Окупація і неволя - гіркий відбиток в пам’яті на все життя

Спогади жителя Нового Стародуба Івана Кіндратовича Царенка

Народився Іван Кіндратович у Новому Стародубі 17.06.1926 року в сім’ї колгоспників. Батько, Царенко Кіндрат Ілліч - працював комірником, а мати, Анастасія Федорівна - дояркою.
- Коли мені було 6 років, батька забрала міліція, а потім його засудили на 12 років за невиконання плану. То були страшні часи Голодомору. Так і розпочалися мої нелегкі роки без батьківського плеча. Навчався у школі, допомагав пасти корів. Потім мати привела у хату приймака, у якого ще на плечах сиділо двоє таких як я. Та так і жили.
З початком війни і окупацією села доводилося, як раніше, пасти худобу, доїти корів, збирати картоплю німцям, орати кіньми землю. Вони спочатку не звертали на мене уваги, я був невисоким, худорлявим хлопчиною, що й ледве десять років даси. Бувало, як прийде поліцай з німцем до двору, мати мене дерев’яним коритом накриє, німець покричить «kinder, kinder», а я заховався, німець походить біля хати, та й іде в інший двір.
Проте як не ховався, та все ж таки староста мене побачив вдома, і 28 серпня 1943 року віддав повідомлення, що мені потрібно пройти комісію в Петровому. Знав вже, куди везтимуть, бо по селу ходили чутки, що відвозять до Німеччини. Тож з хлопцями, які теж збиралися їхати, задумали по дорозі, десь поблизу Олександрівки, повтікати з підводи. Але сподівання виявилися марними: тільки виїхали за село, як побачили, що біля кожного повороту, через кожні 70-100 метрів стоїть поліцай, і так аж до самого Петрового.

Прибувши в Петрове, нас відразу відправили до лікаря. Той запитав: «Воші, короста, чиряки є?». «Нема». І відразу нас поліцаї за чуба і на машини. А на кузовах борти високі були, мати намагалася мені тормозок передати, так її поліцай ще й «нагаюрив». Хлопці мене підняли, бо із-за бортів навіть не виглядав, тоді мати й перекинула мені той клуночок. А що тоді передасиш?.. Картуза, шмат хліба, і ще й фуфайку мати примотала. Я подививсь на матінку, попрощався, та й присів. Куди везуть? Навіщо? Хто знає. Довезли нас до станції Долинська, там повантажили у вагони по 60 хлопців і дівчат. Везли довго, часто зупинялися, дехто із молодих дівчат скориставшись моментом, доки поліцаї перераховували нас, тікали. Кого спіймали, хто хтів тікати, нагайками поб’ють, ногами відлупцюють і заново вкидають у вагон.
Так привезли нас у Рейхенберг (Ліберець), що в Чехословаччині. Керував нами не німець, а наш радянський з виду командир. Як висадили нас з вагонів, то відразу звернули увагу, яка там природа: ліси, будинки, які вціліли, були гарними, вкритими черепицею.
Зважаючи, що багато будинків було розвалено внаслідок бомбардування, нас відправили розбирати цеглу, копати траншеї, підвали, бувало, і пиляли ліс. Ділилися ми по групах, в кожній групі по 3 чоловіки. Один - з лопатою, другий - з кайлом, третій - з тачкою. Після трьох ходок тачки мінялися, та так по колу і працювали. А працювалось спочатку ох і важко! Потім вже... Де обдуриш, де трошки менше насиплеш в тачку, так і пішла робота. Відразу ходили на роботу колонами, а через місяць, коли повивчалися робить: хто на маляра, штукатура, будівельника, нас потім кликали то в один кінець міста, то в інший. Спочатку ходили на роботу колонами, а потім їздили на трамваї. Тих, хто намагався втекти, ловили і відправляли в концентраційний табір на 3 місяці. Якщо повертався звідти, то про втечу вже навіть і не думав.
Годували спочатку погано. Давали баланду з картоплі, частіше з брюкви, чай, 300 грамів хліба. Кухарями були наші троє військовополонених солдат з Сибіру. Буває, підходиш до хлопців з мискою та: «Стьопо!.. Насип більше, бо роботи ж,.. ну що ж ти…» А він черпаком зачерпне, а воно води більше, чим картоплі. Баланда була страшна, годували паршиво.
Одного разу, коли чистили картоплю, нас тоді було більше двадцяти чоловік, в кожного був ножик для чистки картоплі і в’язана корзина. А коли чистиш, їсти ж хочеться?! Я вхопив кусок картоплини - і в рота, а німець побачив, та до мене. Так за цей випадок отримав я добу карцеру, метр на метр цементованої ями. Довелося день і ніч простояти на ногах, більше вже такого не робив.
Пізніше, коли пішов підробляти штукатуром, то вже й платили - 60 німецьких марок. За гроші можна було в магазині купити тільки салати і пиво, ще й випросити у продавщиці невеличкий кусень грам 100-200 хліба (якщо німець чи комендант не бачив), а все інше продавалося за картками (нам їх не видавали).
Робили ми з понеділка по п’ятницю. У суботу дозволялося працювати до 2 години дня. Неділя була вихідним, дозволялося виходити в місто.
Звільнили нас в квітні 1945 року. Я звідти був і призваний до армії. Забрали мене на 5 років. Досить часто дорікали тим, що перебував під німецьким поневоленням.
Зараз Іван Кіндратович - пенсіонер. Напрацювавшись і в Кривому Розі, і екскаваторником Балахівського вуглерозрізу, часто переймається домашніми справами.
Неодноразово бачу Івана Кіндратовича усміхненим, веселим, але й інколи сумним та зажуреним. Боляче йому спостерігати, коли в країні гинуть молоді, здорові хлопці, страждає Україна, і підступно себе поводить Російська Федерація.
Хочеться побажати Івану Кіндратовичу міцного козацького здоров’я, мирного неба, довгих літ життя, і не повторення тих страшних подій ХХ століття.

Розмову записав Юрій Кулибаба с. Новий Стародуб