Ой, чого ж калина віти похилила?
Чи багато цвіту, чи важка роса?..
Ой, чого ж ти, мамо, рано посивіла?
А була ж у тебе золота коса…
У Наталки коса була не лише золота, а ще й туга, довга – аж до пояса.
Молодого юнака Петра, що гарно грав на баяні і співав, часто запрошували на весілля чи виряджання до армії та й художньою самодіяльністю в селі керував. Якось, на одному з весіль, він запримітив високу, струнку, мов стеблинка, дівчину з довгою русою косою, що дуже гарно танцювала. Весілля відшуміло, та ота коса ніяк не зникала з його пам’яті, немовби увесь час виграючи перед очима. Ось тоді він сам собі й заприсягнувся: «Я не я буду, якщо не розплету оту косу».
І ось, щойно настала осінь, як свати від Петра вже переступили поріг Наталчиної оселі. Батьки спочатку відмовляли, мовляв, молода ще дуже: куди їй так рано брати на себе родинні обов’язки – сама ще майже дитина? Однак вирішальне слово було за Наталкою. Наталці ж Петро припав до душі: їй взагалі давно подобалися такі меткі парубки, здатні «вертітися на одній нозі», а тут ще й баяніст, і так гарно співає… Тож, не вагаючись, стала з ним на ве-сільний рушник. Так і влилась у невеличку Петрову сім’ю: той проживав тільки з мамою, бо сестра вже була заміжньою, мала свою родину, а батько загинув на фронтах Великої Вітчизняної…

Як же хотілося молодій дружині спатоньки щоранку, адже не звикла прокидатися задосвіта, однак, будучи невісткою дуже совісною, завжди вставала разом зі свекрухою, допомагаючи їй поратися по господарству, за що й сподобалася свекрусі, завоювавши її прихильність. І вже дуже скоро Наталка пристосувалася до Петрової сім’ї, бо це вже була і її родина. А оскільки свекруха все більше була зайнята в колгоспі, де працювала на постійній роботі, молодята поступово перебрали догляд за домашнім господарством на власні плечі. Всю домашню роботу виконували дружно разом: тримали корову, свиней, курей, гусей. Та ще й на роботу встигали ходити із заздалегідь заготовленими «тормозками». А вечорами, бувало, попоравши всю домашню живність, сядуть поруч на порозі домівки та й затягнуть улюблену пісню:
До вікна мойого промінь тихо лащиться,
Синьооке небо в шибку загляда.
Прилетіла ластівка голубою ласкою
До моєї хати, до свого гнізда.
А голоси в обох такі мелодійні, немов спеціально підібрані, тож чарівний спів тихою луною далеко розносився балкою.
Свекруха потайки раділа за сина, що не помилився у виборі своєї половинки. Перша велика радість сколихнула сім’ю, коли Наталка подарувала Петрові синочка, наділивши його своїми великими і блакитними, як море, очима та стрункою, кремезною статтю Петра.
Та довго лелека не дрімав і невдовзі вже вдруге приніс в цю оселю ще й красуню-донечку – також синьооку та з високою й гнучкою, мов стеблинка, поставою, як у Наталки.
Отож, тільки б жити й радіти щоденним турботам у повному розквіті сім’ї. Однак життя – річ складна, непердбачувана, коли його білі й радісні смуги часто переплітаються з чорними.
Якось посеред ночі свекруха розбудила родину, і, похапавши в руки діточок, ледве встигли вискочити з охопленою загравою полум’я домівки. Згодом з’ясувалося, що причиною пожежі стала стара електропроводка, від якої спалахнув дах будівлі.
Та, дякувати Богу, – світ не без добрих людей, сусіди прихистили Наталчину і Петрову родину, аж поки ті, з великими труднощами, не відновили свою оселю. Значну допомогу у здійсненні ремонтних робіт надав колгосп, тож уже до настання зимових холодів родина знову повернулася до власної домівки.
Однак ще довго в їх пам’яті і душах ятрилося те страхіття, якого не побажаєш навіть найлютішому ворогу.
Саме відтоді і з’явилися перші сиві пасма в золотій Наталчиній косі. Та час гоїть життєві рани і ставить усе на свої місця. Працьовита сім’я дбала про майбутнє своїх дітей. Виростили їх, виховали, дали належну освіту. В родині завжди був хліб і до хліба.
