Бувальщина

А нащо ж було, мати, очі сині давати?
Очі сині, самітні, будуть плакати вік.
Очі сині та карі не підходять до пари,
А від того ж серденько дуже плаче, болить.

Батьки Вані та Лесі мешкали по сусідству, сім’ями дружили, тому і діти росли, мов брат і сестра.
Ваня був відповідальним за Лесю - стежив, щоб ніхто її не скривдив. І так з роками стосунки їх міцнішали. У 8 класі з”явилася якась нова хвиля почуттів, більша, ніж просто опікуна. Бувало, проведе Лесю до кіно і довго затримує її руку у своїй, а сказати щось важливе не наважується. Разом ходили по гриби в березовий гай, облюбували собі молоду берізоньку, де Ваня ножиком вирізав слова «Леся+Ваня=», а далі не зміг, щоб не було завчасно.
Спостерігали, як підростала берізонька, слова розросталися і виразно було видно їх на відстані.

А після випускного 10-го класу Ваня і Леся відокремилися від своїх однокласників і зустрічати світанок пішли до своєї берізоньки. Там вони вперше рахували зорі, загадуючи, де чия, там був перший поцілунок, це було їхнє перше кохання, де й заприсяглися в його вірності. Ось там Ваня впевнено взяв руку Лесі у свою, і разом дописали до слів «Леся+Ваня=кохання». Уже на світанку Ваня без вагань освідчився Лесі: «Лесю, ти бачиш, яке синє небо, такі ж в тебе сині очі, і я тебе щиро кохаю. Це святе слово «Кохання» я говорю лише тобі, раз і назавжди, запам’ятай його на все життя».
Свідками їхнього чистого і прозорого кохання був місяченько, який із-за хмари де-не-де виглядав, неначе човен в синім морі, то виринав, то потопав, та соловейко, що заливався аж до самого світанку, як в старовинному романсі:
Целую ночь соловей нам насвистывал,
Город молчал и молчали дома,
Белой акации гроздья душистые
Ночь напролет нас сводили с ума.
Юність - пора мрій і надій. Після закінчення школи відкрилось безліч доріг, але яку з них вибрати своєю - важко вгадати. Ваня вступив до вищого учбового закладу у великому місті, а Леся - в педучилище в Олександрії. Палкі слова кохання майже щодня приносила поштарка. А вже на канікулах всі вечори були їхніми. Ваня був трудолюбивим юнаком, було - допоможе матері по господарству, і встигне збігати в поле за синіми волошками для Лесі. Зимою побачення були складнішими, але не скасовувалися. Ваня притисне, було, щільненько до свого серденька Лесю, пригорнувши в своє пальто так, що чути навіть, як в один ритм б’ються їх серця.
Та час рікою пливе, і через два роки Леся отримала диплом педагога, прибула за призначенням на місце роботи, де повністю поринула в працю. Все склалося більше ніж успішно. Лише раз за разом не встигала відповідати на Ваніні листи, яких накопичувалось купами.
День за днем проходили у турботах, і вона ловила себе на думках, що в їх стосунках повіяло якоюсь прохолодою. Звісно, яке б не було вірне кохання, відстань гасить його полум’я, і сталося те, що сталося, хоч було важко в це повірити.
В Лесю закохався місцевий хлопець, який щойно прийшов з армії і мешкав з матір’ю більш, ніж скромно. Через свою добру душу Леся не змогла йому відмовити, щоб не причинити ще більшого смутку.
Та згодом зрозуміла, яку непоправну помилку зробила в житті.
Ваню, як здібного студента, залишили працювати в деканаті при інституті. Скільки не писав, скільки не чекав - від Лесі листівок не було. Міські дівчата наполегливо, не гаючи часу, атакували Ваню. Одна з них не відступила, доки не досягла своєї мети. Без трепету в душі одружився, у них народився синочок, і вже втрьох вони поїхали у відпустку до Ваніних батьків.
