Недоспівана пісня, не обірвані черешні…
Життєвий шлях кожної людини розпочинається з моменту появи її на світ, і ніхто не знає, яку місію їй доведеться виконати. Тому людина є головною постаттю на Землі і своєю діяль-ністю впливає не лише на довкілля, а й на розвиток суспільства. Цей вплив залежить від особистості та безлічі інших факторів, під впливом яких формується її світогляд. Ось чому часом від однієї людини залежить доля інших людей, а іноді - доля усієї держави та світу.
До таких роздумів спонукали спогади товаришів, на превеликий жаль, вже нині покійного Олексія Михайловича Сахненка. Народився він у селі Новий Стародуб, у трудолюбивій родині. Тато працював водієм в автоколоні Балахівського вуглерозрізу, мама - в колгоспній польовій бригаді.
Тож Олексію, як і молодшій сестрі Надії, добре було відомо, якою працею діставався достаток родини, бо їм і самим доводилося долучатися до догляду за домашнім господарством. Вони, як і їх сільські ровесники, знали не з розповідей, як у спекотне літо полоти буряки. Та, не зважаючи на це, Олексій, після закінчення місцевої середньої школи, вирішив здобути саме сільськогосподарську професію. Те, що юнак відразу поступив до Української сільськогосподарської Академії, свідчить, що він мав добрий багаж знань. У вузі Олексій здобув професію інженера – меха-ніка сільського господарства і вже після служби в лавах Радянської Армії повернувся у рідне село, щоб сповна реалізувати себе як фахівця. Одним із перших відповідальних призначень стала посада інженера по трудомістких роботах колишнього колгоспу імені Чкалова, який спеціалізувався не лише на зерновиробництві, а й на відгодівлі свиней. Тоді їх у господарстві утримували більше 16 тисяч!. Для того, щоб у догляді за тваринами не було перебоїв, Олексію Михайловичу, з ремонтною бригадою, доводилося завжди бути, як то кажуть - «на чеку». Тоді у колгоспі трудилися 23 молодих спеціалісти з вищою освітою. Серед них агроном Микола Давидовський, з яким звела доля тісніше у подальшому житті. На початку 80-х років О.М.Сахненкові запропонували очолити інженерну службу колгоспу імені 40-річчя Жовтня. У процесі роботи доводилося виконувати функції ще й голови правління господарства, а згодом очолити партійну організацію. М.О.Давидовський пригадує, що коли він був обраний головою правління, то їх співпраця з Олексієм Михайловичем була цікавою, різноманітною і результативною, а дружні стосунки і громадські справи продовжувалися і в позаробочий час.
О.М.Сахненко завжди мав свою думку і висловлював її залюбки, коли це було на користь виробництву. З великим бажанням та ентузіазмом долучився до створення місцевого мисливського господарства, до якого відразу вступило багато спеціалістів та працівників колгоспу. Ці та інші добрі починання згуртовували колектив, який працював злагоджено за популярним тоді гаслом: «Один за всіх і всі за одного». Особливо ця згуртованість допомогла у період грандіозних змін на початку незалежності нашої держави та під час реформування у сільському господарстві. Тоді замість грошей розрахунки проводилися натур-оплатою, а хвиля руйнувань прокотилася майже по всіх господарствах, більшість яких змінили форму господарювання, а деякі взагалі припинили своє існування.
-Став банкрутом і сусідній КСП імені Чкалова, а наше господарство, - пригадує М.О.Давидовський, -трималося на плаву, тому що монолітне згуртування трудового колективу допомогло нам пережити той скрутний час у великій мірі і завдяки Олексію Михайловичу.
Не менш цікавим виявилося перехрестя життєвих шляхів земляків О.М.Сахненка і М.І.Царенка. Їх дружба виникла ще в шкільні роки. Хоч ходили не в один клас, бо різниця у віці була в три роки. Бачились і спілкувалися на шкільних перервах та після уроків, рибалили, захоплювалися спортом, ходили в кіно і на танці. А коли закінчили вузи, то довелося ще й разом працювати пліч-о-пліч в одному колгоспі імені Чкалова. З роками їх дружба міцнішала, адже обоє відслужили у танкових військах, а потім ще й породичались - Микола Іванович взяв у дружину сестру Олексія Михайловича Надію. Під час нашої зустрічі Микола Іванович зазначив, що йому дуже подобались риси характеру товариша: людяність, розсудливість і толерантність. Вони були характерними в стосунках не лише з рідними, а і з колегами та односельцями. Ось чому він був шанованою у селі людиною. На роботі Олексія Михайловича цінували за його фахові здібності, адже він добре знався у інженерній справі, був спеціалістом високого класу. А тоді було до чого застосувати свої знання та досвід, адже техніки у господарстві було багато, а ще у тодішньому колгоспі 40-річчя Жовтня трудилося більше 500 працівників.
Як і Миколу Царенка, Олексія Михайловича було двічі обрано сільським головою . За ці дві каденції він сповна проявив свої організаторські здібності та у той нелегкий період вибрав вірну стратегію будь-якою ціною зберегти соціальні об’єкти. А тому під його особливою опікою завжди були освітні, дошкільні та медичні заклади. Попередній досвід секретаря парткому додавав упевненості у роботі з громадою та депутатським корпусом. До речі, О.М. Сахненко з часів незалежності принципово не вступав до жодної політичної партії і вважав що саме так і має діяти державний службовець. Люди йому вірили і довіряли, шанували і розуміли, бо Олексій Михайлович був скромним, чесним і доброзичливим у своїх діях, а це - чи не найважливіша складова діяльності сільського голови.
Коли готувався цей матеріал, мені зателефонував його колишній однокурсник і товариш Олексій Позняк, котрий проживає у смт. Глеваха Київської області. Він та ще п’ятеро однокурсників у той сумний день проводили в останню путь свого товариша. Олексій Олексійович розповів: «Ми здружилися ще дужче, коли після сільськогосподарської академії служили у танковому батальйоні. Тоді з 15 однополчан офіцерів лише двоє після служби отримали звання старших лейтенантів, і одним з них якраз був Олексій. Він був взірцем для нас, а підлеглі його любили і поважали за батьківську опіку, чуйність і порядність. Танкісти намагалися не підвести свого командира, тому змагатися на навчаннях з ними було нелегко, бо взаєморозуміння їм давало можливість бути завжди в авангарді. Відтоді ми дружили родинами на протязі кількох десятиліть. Про нашу юність згадує у своїй книзі «Лісом, небом, водою» наш колега по військовій службі, колишній ректор Київо- Могилянської Академії Сергій Іванюк (літературний псевдонім Сергій Оксеник) . Він особисто вручив її з автографом Олексію Михайловичу, погостював у нього та відвідав місцеву школу, де також подарував кілька своїх книг. Олексій дуже любив поезію Семена Надсона. Найбільше запам’яталося, коли ми ще студентами виконували деякі з його творів під гітару, найулюбленішою була «Мелодія», - додав Олексій Олексійович.
Земляки і товариші знали Олексія Михайловича Сахненка як хорошого сім’янина і доброго господаря. Він, як і подобає чоловікові, збудував будинок, виростив дітей і посадив великий сад. У цьому саду дозріли черешні, які він мав збирати з любимою онукою, та не судилося. Славний чоловік, тато, дідусь, життя якого раптово обірвалося, сповна виконав відведену йому у житті місію, тому рідні, друзі та новостародубська громада завжди пам’ятатимуть його.
Сергій АНДРУСЕНКО.
