Мало кому із жителів Петрівщини відомо, що науково-дослідний інститут бджільництва в Рязанській області очолював наш земляк Григорій Данилович Білаш. Народився Григорій Данилович в серпні 1925 року в селі Лелеківка, нині Червонопілля.
Все трудове життя Григорія Даниловича пов’язане із науково-дослідним інститутом бджільництва, куди він був прийнятий в 1949 р. після закінчення Кишинівського сільськогосподарського інституту. Тут він пройшов шлях від молодшого наукового співробітника до завідувача відділом, став кандидатом біологічних наук, а в 1966 р. - директором інституту. На цій посаді проробив до 1988 р. За цей період інститут не тільки не втратив свого статусу великого наукового центра, але й ще більше удосконалився: був побудований третій лабораторний корпус, будувалося житло для співробітників, створювалися нові відділи, лабораторії й підрозділи (відділ впровадження досягнень науки у виробництво, лабораторія біологічно активних продуктів бджільництва, трест дослідно-виробничих господарств інституту, проектно-конструкторське бюро).
Григорій Данилович Білаш був переконаним прихильником промислового бджільництва. Завдяки його керівництву були організовані великі бджолоферми в ОПХ «Ходиніно» і «Альошинське», за його активного сприяння з’явилися великі міжгосподарські об’єднання по бджільництву й бджолокомплекси в Рязанській і Липецькій областях.
Наукові дослідження Г. Д.Білаша пов’язані з вивченням питань селекції бджіл; під його керівництвом створювалася породна група «Приокська».
Будучи головою координаційної ради, Григорій Данилович приділяв багато уваги координуванню наукових досліджень по бджільництву на всій території колишнього СРСР. На щорічній нараді по цій тематиці в інститут з’їжджалося по 90-100 чоловік, ішов обмін інформацією, зав’язувалися знайомства. Г.Д.Білаш активно підтримував зв’язки із закордонними дослідниками, приймав делегації іноземних бджолярів в інституті. Він багато років очолював Національний комітет із бджільництва СРСР, був віце-президентом Міжнародної федерації бджільницьких об’-єднань (Апімондії), представляв російське бджільництво на міжнародних конгресах і симпозіумах. За ініціативи Григорія Даниловича XXIII Міжнародний конгрес по бджільництву відбувся в 1971 р. у Москві.

Без перебільшення, можна сказати, що найдорожчим дітищем Г.Д.Білаша став створений в інституті музей бджільництва, при будівництві третього лабораторного корпусу нижній поверх був спроектований під виставковий зал. Григорій Данилович мобілізував весь колектив інституту на збір матеріалів для експозицій, сам перевіряв і редагував тексти для стендів, запрошував рязанських художників для втілення своїх задумів по оформленню музею. Уже будучи на пенсії, Г.Д.Білаш продовжував працювати над розширенням експозиції музею.
Григорій Данилович енергійно розвивав новий напрямок галузі - апітерапію (лікування продуктами бджільництва: маточне молочко, прополіс, квітковий пилок та бджолина отрута) - організовував конференції, проводив підготовчу роботу зі створення Всеросійського апітерапевтического суспільства.
Перу Г.Д.Білаша належать більше 200 книг, наукових статей, методичних робіт, останньою стала книга по історії Інституту бджільництва. За весь період його існування ніхто й ніколи так повно й докладно не писав про дослідження, що проводилися в ньому. Він не забув жодного прізвища, усім віддав належне відповідно до заслуг, однак, ні слова не згадав про свої.
Цього року Григорію Даниловичу виповнився б 91 рік. Він міг бути ще серед нас. Зараз в інституті успішно трудиться його донька, Н.Г.Білаш, що пішла стопами батька. Його дружина, Н. А. Білаш, все життя пропрацювала в інституті й ділила з ним і радості, і турботи.
Згадуючи про Григорія Даниловича, хочеться відзначити різнобічність його інтересів і величезну ерудованість. Він міг ква-ліфіковано говорити й про поезію, і про живопис (до речі, сам непогано малював), і про міжнародне становище, добре знав і проблеми науки, і світову літературу.