Поки батьки знайомилися з невісткою, Ваня покотив візочок з сином знайомою вулицею. Назустріч, теж з візочком, йшла до болю в душі знайома постать жінки. А коли зрівнялися, мов завмерли обоє – це була в повному розквіті життя, молода, вродлива з синіми очима – його Леся. Подих перехопило, спазми стисли горло, та першою отямилася Леся: «Ваню! Як давно ми не бачились», - і стрімко поцілувала його в вуста. А Ваня тремтячим голосом ледве прошепотів: «Лесю, моя рідна, що ж ми наробили, невже ти щаслива?» Це раптове запитання було з гірким присмаком, як у тій пісні:
«І вуста вже не ті, не солодкі такі,
Скажи, хто ж цілував їх без мене?».
Вони, мов на крилах, звернувши з шляху, знайомою стежиною з візочками попрямували до своєї берізоньки, яка знала, що вони колись повернуться, тому зберегла ті болючі слова «Леся+Ваня=Кохання», під якими були свіжі написи «Люся+Коля=Кохання». Розмова була довгою, але без звинувачень одне одного, видно так по долі треба було пройти.
Незважаючи ні на яку долю, дали волю своїм почуттям, обіймалися, цілувались, плакали і сміялись, поки аж малюки не захотіли їсти.
Знову Ваня запропонував: «Лесю, моя найдорожча, давай, поки у нас лише по одній дитині, краще зробимо хоч двох із нас щасливими, ніж усіх чотирьох нещасними». Леся, хоч і не любила свого Сергія, не погодилась залишити рідного батька своєї донечки. Так і закінчилось побачення - з тяжким каменем на душі, а щастя як не було, так і немає в обох. У Лесі ще народився синочок, у Вані - близнючки-дівчатка і змінити щось в житті було пізно. Та уламки минулого рвали серця на дрібні шматки, але життя не повернеш. Висловити душевний біль невдалого кохання можна тільки словами задушевної пісні:
Эх, любовь, любовь, любовь-кручинушка,
Эх, любовь, большое сердце жмет,
Плач, гитара, пой, подружка милая,
Что прошло, того уж не вернешь.
Повиростали діти, випурхнувши з гнізда, народили онуків Лесі та Вані, які вже постаріли, та доля знов послала їм чергове випробування.
Леся поїхала до доньки в гості, а Ваня - до сестри, бо батьків уже не було. Йшла бабуся Леся з магазину, раптом хтось вхопив її сумку і каже: «Можна Вам допомогти?». Це був знову він, той самий Ваня, але вже Іван Григорович. Навіть похилий вік його не зігнув: струнка постать, ті самі карі очі, та сама посмішка – щира, мила і рідна. Правда, чоло вкрилось смугами зморщок, а ще природа не поскупилась і додала до чорної шевелюри білої фарби.
Забіг наперед, поставив сумки, обійняв і міцно поцілував, як було колись давним-давно та промовив: «Моя ти мила красуню, як же ми могли, ось так просто занапастити своє щастя? Адже це я міг би нести оцю сумку, а ти б тримала мене під руку - і ось так разом аж до останніх днів нашого життя». Прикро, що життя прожите… Шлюб Лесі і Сергія розпався давно, Сергій вже покійний.
А її сині очі згасли і вицвіли, тож живе і тішиться лише онуками.
Іван Григорович дуже часто телефонує Лесі, але радості ті дзвінки чомусь не приносять, навпаки - лише смуток і душевний біль.
Можливо, він мав рацію, пропонуючи стати двом щасливим, ніж чотирьом нещасним?
У вільну годину Леся своє минуле висвітлює у віршах. Ось один із них:
Жорстока доля щастя моє забрала,
Взяла мене та з іншим поєднала,
Серце моє тривогу віщувало,
Бо щастя з ним я не зазнала.
Ось такі бувають людські долі, у кожного вона своя. Присвячую цю розповідь знайомій людині, імена персонажів, зі зрозумілих причин, змінені.

Раїса Філіпенко, пенсіонерка. смт.Петрове