Але в житті без сюрпризів не буває. У тому числі – не завжди й приємних. Якось налагоджений ритм сімейного життя порушила сама Наталка: прийшла з роботи з відрізаною косою, тримаючи її в руках. Усіх домашніх немов струмом прийняло, а Петра наче в жар кинуло. Доторкнувся рукою до неживої коси і стиха засмучено мовив: «І не шкода тобі було? Могла хоча б порадитися з нами. Я ж тебе свого часу й покохав через ту косиченку. Тепер ти вже якась не та, ніби чужою стала». І з цими словами пішов до хати. Наталка, перебираючи косу в руках, і сама вже гірко пошкодувала про свій вчинок, та що поробиш: уже її ні пришиєш, ні приклеїш. Вся сім’я кілька днів була шокована, а Петрові на думці увесь час крутилася пісня:
Ой не ріж косу, бо хорошая,
Не губи красу – дуже прошу я,
Я люблю тебе таку, в косі – стрічку голубу,
Коси пахнуть росами, ласками дівочими.
Мабуть, ще б довго в родині була б гнітюча обстановка, якби синок не розрадив її, оголосивши, що приведе для знайомства з батьками кохану-наречену.
Отож уже невдовзі, забувши про усі образи і негаразди, Петро і Наталка готувалися до весілля. Одних кролів до весільного столу Петро забив 40 голів, загалом же столи ломилися від усілякої страви, заготовленої і придбаної батьками.
Цілий тиждень гриміло весілля, а не встигли відійти за-шпори від цих весільних клопотів, як на подвір’ї з’явився зі сватами бравий парубок з міста, який пірнув, мов у синє море, в блакитні очі їхньої донечки, закохавшись у неї до нестями.
І ось знову Петро та Наталка скубуть гусей, курей, індиків, пір’я розлітається над усім селищем, адже видають заміж свою красуню-донечку. Дякувати Богу – шлюб обох дітей виявився вдалим. Синочку, ще за життя, дід подарував добротний будинок, де вони й господарюють з дружиною, а донечку міський красень забрав до себе у місто, де вони й звили своє ошатне гніздечко в трикімнатній квартирі.
Тож залишилися Петро з Наталкою удвох, бо й свекруха невдовзі пішла з життя: царства їй небесного, доброї душі була людина.
Отак життя й текло своїм руслом, за 47 років шлюбу Петро з Наталкою зазнавали і радощів, і прикрощів, як, напевне, і в будь-якій іншій родині - і сварилися, і мирилися. Та це було саме їхнє, неповторне життя, що вирувало, мов бурхлива ріка. І в ньому було їхнє неповторне і, водночас, таке буденне й непримітне щастя.
Та доля у своїх випробовуваннях буває невблаганною. Ось уже 10 років минуло, як вона назавжди роз’єднала їх з Петром, забравши його за далеку межу, звідкіля немає вороття. Порожньо і сумно стало бабусі Наталці і в дворі, і в домівці. Куди не кинь оком – а все нагадує їй її Петра. Інколи така туга охоплює – хоч вовком вий, але ж… ніхто не почує, ніхто не покладе ніжної руки на плече. Недарма народна мудрість гласить: «Хоч маленький був тинок – та великий затишок». Як же їй на схилі літ не вистачає того затишку! Єдиною втіхою бабусі Наталки є свята чи вихідні дні, адже саме в ці дні до її оселі, зазвичай, приїздять і приходять діти, онуки та правнуки.
І тоді подвір’я знову оживає щебетанням сповненої сили сім’ї. Якось приїхали онуки вже зі своїми дітьми з міста, а бабуся Наталка занедужала, лежить - не в силі встати. Тож маленька правнучка підійшла, погладила срібні пасма на чолі та й мовить: «Бабусю, ти захворіла, і я також була хворою. Не переживай, усе минеться, а я буду частіше тебе провідувати».
А правнук, що також живе в Петровому – бешкетник неймовірний. Коли приходить разом з дідусем – такого гармидеру наробить, відчуваючи, що тут йому все дозволено. Просить тільки дідуся, щоб мамі не розповідав, бо та сваритиме. А Наталці радісно й тепло на душі їх усіх зустрічати, і знову сум огортає, коли мусить проводжати. Бо знову залишається самотньою, як в отій пісні:
Мамине безсоння, мамині тривоги
Проложила доля в нескінченну даль.
Вийду за ворота, стану край дороги,
Коси заплітає сивини печаль.

Раїса Філіпенко. смт Петрове.