Час невблаганний, закони природи – незмінні. Один за одним відходять у вічність старожили нашого села, ті, хто становив наш золотий фонд, хто був і назавжди залишиться нашою гордістю. Їхнє життя – то своєрідний літопис з історії села, радісних і трагічних сторінок історії усієї нашої країни.
Днями ганнівчани провели у вічну путь 90-річного Михайла Панасовича Петренка.
Випали на долю Михайла Панасовича доволі складні випробування: дитячий будинок, інтернат, а в юнацькі роки довелося побувати в застінках фашистських концтаборів. Судилося йому, бідолашному, пережити і дві голодовки. Тож добре знав ціну заробленого тяжкою працею шматка хліба. Однак належав він до тієї категорії людей, які ніколи не скаржилися на лиху долю, а просто тяжко і невтомно працювали.
Доживав дідусь віку з донечкою Людмилою. На схилі літ прийшла до старенького біда – став втрачати пам’ять. А одного дня дідусь повечеряв, помився, переодягнувся (неначе збирався у далеку дорогу) і пішов з дому. Невдовзі донечка забідкалася: куди ж він подався? Де тепер його шукати? А ніч опускалася на землю незвичайно швидко, і була вже зовсім по-осінньому вологою і холодною.
На ранок хтось розповів, що бачили його напередодні, ще й поцікавилися, куди ж це він іде? Дідусь у відповідь махнув рукою невизначено і мовив: «Іду до своїх». Якою ж багатозначною згодом виявилася ця відповідь. Тим часом надії на повернення батька додому живим і здоровим залишалося все менше і менше. Тож вирішили шукати старенького майже усім селом. І знайшли дідуся Михайла досить швидко – лежав він неподалік села, біля річки у лісі. Схрестивши руки на грудях, певне, цілком свідомо підводячи риску свого стражденного буття, холодної осінньої ночі він тихо і мирно «пішов до своїх».
… І послала донечка килимову доріжку від самого порогу оселі до воріт, аби пронесли по ній дорогого татуся в останню путь.
Тож нехай буде Тобі, добра людино, земля пухом.

Лідія Зуєнко, ветеран освіти с. Ганнівка.