(за матеріалами інших видань)

У нашому Петрівському районі залишилося 149 учасників - ліквідаторів Чорнобильської трагедії 1986 року. Що ж це за люди? Для того, щоб зрозуміти, який подвиг звершили ці, непримітні і скромні герої, потрібно повернутися спогадами у той квітневий ранок 1986 року.

На календарі 25 квітня 1986 року. Радянський Союз готується до достойної зустрічі 1 Травня. До цієї дати беруться підвищені соціалістичні зобов’язання, ЦК КПРС готує пропагандистські першо-травневі заклики. Народ теж в очікуванні свята: ще раз приміряються куплені задовго до цього обновки, дітей теж не забули – їм усе краще: костюмчики, прапорці, різнокольорові кульки, дівчаткам - пишні банти на голівки, а хлопчикам, то тим якби менше нарядності. Передивившись, перемірявши усе, народ зостається задоволений, як покупками, так і життям. В містах і селах готуються до вечері та сну. На більшій території України ніч із 25 на 26 квітня синоптики пообіцяли теплою та безхмарною…

А в цей час на Чорнобильській АЕС проводилися планові чергування і разом з тим готували свій Першотравневий подарунок ЦК партії та Уряду СРСР. Напередодні, за погодженням усіх інстанцій, йшла робота по зупинці четвертого реактора, для проведення планово-попережувальних ремонтних робіт. Цю зупинку реактора запланували не стандартну, а прискорену – за дві – три доби, щоб устигнути якраз до 1-го Травня. За звичайних зупинок доступ до реактора, через високу температуру та залишки радіаційного фону, наставав не раніше 1,5 - 2 тижні для подальших планових робіт на ньому. У кінці 1985 року Ленінградським інститутом ядерної фізики були успішно завершені лабораторні дослідження та практичні роботи на дослідному по-лігоні по надшвидкому охолодженню ядерного реактора. Вища атестаційна комісія Академії наук (АН) СРСР із питань ядерної фізики, під керівництвом академіка Є.П.Веліхова, була у захваті від лабораторних ви-пробовувань. Для цієї процедури брався обезводнений азот, який ніс температуру абсолютного нуля, тобто – мінус 273 градуси за Цельсієм, (така температура притаманна відкритому Космосу) і ця суміш запускалася у ядерний реактор, що давало змогу швидкого охолодження останнього і, до того ж, азот поглинав залишки радіації. Ось такий «подарунок» радянські ядерники підготували до Першотравневих свят на четвертому реакторі Чорнобильської АЕС. Тільки незрозуміло, чому цей «експеримент» привезли саме у Чорнобиль? Під Ленінградом є своя АЕС, яка добросовісно функціонує по сьогоднішній день. Виходить, що не були повністю впевнені у своєму «дітищі»? Але, як казав великий комбінатор Остап Бендер: «Крига скресла». Отже, Чорнобильська АЕС теж взяла підвищені соцзобов’язання, приурочені до Першого Травня. Задувати азот до четвертого реактора почали звечора 25 квітня, під керівництвом «досвідчених» лаборантів із Ленінградського інституту ядерної фізики. Після опівночі, уже 26 квітня, у лаборантів із Ленінграда закралися сумніви, що щось іде не за планом, тому сказали, що підуть зателефонують у Ленінград, а після цього їх уже ніхто не бачив. Тож обслуговуючий персонал четвертого блоку залишився із проблемою сам на сам. Потім зателефонували головному інженеру АЕС  М.І.Фоміну та директору АЕС  В.К.Брюханову, але процес уже вийшов з-під контролю і трапилося те, що й мало  трапитися – О ПІВ НА ДРУГУ ГОДИНУ РАНКУ 26 КВІТНЯ 1986 РОКУ НА ЧЕТВЕРТОМУ РЕАКТОРІ ЧОРНОБИЛЬСЬКОЇ АЕС СТАВСЯ ВИБУХ, від якого знесло дах будівлі і звідти вирвався 10-метровий вогненний рухливо-вібруючий стовп. Але насправді це був не просто вогонь, а іонізоване ядерним вмістом повітря. О 1годині 45 хвилин до місця трагедії прибули без засобів індивідуального захисту перші пожежні команди, обслуговуючий персонал не залишив своїх постів. Завжди мудра природа зі своїми самозахисними функціями на цей раз теж втратила пильність, послабила свій імунітет. Потужні повітряні потоки, що утворилися саме в цей час у районі АЕС, підхопили радіаційний циклон і він смертельним вихором пронісся над Україною, Білорусією, Литвою, Латвією, Польщею, Швецією, Норвегією, потім погнав ядерні хмари на Німеччину, Нідерланди та Бельгію. Зловісний вибух на 4-му реакторі посіяв атомну бурю і розкидав радіацію по різних напрямках і в різних концентраціях. Цей вибух пізніше прирівняли до потужності 300 Хіросім. Схоже стається, але набагато меншої потужності, коли проводять підземні ядерні випробовування на малій глибині. Так свого часу проводили навчання на своїх же солдатах, яким «пощастило» вважатися «умовним противником» у 1954 році під Семипалатинськом та у Новосибірській тайзі.

