна,
Бо то стрічаю, то проводжу
І часто так болить душа
За тим, кого я проводжала,
А на очах бринить сльоза…
«Ти бережися!» - я прохала.
Під час останньої короткотермінової відпустки додому Павло обійняв матір і чи то запитав, чи звернувся сам до себе: «А який у тебе статус, мамо - матері двох синів, учасників АТО?..».
В народі кажуть, що молитва матері навіть з дна моря дістане. Материнська молитва, як крила ангела, простирається над дітьми, захищає їх від хвороб і нещасть, вириває з лап смерті. Про матір і її молитовну покрову ця моя розповідь. Про Наталію Євгеніївну Мар’янову, вчительку-пенсіонерку, матір трьох дорослих синів, бабусю чотирьох чудових онуків, жительку села Іванівка.
Її старший син Павло через кілька днів після свята Покрови Пресвятої Богородиці повернувся додому, а мати замовила молебень за своїх синів і їхні сім’ї у Вознесенському храмі смт Петрового.
Дасть Бог, і дружина Дмитра подарує бабусі онучат. Яке то щастя – впізнавати своїх дітей у нащадках, продовжувачах роду!
Дмитро вперто намагається підписати контракт ще на рік служби, замість Павла. Каже матері, що у брата двоє малих дітей, не пробачить собі, якщо, не приведи, Господи, з ним щось станеться. Її серце в’яне від болю, а душа переповнюється теплом за те, що сини так дбають один за одного. Бо ж знає, що і Павло не дозволить собі заховатися за спину брата.
Зараз Наталія Євгеніївна вишиває рушник з голубкою, котра несе в кошику побажання і замовлення малечі до дня Святого Миколая та готує «миколайчики» своїм дітям і онукам. Свідченням того, якою дружною є їхня родина, є слова матері: «У мене немає невісток, є сини і доньки».
Їй, як і всім нам, дуже хочеться отримати від Святого Миколая один найдорогоцінніший подарунок – такий довгоочікуваний мир. Хотілося б сподіватися і на поліпшення добробуту людей, бо ж працівники з 40-річним стажем отримують мізерні пенсії. При цьому вони знаходять можливість ще й допомагати нашим захисникам, тоді як мільярдери тільки примножують свої статки. Забули, мабуть, слова, сказані Спасителем, що легше верблюду пройти у вушко голки, ніж багатому потрапити в Царство Небесне. Сказано також, що милостиня від смерті рятує і може очистити від всякого гріха. Тож наші земляки повинні пам’ятити, що можуть допомогти Святому Миколаю творити чудеса. Армія ще потребує допомоги і теплим одягом, і продуктами харчування. Не слід забувати і про дітей, знедолених, стареньких та нужденних, які могли б побачити на своєму подвір’ї машину дров чи ву-гілля. Не завадило б, якби настоятель Храму Вознесіння Господнього, в якому Наталія Євгеніївна і багато інших матерів відмолювали своїх синів, захищаючи від біди, на порозі тимчасово пристосованого під церкву приміщення, знайшов черевик з чималою сумою грошей на будівництво храму. Скільки радості буде з цього приводу, а скільки молитов вознесеться за здоров’я та благополуччя щедрого благодійника та інших добрих людей!
Крім свята Миколая, невдовзі відзначатимемо Новий Рік, Різдво Христове. Тож слід пам’ятати, що нашої уваги потребують і воїни, і діти з бідних сімей, і інші знедолені. Тож пам’ятаймо, що не оскудіває рука того, хто дає.

Людмила Штанько, прихожанка Храму Вознесіння Господнього.