Вражала дивна працездатність ученого. Коли Григорій Данилович зайняв місце директора НДІ бджільництва, на його плечі звалилася маса проблем. У ті часи керівник установи відповідав не тільки за основну роботу, але й за моральний дух довіреного йому колективу. Потрібно було не тільки управляти ходом дослідницьких робіт, але й стежити за тим, щоб партійне, комсомольське й профспілкове життя не стояло на місці, щоб по-стійно виходила стінгазета, щоб художня самодіяльність розвивалася, треба було будувати житло, постійно виділяти людей і техніку для роботи в підшефних господарствах. Все це він робив і досить успішно. З метою вивчення історії сім’ї Білашів ми зустрілися з двоюрідним братом Г.Д.Білаша, Володимиром Григоровичем Ісаком, який на даний час проживає у доньки Галини в м. Жовті Води.
- Володимире Григоровичу, розкажіть, звідкіля ця любов до бджіл?
- Наша сім’я завжди з бджолами пов’язана - з діда-прадіда, дядьки, мама моя займалася, та й ми з сестрою не відставали: було й по 100 і більше сімей.
- А як так склалося, що дядьки опинилися в Росії?
- … Був такий час, про який вже можна говорити. У 20-ті роки сім’я Білашів була заможною, на хуторі було наділено землі для обробітку та й вуликів мали кілька десятків. Діда, баби на той час в живих вже не було , рано померли, мама ще дівчиною була. Тож старші брати Микита, Данило та Григорій, в яких вже були родини, продовжили справу діда – бджільництво. Розпочалась колективізація, по нашому - згонили всіх до кучі. Брати віддали все до ТСОЗу, а самі взяли дружин, дітей і виїхали на Далекий Схід. Там вони знову взялись до улюбленої справи, яку в них на їхній рідній землі відібрали. Батько Гриші, Данило Гнатович, пропрацював в бджолорадгоспі більше 30 років. Тож і не дивно, що Гриша любив цю справу і присвятив їй все своє життя. Правда, при зустрічі, в 1963 році, розповідав, що хотів бути військовим, навіть після школи вступив в військово-морське училище м. Владивосток, але через півроку подав рапорт « Не смог быть в строю, волю люблю».
- Скажіть, чи часто приїздили дядьки, брати чи сестри з Росії?
- Ні не часто, дуже далеко їхати, па-м’ятаю - Гриша приїздив два рази . Один раз 1963 року навесні, тоді весна була холодною, 22 квітня ще було 12 градусів морозу, то він допомогав передивлятися вулики, бо багато пропало бджоли. А в 1966 році приїздив влітку, допомогав качати мед , чомусь запам’яталися його слова «Володька, хорошая пасека у тебя, но не задирай нос». А взагалі батько Гриші останні роки свого життя проживав в Криму в доньки Клари Данилівни, тож коли приїздили з Далекого Сходу гостювати, то і наша сім’я їздила на зустріч. Донька Гриші, Наташа, з Клариною донькою Ніною, одного разу приїздили до нас в Лелеківку, але, мабуть, їм село не сподобалось, бо були недовго. Наташа вже була науковим співробітником інституту бджільництва , а Ніна закінчувала педагогічний інститут.
- А вас запрошували до себе дядьки чи брати ?
- Запрошували неодноразово, але не судилося.
- Володимире Григоровичу, а розкажіть, як склалася доля вашої мами, Ольги Гнатівни і ще одного вашого дядька Тимоша Гнатовича? Як ваша родина пережила голод 1932-1933 року?
- … Скажу так, де були порядні керівники - там голоду не було, в Киянці, де були переселенці з Києва - вмирали цілими сім’ями, а в нас в Лелеківці - ні. В 30 ті роки в Лелеківці були збудовані клуб, баня, їдальня, тож люди не помирали від голоду, може, хто й недоїдав, але смертей не було.
У кімнаті стало тихо, Володимир Григорович опустив голову, і стало зрозуміло, що для цієї людини спогади про ті роки даються важко.
З Володимиром Григоровичем склалась дуже цікава розмова - з історії їхньої родини можна писати історію держави . Але це вже буде інша розмова.

Світлана Сапок, директор Петрівського районного музею історії