У той час, коли 26 квітня пожежні частини боролися із вогнем, який вдалося притушити тільки 30 квітня, жителям довколишніх населених пунктів, а також в місті енергетиків – Прип’яті, ніхто нічого не повідомляв. Тільки 27 квітня було прийнято резолюцію Кабінету Міністрів СРСР про часткову, на термін до 3-4 діб, евакуацію мешканців міста Прип’яті та кількох найближчих до міста населених пунктів. А далі усе відомо – невдовзі відзначалося свято Першого Травня, люди на території усього Радянського Союзу, включаючи Київ, Мінськ, Вільнюс, Ригу та Калінінград вийшли із дітьми на демонстрації, а потім справа перейшла до маївок на лоні природи. Це в той час, коли сосновий ліс під впливом радіації став рудим, а сосна гине при дозі 1000 мікрорентген, для людини ж моментальна смерть настає («скипається» кров, перестає функціонувати спинний мозок) при 400 мікрорентгенах. Та чутки - одна, страшніша за іншу, почали розповзатися по територіях, прилеглих до Чорнобиля.
28 квітня спільною резолюцією ЦК КПРС та Уряду СРСР було прийняте рішення про переселення із 30-кілометрової забрудненої зони людей, але тільки після

1 травня, щоб не було паніки. Людей почали масово переселяти із 3 травня. 10 травня вийшло розпорядження Міністерства Оборони (МО) СРСР «Про призов військовозобов’язаних, які відслужили строкову службу, на військові навчання». Цих резервістів (військовозобов’язаних, які перебувають у резерві) направляли у Чорнобиль для проведення зачистки території, як самої станції, так і безпосередньо 4-го реактора. На цих людей члени всіляких комісій дивилися як на смертників, як на відпрацьований людський ресурс. Адже допустима норма радіації для людини складає 20-25 мікрорентген, тоді як на території станції рівень радіації коливався від 150 до 2500 і до 3000 мікрорентген. За даними громадської організації «Союз Чорнобиль» за період інтенсивної «зачистки» у Чорнобилі побувало 600 тисяч резервістів, майже 100 тисяч із них померли від опромінення, а ще близько 200 тисяч – стали інвалідами. Із цієї кількості із Петрівського району було призвано 290 чоловік, на сьогоднішній день їх залишилося 149. Ось така сумна статистика із арифметикою. І за визначенням тодішнього голови Верховної Ради Української РСР В.С.Шевченко: «Чорнобильська катастрофа, а також загибель пасажирського пароплава «Адмірал Нахімов» о 23 годині 20 хвилин 31 серпня 1986 року стали знаковими символами у причинах розвалу Радянського Союзу».

Підсумовуючи викладене вище, набігає хвиля суму за увесь наш радянський народ. І ось чому. У кінці 1986 року відкрили кримінальну справу по Чорнобильській трагедії. У цій кримінальній справі не були обмовлені жодним словом прорахунки радянської науки, а уся провина поклалася виключно на обслуговуючий персонал станції, який, нібито, був безграмотним, безвідповідальним і всі свої дії робив неправильно. Тобто, це ми з вами. А ЦК КПРС, Уряд СРСР, АН СРСР та МО СРСР, виходить, це «світочі», які освітлювали нам шлях у світле майбутнє – комунізм, до якого ми чомусь так і не дійшли. Чи то каганці у світочів були надто тьмяні? Чи, може, вони збилися з дороги і повели нас не у ту сторону, що найбільш ймовірно? Чи, може, ще якась причина? Невідомо.
Невдовзі після квітневих 1986 року подій я написав вірш, присвячений цій трагедії. Називається він:

ЛЕЛЕКИ

Лелечий клин кружляє над селом,
Радістю наповнивши життя –
Дитячий крик несли у хати…
Здавалося - так буде без кінця.

Але прийшло прокляте те число,
Прокинувсь ранок від страшного
грому,
Із гнізд птахів піднявши на крило,
Які боялись повернуть додому.

Холодними, кістлявими руками
Чорнобиль задавила клята Смерть –
Нечиста сила тут збирається ночами,
Шабаш вершити у покинутих осель.

Нема життя… Покинуте село,
Позаростали вулиці травою.
Але лелеки прилітають знов і знов,
Своїх дітей приводячи з собою:

«Дивіться, діти, люди тут жили,
Вони кохались і дітей ростили.
Та горю, що до себе принесли,
Завадити не вистачило сили».

Лелечий клин кружляє над селом,
Приносить віру і надію на крилі:
Щоби здолати разом люте зло,
Щоб щастя усміхнулось цій землі.

Іван Сердюк. смт Петрове.