Вже 20 років Україна має Конституцію, яка повинна стати головним орієнтиром при розробці і ухваленні всіх законів, регулювати всі сфери життєдіяльності держави. Так це чи ні, - про це поговоримо пізніше, а зараз згадаємо, як, за яких умов вона приймалася, як відбувалося обговорення основних її положень.
П’ятий рік існування незалежної України визначався глибокою економічною кризою, падінням життєвого рівня громадян, соціальними потрясіннями. Україна - єдина з колишніх союзних республік ще не мала Конституції, хоча конституційний процес проходив дуже активно: різні політичні сили пропонували суспільству свої проекти, філософія яких часто була абсолютно протилежною одна одній. Конституційна комісія України 11 березня 1996 року схвалила проект Конституції України, який був опублікований в центральних ЗМІ, а 6 та 9 квітня і в «Трудовій славі». Розпочалося його обговорення, зокрема й на сторінках районки.

Ось зразок однієї з позицій, що були у ті дні оприлюднені на наших сторінках:
-Незабаром виповнюється п’ять років з дня проголошення України незалежною, самостійною державою. П’ятий рік нещасна наша Батьківщина нагадує човен без керма та вітрил, - писав один з дописувачів. Серед причин такого ганебного становища є зволікання з прийняттям Конституції… У суспільстві існують різні погляди на те, якою вона має бути. Заслуговує уваги проект, запропонований громадськими організаціями демократичного спрямування… Щоб було зрозуміло, про що йде мова, наводжу текст цих положень.
1. Україна – суверенна, правова, демократична держава.
2. Держава надає право на працю, житло, освіту, охорону здоров’я, пенсійне забезпечення.
3. Рівність усіх форм власності.
4. Влада в Україні розпо-діляється на законодавчу (парламент), виконавчу (Президент і Кабінет Міністрів) і судову.
5. Державними історичними символами України є герб-тризуб і синьо-жовтий прапор.
6. Державною мовою є українська, з гарантією розвитку мов інших національностей.
7. Заборона політичних партій і громадських організацій, діяльність яких спрямована на знищення української державності, розпалювання міжнаціональної та соціальної ворожнечі.
Не забарилися зі своїми коментарями та пропозиціями і представники комуністичної та соціалістичної партій. Вони, з порогу відкидали всі пропозиції, якщо вони надходили від національно-демократичних сил, навіть тоді, коли це суперечило здоровому глузду. Розраховуючи на те, що мало хто з пересічних громадян читав увесь текст проекту Конституції, твердили, мовляв, він передбачає, що нібито з народовладдям буде покінчено, бо населеними пунктами одноосібно керуватимуть якісь старости, хоча нічого подібного в проекті і близько не було, що вже визначено, які регіони України повинні бути продані чи передані американцям та іншим закордонним новітнім господарям, що проект не містить положень щодо соціальних гарантій трудящим. Словом, що Конституція буде антинародною. Червоною ниткою через всі виступи комуністів і їхніх прихильників проходило агресивне несприйняття України, як незалежної держави, і, звичайно, її національних символів.
Більшості авторів цих коментарів вже немає серед живих, тож не називатимемо їхні імена. Та один - виступ народного депутата України Є.Мармазова на пленарному засіданні Верховної Ради України 4 червня 1996 року, опублікований в «Трудовій славі» 18 червня, варто згадати. 

