Нещодавно в «Центрально-Українському видавництві» (м.Кропивницький) вийшов з друку черговий (уже шостий за рахунком) альманах Кірово-градської обласної організації Всеукраїнської творчої спілки «Конгрес літераторів України», який містить вірші й прозу авторів, що пишуть українською та російською мовами й об’єднані в обласній організації зазначеного Конгресу. Цього разу до альманаху увійшли різножанрові твори понад двох десятків авторів, які, за задумом упорядників, мають віддзеркалювати увесь спектр думок і почуттів сучасної людини, любов до України та рідного краю.
На жаль, цю, напевне, останню вже книжечку з власними творами, не встиг потримати в руках засновник та перший голова Кіровоградської обласної орга-нізації Конгресу літераторів України Анатолій Кримський. У травні цього року Анатолій Анатолійович відійшов назавжди від буденних земних клопотів, залишивши по собі виразний і яскравий слід на землі у вигляді своїх зворушливих проникливих поезій.

До речі, деякі з тих творів, що увійшли до альманаху, позначені певним символізмом, який, начебто вказує на усвідомлення автором неминучості скорої розлуки зі світом, з усім, що становило для нього ціннісні моральні орієнтири. Узяти хоча б ось ці рядки:

…Пережиті і війни, і стреси,
Сміх і сльози у ночі та днини.
Ген – родилась зима в піднебессі,
Віє снігом на наші стежини.
Руку дай і ходімо до краю.
Це зима. Що поробиш із нею?..
Ще йдемо. А допоки – не знаю,
Попрощаємось там… над землею.
І, безумовно, приємним для усіх шанувальників художнього слова Петрівщини є той факт, що серед авторів, чиї твори увійшли до альманаху «Літературна Кіровоградщина», є одразу двоє наших земляків: Алла Ковалішина та Григорій Ліщенюк. Очевидно, наш чарівний Приінгулецький край дає вдосталь натхнення і чудових поетичних образів людям творчим, тим, хто відчуває мінливі миттєвості життя по-особливому та має талант майстерно відобразити їх на папері.
З деякими з віршів, що увійшли до альманаху, ми хочемо познайомити й читачів районки, зокрема пропонуємо вашій увазі поетичні твори Алли Ковалішиної з циклу «З любові починається душа» та Григорія Ліщенюка – «Пахнуть трави спогадами літа».

Алла Ковалішина

«З любові починається душа»

* * *

Зайшло у хащі літечкоі зникло,
Зоставило на травах теплий слід.
І стало на душі так сумно-прикро,
Немов осиротів цей білий світ.
Зухвалий вітер — осені посланець —
З дерев щокаті яблука збива,
А за плечима в нього жовтий ранець,
В який до часу він сховавдива.

* * *

Шлях до себе — довжиною у життя.
Крізь гріховності і зла чагарники
Ми приходимо колись до каяття
І вростаємо любов’ю у віки.
Бо з любові починаєтьсядуша.
Колискова тиха пісня над малям,
Рідна мова і стежина в споришах,
Батьківщина і Господній Світлий Храм.

Мова — душа народу
Душа народу, щира, рідна мово!
В тобі краса вкраїнської землі.
В тобі Тараса невмируще слово,
Ти промінь світла у холодній млі.
В тобі вогонь достиглої калини,
Дзвінкоголосе соло солов’я,
Осіннє небо, сумно-журавлине,
І Батьківщини сонячне ім’я.
Дзвени піснями й колосками жита,

Любов’ю сповнюй неповторний світ
І, мудрості віків росою вмита,
Оберігай козацький славний рід!

Калиновий жар
Північний вітер студить бількалини,
Стриноженої пам’яттю віків.
З полів далеких біла хуртовина
Нагорне, нанесе палких снігів,
Що обів’ють красуню за коліна,
З червоних вуст спиваючи печаль.
Впаде вогненно крапелька-жарина
Й підпалить вмить вразливусвітодаль.

* * *

Ніхто у двері не постукає,
Ніхто не мовить навіть слово.
Хіба що вітерець погрюкає,
А потім тиша буде знову.
І ось тоді з небес ожинових
Впаде у погляд зірка ясна,
І душу від зневір
шипшинових
Врятує рима... Дуже вчасно...

Григорій Ліщенюк

«Пахнуть трави спогадами літа»

* * *

Сива, забута казка,
Очі такі сумні.
Просить вона: «Будь ласка,
Холодно тут мені.
В хату впустіть до себе,
До діточок малих.
Завжди була потреба
В добрих казках отих.

Я ж бо вас всіх ростила,
Кожен же був дитям,
Зараз не маю сили,
Впала у забуття.
В хаті у вас комп’ютер,
Дивно змінився час.
Важко мені збагнути,
Що я чужа для вас».

* * *

Пахнуть трави спогадами літа,
На покосі кинуті всіма,
Їм давно судилось відболіти,
Вже не налякає їх зима.

Тополине листя облетіло,
Впало сонце аж за небокрай.
У верби старе, трухляве тіло
Ниє так, що навіть не питай.

Холодом повіяло з долини,
Покотився місяць по стерні.
Обігрітись полум’ям шипшини
Він колись хотів, а зараз — ні.

* * *

В жовту безодню днів
Падає перший сніг.
Вітер вночі бубнів,
Довго заснуть не міг.

Птаха у небі, ген,
Хмари наздогана.
Золотом сипле клен
Осені навмання.

Квіти сухі сплелись,
Й ніби здалось мені,
Все це уже колись
Бачив я уві сні.

* * *

В лісі хатина стара
Снами дитячими марить.
Часто тут бродить Мара
Разом з Розлукою в парі.

Пахнуть квітки лісові
Після серпневої зливи.
Прийде сюди Лісовик
З торбою спогадів сивих.

Сяде вночі на поріг.
Біля забутої хати.
Все, що в торбині зберіг,
Нікому вже показати.