До редакції надійшов лист від нашого давнього дописувача Василя Івановича Лепського з Петрівського, в якому він висловлює свою турботу про долю країни. Особливо хвилює його те, як виховується молодь, як вона проводить своє дозвілля.
А турбуватися, дійсно, є про що, адже у бага-тьох дітей, фактично, може не бути майбутнього, вони можуть стати черговим «втраченим» поколінням. Бо ж далеко не всі, навіть ті, що мають неабиякі успіхи у навчанні, сьогодні мають змогу отримати освіту, бо нині якісна вища освіта доступна тільки дітям забезпечених батьків, а тим часом в країні руйнується і система професійної освіти. Та й з вихованням молоді далеко не все гаразд. Бо якщо педагоги і намагаються давати дітям глибокі знання, ведуть з ними відповідну виховну роботу, то все це зводиться нанівець тим, що підліткам ніде, крім сумнівних розважальних закладів, проводити дозвілля, та найбільше тим, що вони бачать в житті: політики часто лукавлять - під прикриттям гучних слів про намір боротьби з корупцією, про патріотизм і турботу про державу цю державу безсоромно грабують, ще більше ускладнюючи долю прийдешніх поколінь.
В руках нинішньої молоді майбутнє держави. Яким воно буде? Все це хвилює ветерана хліборобської праці. Тому він і вирішив поділитися на сторінках районки своїми споминами про те, як і чому обрав професію хлібороба.

Молоде покоління, яке цими днями переступає поріг школи, щоб піти у доросле життя, має вирішити проблему обрання майбутньої професії. Це питання надзвичайно важливе для кожної людини.
Хочу на власному прикладі розповісти, як відбувалося професійне становлення у часи начебто ще й не дуже давні, але з якими нас, насправді, розділяє вже ціла епоха.
Я з дитинства дуже захоплювався малюванням. У школі оформляв стінні газети «За знання» і «Вперед», різноманітну наочну агітацію. Моя вчителька Галина Ісаківна Донченко казала, що бути мені художником. Я також мріяв про цю професію, тож у випускному класі намалював аквареллю копії картин «Три богатирі» Васнецова і «Запорожці пишуть лист турецькому султану» І.Рєпіна, які надіслав до Київської академії мистецтв. Отримав відповідь, що мої роботи отримали схвальну оцінку і я можу здавати документи для вступу. Коли про це дізналася мати, то заплакала: «Немає ж ні копійки грошей, за що ж ти поїдеш в Київ, на кого нас покинеш?».
У сім’ї, дійсно, було ще двоє менших дітей, батько, повернувшись з війни з контузією і пошматованим тілом, невдовзі помер. Тому, обдумавши сказане матір’ю впродовж ночі, я відмовився від ідеї стати художником. До того ж, наступного дня прийшов старший брат Григорій і, довідавшись про мій намір, за-просив мене відвідати тракторну бригаду, де він працював причіплювачем. Близьке знайомство з технікою, навіть запах бензину, солярки та мастила мені сподобалися. До того ж, бригадир Микола Омелянович Партала запросив до сніданку. Не секрет, що ми тоді недоїдали, тож я на все життя запам’ятав цей сніданок: запах свіжого, білого, як сонце, хліба з маслом і медом.
У цей час на бригаду за-вітав директор МТС Іван Маркович Павлюк, поцікавився, яке на цей день меню. Кухарка відповіла, що на обід борщ з м’ясом, котлети, компот, на вечерю – вареники з капустою і чай. У той нелегкий час таке харчування для механізаторів мало велике значення. Колгосп мав змогу його забезпечити, бо всі продукти були власного виробництва. Була пекарня, свинотоварна ферма, пасіка, сад, тож всі колгоспники отримували продукти за досить низькими цінами.
Іван Маркович дав вказівку направити мене на курси трактористів, а до того я також став працювати причіплювачем.