-Сьогодні ми є свідками того, що всупереч Декларації про державний суверенітет України, принципових положень ряду важливих законодавчих актів здійснюється фактична зміна зовнішньополітичного курсу країни. Україна все більше прив’язується до НАТО, включається у фарватер політики західних держав, що загрожує погіршенням стосунків з нашими природними союзниками, – говорив він.
Природні союзники – це, звичайно, найбільший друг комуністів - Росія.
Сьогодні зрозуміло, що якби не зрадницька діяльність щодо України тих політичних сил, які намагалися утримати Україну в обіймах Москви, завадити її просуванню в бік Європи і всього демократичного світу, то ми не знали б нинішньої біди. Якби у керівництва держави 20 років тому справді вистачило мудрості і політичної волі на інтеграцію до ЄС та НАТО, то не було б антидержавного заколоту на Донбасі, не було б війни з нашим «природним союзником», не були б загарбані Крим і частина Донбасу, не пролилася б кров тисяч українців.
15 червня в газеті з’явився матеріал «Нова Конституція України: «проти» і «за», який містив аналіз основних аргументів опонентів проекту Конституції і вироблені на підставі цього аналізу відповідні контраргументи. За основу аналізу брався текст Конституції в редакції Конституційної Комісії з урахуванням змін і доповнень, вироблених міжфракційною узгоджувальною групою Верховної Ради, виступів з конституційної проблематики народних депутатів України, представників політичних партій, експертів-науковців.
25 червня в «Трудовій славі» розпочалася публікація проекту Конституції України, доопрацьованого тимчасовою спеціальною комісією, створеною відповідно до Постанови Верховної Ради України від 5 травня 1996 року.
28 червня Верховна Рада України прийняла Основний Закон держави, про що «Трудова слава» повідомила тоді в наступному номері – від 2 липня. Разом з тим, продовжувалася публікація названого вище проекту Конституції, а 30 липня розпочалася публікація затвердженого Верховною Радою тексту Конституції України, закінчилася його публікація 10 серпня.
То що ж можна сказати про наш Основний Закон? Чи він дійсно антинародний, як про це говорили комуністи, чи відповідає усім нормам демократичного сус-пільства?
Як свідчать фахівці з конституційного права, Конституція України цілком демократична, вона гарантує всі соціальні права громадян, вільний розвиток громадянського суспільства, рівність всіх громадян перед законом, рівність всіх форм власності тощо. То чому ж ми живемо все гірше і гірше, чому сьогодні, як і 20 років тому, досі мріємо про належний рівень добробуту, про реальну демократію, про приєднання України до сім’ї демократичних країн світу?
Відповідь тут проста – тому, що, як і Конституція СРСР, яка також вважалася чи не найдемократичнішою в світі, наша, більшою мірою, залишилася декларацією, не ставши реально Основним Законом. Бо ми, за великим рахунком, ще не жили жодного дня за Конституцією. Від однієї до іншої виборчої кампанії політичні партії наввипередки проголошують: «Закон – один для всіх!». А потрібно не проголошувати, а, прийшовши до влади, діяти відповідно до цього гасла (яке, зрештою, є не гаслом, а однією з норм Конституції).
У першій статті Конституції говориться, що Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава. Якщо з приводу незалежності і засад демократії особливих зауважень і немає (хоча нашій демократії і притаманні певні «гримаси» - чого варті хоча б «наїзди» на незалежні ЗМІ), то про соціальну спрямованість держави і верховенство права в Україні може твердити лише невиправний романтик чи блаженний. Бо «соціальність» полягає не в здирницьких тарифах і цінах на найнеобхідніше, що призводить до зубожіння більшості громадян, і не в тому, що люди не мають грошей на лікування, навчання дітей, повноцінне харчування. Адже в цій же державі більшість громадян за свою працю отримують заробітну платню чи пенсію 1,5-2 тис.грн. Проте є й такі державні посади, на яких їх щасливчики «заробляють» 100 тис., 300 тис. і навіть 1 мільйон(!) гривень на місяць. Погодьтеся, - наші владоможці розуміють поняття «соціальність» досить своєрідно, адже подібні зарплати, на тлі згаданих 1,5-2 тисячі для основної маси населення, очевидно, мають вказати останнім, що вони просто ніхто й ніщо, такий собі планктон, який хіба що повинен не померти з голоду, та й то, якщо пощастить.
Стаття 13 Конституції проголошує: «Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності Українського народу… ». Але, фактично, багатствами надр володіють і розпоряджаються ними, примножуючи свої особисті статки, цілком конкретні персонажі, яких, до речі, ми часто бачимо на наших телеекранах, і які залишаються «непотоплюваними» при будь-якій зміні влади, та ще й, зазвичай, повчають нас, як треба жити.
Тож Конституція не антинародна, як це твердили комуністи. Антинародними, на жаль, залишаються методи керування державою, ос-кільки ще жодного разу жодна влада не пробувала навіть змусити себе жити за Конституцією, хіба що час від часу намагаючись її перелаштувати під власне бачення, а, передусім, - під власний інтерес.
Тож, відзначаючи 20-річчя прийняття Конституції України, слід замислитись – як зробити, щоб влада в Україні її виконувала, щоб вона – влада - ставала реально відповідальною перед народом за свою діяльність.
Думаймо, люди, щоб ще 20 років не були змарновані надарма!

Анатолій РЯБОКОНЬ.