Незабаром ми всі знову відзначатимемо День Перемоги над фашистськими загарбниками. Так боляче, що не згасла ще пам’ять, не висохли сльози за мільйонами загиблих, які не повернулись до своїх домівок у Великій Вітчизняній війні, як уже знову свистять кулі, рвуться бомби, снаряди «Градів» та гинуть наші діти і онуки в Україні. Завчасно вітаю дорогих учасників Великої Вітчизняної війни і бажаю їм здоров’я та благополуччя. Лишилося вас дуже мало, та дух бадьорості і патріотизму, як і в ті повоєнні роки, у вас залишається незборимим.

Дякую за Перемогу, за те, що в нерівному бою змогли переламати хребет ворогу.

Рідненькі наші, нехай ще не одна весна усміхнеться вам запашним цвітом наших українських яблунь і вишень, а ви щоб ніколи не були зайвими за сімейним столом.

Сьогодні ми живемо у вільній, незалежній країні, нікому не заважаємо і прагнемо кращого життя. Кожна держава, як окрема сім’я, має свої проблеми і непорозуміння, і вирішує їх сама.

Та наш сусіда порушив наш спокій і наше мирне життя. Він не дрімав, як той хижак, клацаючи зубами, спідтишка напав у той час, коли ми, через внутрішні свої проблеми, зовсім не були готові до війни.

З давнини в народі існує мудрий вислів: «Не купуй гарне помешкання, а купуй вірного і надійного сусіда, який при лихій годині скоріше порятує, ніж родина».

Наш сусіда виявився підлим ворогом, а не вірним і надійним другом. Невже його не бентежить доля дітей і онуків, яким залишить у спадок ріки людської крові і океан материнських сліз?

Рано чи пізно настане час розплати за загибель наших юних, нецілованих онуків і дітей, за нашу незламну Надійку Савченко і пошарпану, понівечену Батьківщину. Крім земного суду є суд Божий, який все чує і бачить, ті прокляття матерів усього світу, біль, печаль і сльози їх не впадуть на камінь, а перекриють йому кисень.

Голубонько, не плач, так судилося ненько,

Вже слово, матусю, не буде моїм.

Прийду і попрошусь в сон свій тихенько,

Розкажу, як мається в домі новім,

Мені колискову янгол співає,

І рана смертельна уже не болить,

Ти знаєш, матусю, тут сумно буває,

Душа за тобою рідненька щемить.

Ярлик «бандерівців», що повісив на нас наш сусіда, лиш додає нам мужності, а його кличка ще з школи КДБ «недокурок» - ганьбить, тож обов’язково настане час, коли його виплюнуть і розтопчуть чобітьми, як справжнього недокурка.

Дуже сумую за тим мирним часом, коли ми могли спокійно їздити, літати чи жити, де побажаємо.

Пригадую, як приземлялися на Донбасі рейсом Магадан – Донецьк. Це був не самий зручний рейс для кіровоградців, бо ще 12 годин слід було добиратись до Жовтих Вод автобусом, але рейс Магадан – Кривий Ріг чомусь скасували.

Як приємно тоді звучали слова бортпровідниці: «Товарищи пассажиры, пристегните ремни, мы совершаем посадку в Украине! Донецк - город шахтеров, металлургов, добрых людей, город, потопающий в разноцветных цветах и розах, благополучного вам и мягкого приземления», і в салоні літака линула по трансляції пісня:

Давно не бывал я в Донбассе,

Тянуло в родные края

Туда, где поныне осталась в запасе

Шахтерская юность моя.

Я спускалась по трапу, і впевнено ступала на донецьку землю своєї Батьківщини. Власними очима бачила красень-аеропорт, спілкувалася з ввічливими людьми і ніколи не чула, щоб нас  називали «бендерами». Після відпустки поверталися в Магадан взимку. Через несприятливу погоду в Донецьку чекали цілу добу, і коли розчистили злітну смугу, наш рейс відправили. Летіли 13 годин з посадками в Свердловську і Братську, а коли долітали до Магадана, нам знову повідомили, що через негоду (великий вітер) аеропорт не приймає, і направили на Петропавловськ – Камчатський. Летіли над Охотським морем.

Перед нами Камчатка уже прийняла 2 рейси, а на борту кожного лайнера по 170 пасажирів. Коли ми приземлилися, то в аеропорту люди не сиділи, а стояли, мов сірники в коробці, ніде не було вільних місць. В буфетах розмели все, а їсти хотілося так, що паморочилась голова. І все ж таки нам пощастило, що через 10 годин першим рейсом нас  відправили в Магадан. Ось з такими пригодами стикалась я в своєму житті в 1980-1990 роках.

А вперше з Магадана летіла самою близькою відстанню на материк рейсом Магадан-Москва, який пролягає над півостровом  Таймир, смт Діксоном, та узбережжям Карського моря Північного Льодовитого океану, де завивали хуртовини і шалені морози.

Дуже запали в душу слова бортпровідниці: «Товарищи пассажиры, мы летим над самой низкой точкой температуры - пгт Диксон, за бортом самолета – 600», і включила пісню Морзянку у виконанні Володимира Трошина:

Меня домчат к тебе, когда зимовка кончится

Олени в нартах, самолеты и такси…

Пойми, мне так твои глаза увидеть хочется,

Но только ты об этом лучше песню расспроси.

Ось таке мирне життя одним розчерком пера перекреслив, розсварив і розкарнав, можливо, й назавжди наш маніакальний  сусіда. Дуже прикро, що бракує мені здоров’я. Я б обов’язково поїхала з оберемком запашних троянді, до самої землі вклонилася б тим безвинним нашим хлопцям, що боронили аеродром, поклавши квіти на місці їх загибелі.

Царства вам Небесного, спіть спокійно, вічний вам спокій і пухкої  землі.

Не пам’ятаю автора цих рядків, та я вам їх присвячую.

Погиб ты за то, чтобы зрели хлеба,

За солнце лучистое, синее небо,

За радость детей, невест, матерей -

За счастье Отчизны своей.

Раїса Філіпенко. смт Петрове.