Курсами керував Максим Іванович Чернявський, неперевершений знавець своєї справи, ще одним викладачем був Петро Захарович Дудник, також гарний спеціаліст. Навесні 1956 року я закінчив курси з відзнакою, отримав посвідчення тракториста ІІ класу і був направлений в колгосп ім. Ворошилова. Став напарником досвідченого тракториста Василя Юрійовича Федоріва, у якого був причіплювачем до курсів. Він був гарним наставником, а через рік мені доручили вирощувати кукурудзу і цукрові буряки, бо я навчився водити трактор бездоганно рівно, що мало дуже велике значення для подальшого обробітку просапних культур. Я отримав для роботи гусеничний трактор Т-38, закріпили за мною 100 га цукрових буряків і 50 га гібридної кукурудзи. Вважаю, що виправдав довіру, бо врожайність на моїх ділянках була вищою, ніж середня по району, а затрати ручної праці – майже вдвічі нижчими. Тож уже невдовзі, рішенням правління колгоспу, я був затверджений ланковим механізованої ланки. Значно поліпшився і достаток нашої сім’ї, адже я став непогано заробляти, чим дуже радував матір, якій віддавав гроші, меншим дітям купив все необхідне для школи.
У 1957 році наш колгосп приєднали до радгоспу «П’ятихатський», де був директором Іван Федорович Підберезний. Робітники радгоспу забезпечувалися житлом, кращі виробничники отримували путівки в санаторії, гарно було організоване дозвілля молоді. Та й в праці молодь проявляла неабиякий ентузіазм. Були створені молодіжні ланки по догляду за просапними культурами, насадженню молодих дерев в садах і лісосмугах, догляду за виноградниками, боротьбі з гризунами тощо. Юнаки і дівчата дбали і про організацію дозвілля: брали участь в роботі хорового і драматичного гуртків. Хоровим гуртком керував завідуючий клубом, учасник війни Петро Давидович Журко, який мав чудовий голос, а драматичним – вчителька німецької мови Людмила Федорівна Руденко. Крім того, в селі діяли більярдна, бібліотека, спортивний майданчик, де молодь грала в футбол, баскетбол, був танцювальний майданчик. Одним словом – сільська молодь вміла і працювати, і відпочивати. Нині, на жаль, про все це можна тільки згадувати, бо для молоді знайти роботу - стало проблемою, та й з можливостями для змістовного дозвілля якось не дуже...
Свого часу я працював в Жовтоводському СПТУ №35, вів групи слюсарів механоскладальних робіт. Учні тоді забезпечувалися одягом, харчуванням, навчалися безкоштовно, значна частина отримувала стипендії, після закінчення навчання всім гарантувалася робота. Нині ж від бездіяльності молодь пиячить, хуліганить, займається крадіжками, аби за виручені від краденого гроші проводитихмільне дозвілля в барах чи інших «забігайлівках».
Я в молодості намагався здобути знання, кожну вільну хвилину використовував, щоб заглянути в підручник. Домовився з директором Петрівської середньої школи Іваном Івановичем Левченком, щоб він дозволив навчатися групі молоді Йосипівки, які хотіли закінчити 10 класів без відриву від виробництва. Ми тричі на тиждень їздили в Петрове на консультації, отримували завдання. Господарство забезпечувало нас транспортом – гарбою, запряженою кіньми. Я брав з собою гармошку, щоб веселіше було їхати, дорогою навіть влаштовували танці. Цього забути не можна, як і радості від отримання атестата про середню освіту.
Молодь не нудьгувала, бо я організував хор-ланку, разом з учасниками хору і драматичного гуртка їздили з концертами в інші села району. Особливим успіхом користувалася вистава «Фараони», в якій я грав роль Аристарха, а роль моєї дружини - Олександра Пантеліївна Скрипник.
Пізніше закінчив з червоним дипломом Кірово-градський технікум механізації сільського господарства, Полтавський сільськогосподарський інститут, отримав диплом вченого агронома, Бердянський педагогічний інститут, отримавши спеціальність вчителя загальнотехнічних дисциплін і праці, працював у восьмирічній школі с.Петрівське. Школа мала земельну ділянку, на якій вирощували овочі та інші культури. З учнями 7-8 класів ми відремонтували списаний колісний трактор ДТ-20, що дало змогу обробляти більшу ділянку. Шкільний льох був вщерть заповнений вирощеними учнями овочами і фруктами, частину продукції здавали в радгосп.
Так жила раніше молодь, так навчалася, здобувала професії, працювала, відпочивала. Тому хочу сказати нинішнім юнакам і дівчатам, що, як би сьогодні тяжко не було - тим більше слід наполегливо працювати, знаходити для цього можливості. Земля-матінка завжди прогодує, я це знаю з власного досвіду.

Василь Лепський, ветеран праці, с. Петрівське.