Зарисовка з натури

Жовтень. Середина осені. Барвистою габою вкриті ліси. Жовте листя повільно падає додолу. Про що думають листочки? Може, їм здається, що вони золоті птахи, їх ось-ось підхопить вітер, і полинуть вони за журавлиними ключами у синю вись? А, можливо, навпаки їм боляче, що проллються скоро холодними сивими дощами... Дерева стоять у задумі. Мені здається, що їм важко розставатися з листочками, адже ще з весни, ціле літо, вони були разом. Для мене кілька місяців літа - це небагато, а для них – ціла вічність. І ось тепер настала пора прощання.
Жовтий колір завжди був символом смутку. Іду лісовою стежиною. Тут листочки почали шурхіт, ніби шепочуть: «Не поспішай, не ступай по нас, нам боляче. Зупинись, постій і посумуй за втраченим літом».
Я зупиняюся, підіймаю кленовий листок. Торкаюся до нього устами. Яка сумна краса! «Прощавай, мій друже! Як шкода, що ми не були знайомі раніше, але на все свій час. Я не можу тебе врятувати. Ми всі у цьому світі лише гості. Заберу тебе з собою додому. Покладу у книгу, а коли зима поховає під снігом усіх твоїх братиків, сяду ввечері біля настільної лампи і випадково знайду тебе між сторінками. Світлі спогади наплинуть на мене. Я згадаю сьогоднішній день, нашу зустріч, і зігріється серце від того, що ти у мене є. Такий красивий… Притулюся до тебе вустами і думатиму про весну».

Оксана Ліщенюк.