Наш славетний земляк Яр Славутич

Більше двохсот представників письменницького цеху народилося і виховалося на Кіровоградщині. Серед них М. Кропивницький, І. Карпенко-Карий, В. Винниченко, Є.Маланюк, Ю. Яновський, Дон Амонадо, А.Тарковський, В.Близнець, Яр Славутич.
Якою ж була життєва і творча доля Яра Славутича, автора поеми «Соловецький в`язень»? Що розповів він про сумну долю останнього кошового отамана Війська Запорізького Петра Калнишевського, ім`я якого тісно пов`язане з легендами нашої рідної Петрівщини?
Думаю, вам доводилось проїжджати дорогою, що веде з Кіровограда на Криворіжжя, пригадаймо назви населених пунктів: Макове, Покровське, Новгородка, Братолюбівка, далі - дорога на Бокову, на горизонті засиніє Гурівський ліс, а там, за лісом, колись були хутори, серед яких і родовий хутір Жученки, де народився Григорій Михайлович Жученко (літературний псевдонім - Яр Славутич), син розкуркуленого селянина. Він закінчив Запорізький педагогічний інститут, у роки війни став бійцем Чернігівського партизанського загону. Коли фашисти окупували Чернігівщину, його дружину й доньку-немовля було спалено живцем. Після війни Яр Славутич емігрував до Канади, де ніколи не забував рідну землю, материнську мову, босоноге голодне дитинство, трударів степу.

В автобіографічному нарисі «Початок життєпису» Яр Славутич пише: «Народився я 11 січня 1918 року на хуторі Жученки, поряд давнього козацького зимівника, в межах села Благодатного на Північній Херсонщині (тепер Долинського району Кіровоградської області). Батько походив з роду козацької шляхти, мати – проста селянка. У нашій родині, що своїм корінням сягала Галицько – Волинської держави, свято зберігалися українські традиції».
Читаючи вірші Яра Славутича, легко помітити, що значна їх кількість має історичну основу. А історія краю починається з історії роду. У роду Яра Славутича були і козаки, і хоробрі лицарі, й меценати, які дбали про розвиток української культури. На їхньому родовому хуторі бував славний дослідник козаччини Дмитро Яворницький, що приятелював з дідом. Саме від діда майбутній поет одержав козацьке хрещення. Ось спогад про нього: «Коли мені йшов восьмий рік, привіз мене дід до Дніпра показати пороги. Прибувши потягом до Запорожжя, ми найняли підводу і провели три доби на берегах Славути. На острові Хортиця я, новоспечений козак, урочисто склав присягу, проказану дідом, бути найкращим у світі січовиком. Там же, стоячи на скелі, за наказом діда продекламував Шевченкове «Б`ють пороги». Повернувся додому поетом.
А потім були 1932 -1933 роки. У 1932 році чотирнадцятилітнього юнака разом з батьками та іншими «куркулями» заарештовують та відправляють у заслання. Григорій вискочив на ходу з потяга, потім переховувався. У травні 1933-го на руках підлітка помер від голоду дід. Хлопець на узліссі викопав неглибоку яму і сам поховав його «на рідній не своїй землі». З любов`ю змальований образ діда зустрічаємо в багатьох віршах.
Життєвий вибір хлопець зробив досить рано. Про це він пізніше напише сам: «Засвоївши українську мову ще в дитинстві, від матері, пізніше, готуючи себе на україніста, я засвоїв закон розвитку рідної мови, її шляхи і напрямки самобутнього творення.»
Під час навчання Жученко - студент їздить на рідну Херсонщину збирати фольклор. Записуючи псевдонародні пісні про щасливе колгоспне життя і «про батька народного - Сталіна рідного» натрапив на старовинну легенду про кімрів, вожді яких перекололи себе гострими мечами , щоб тільки не залишити своєї Батьківщини. «Так народилася «Кончина кіммерійців» - вірш – нагадування проте, що може статися, коли немає єдності між нацією та її провідниками. (Як же це схоже на події сьогодення!)
Журно оглянули вибалки сині
Горді царі й повернули убік,
Перекололись мечами в долині –
Землю обнявши, поснули навік.

Символе древній! Царів – кіммерійців
Чесно вінчав – найславніший клейнод.
Смерди ж погинули в рабстві сирійців,
Канули в безвість.
Наука незгод!
У 1940 році Григорій учителював у десятирічці села Ботеве на Приазовщині. Тут жило багато болгарських переселенців. Спілкуючись з ними, легко засвоїв болгарську мову. Почав перекладати. Потім служив у Червоній Армії в Білорусії. Там перекладав з білоруської. Під час Другої світової війни Яр Славутич служить у Червоній Січі – унікальній бойовій частині, основу якої становили колишні зросійщені офіцери Червоної Армії, які захотіли стати українцями і повірили в те, що на руїнах сталінських імперій постане Українська держава. Про війну є багато поезій, та про Чернігівську Січ не писав ніхто, крім Яра Славутича.
Чернігівські січовики
(Полеглим у бою 12 червня 1942 року)
О, як довго долина гула!
Німаків розметавши дотла,
Край Десни, у розмай ковили,
Всі до останнього ви полягли.
І не знають сумні матері,
Виглядаючи вас на зорі,
І не відають рідні батьки,
де на спочин лягли вояки.
Лиш над вами вітри з-за Десни
Колихають шумкі ясени,
Що в жалобі, схиливши гілля,
Поминальну шумлять у поля.
Гей, вітри, відчайдухи віків.
Не тривожте костей вояків,
Не хитайте похилену віть –
Вояків не будіть, не будіть!
Не гудіть, не шуміть, ясени!
Хай посплять перемоги сини!
Узимку 1942 року, після розправи з похідними загонами ОУН у Києві, Яр Славутич емігрує на Захід. Чи легко було покидати рідну землю? Про це нам скаже поезія того часу:
Як жебраки, йдемо на чужину,
Немов безбатченки, бредем по світу,
Серед чужих не звідавши привіту,
Зневаги дань приймаємо страшну.
У 1945 році поет видає поетичну збірку «Співає колос». З того часу вийшло 12 збірок, кілька поем, багато перекладів. Спочатку Яр Славутич входив до об’єднання українських митців на еміграції МУР (Мистецький Український Рух), пізніше до літоб’єднання «Слово».
Яр Славутич був доктором філософії, професором Албертського університету в Едмонтоні (Канада), визначним мовознавцем, що уклав кілька підручників з української мови для англомовного читача. А ще - творець української мови, автор багатьох неологізмів. Коли почало «розвиднятися» в Україні (90-ті роки), він приїхав на Батьківщину:
Я так жадав ту землю цілувати,
Яка снагою дощових струмків,
Немов би купіль теплих шапликів,
Колись голубила дитячі п’яти!
Перше враження було гірке. Але батьківщину любиш і тоді, а, може, особливо тоді, коли вона нещасна. Патріотична ідея проймає все ним написане, мовлене, зроблене
Я мрію про щастя жадане,
Коли з верховіть навесні
Ти врониш, дніпровий каштане,
Пречисту пелюстку мені.
Помер Яр Славутич в Едмонтоні 04 липня 2011року, так і похований на цвинтарі св. Михаїла.

Вікторія Кречетова, учитель української мови та літератури Петрівського НВК.