Григорій Володимирович біля власної садиби напередодні ювілеюРанкові промені сонця все більше і більше проникали до старенької оселі, до невеличкої кімнатки, де насолоджувалися сном п’ятирічний Гриша і його молодша сестричка Клава. Мама підійшла до них, аби  переконатися, що діти ще не прокинулися, адже сама поспішала на поле. Галина Трохимівна дивилася на свого білявого первістка, котрий, розкинувши рученята, продовжував міцно спати. Присіла на край ліжка і, слухаючи легеньке дитяче сопіння, подумала, що Гриша дуже схожий на батька.  А вже за мить її роздуми про коханого чоловіка, котрий саме служить в лавах Червоної Армії, перервалися кінським тупотом і стукотом у вікно. Вершник дуже голосно гукав: «Війна, війна», і від його крику прокинулися діти. Мама, в тривозі та відчаї, міцно стиснула їх в обіймах. Малюки раніше не чули таких страшних слів і не знали їх значення. Проте добре запам’ятали, як незабаром через село рухалась добре оснащена новою військовою технікою колона ситих, веселих, самовпевнених загарбників. А ще Григорію Володимировичу пригадалися суворі роки окупації і почервоніле обличчя роздратованого коменданта, котрий нагайкою шмагав по жіночих спинах, волаючи: «Пшінка, степ!», і мамині подерті, пухлі ноги, адже більшість жінок йшли босоніж за плугом, який тягнули корівки, а потім вночі випасали своїх годувальниць. Більше двох років господарювали в селі фашисти, а восени 1943 року наші визволителі погнали брудних і переляканих загарбників з Петрівщини. До рідної оселі тато повернувся лише у 1946 році. Ця радісна і хвилююча зустріч теж назавжди закарбувалася в дитячій душі. Довгими, зимовими вечорами в їхній хатині збиралися односельці гуртом відпочити, пісень поспівати, адже батько був завзятим музикантом та сільським активістом. Хлопчина тоді сидів на печі разом із сестрою та молодшим братиком і спостерігав за дорослими, дослухаючись до їхніх розмов. Мова йшла про побудову більшої школи, адже в селі тоді була лише початкова. Тож Грицеві та його ровесникам поталанило, бо закінчили семирічку у своєму селі і більшість з них пішли працювати у рідний колгосп «Нове життя». Кіньми та волами возили з поля зерно, згрібали сіно та солому для скиртування. Але Григорію, котрий був низенького росту та худорлявої статури, така робота була не під силу.

Тому довелося погодитися розвозити пошту на кілька сіл. Задля цього тато купив велосипеда, адже щодня, крім вихідних юнак був у дорозі. Дуже любив читати районну газету, згодом сам став її сількором. Після служби в лавах Радянської Армії закінчив училище механізації і працював трактористом, згодом був обраний комсоргом, одружився з коханою Ніною. Пізніше, коли здобув посвідчення водія, возив легковим автомобілем «Победа» голову колгоспу, який запримітив у хлопця організаторські здібності та рекомендував районному керівництву направити юнака на навчання у Кіровоградський технікум керівних кадрів, який той закінчив на відмінно. Там Григорій здобув спеціальність агронома, згодом був обраний депутатом сільської ради, а потім і головою сільської ради. Його попередник помер, тож не мав у кого перейняти досвід, с ким порадитись щодо виконання своїх обов’язків. Та уміння спілкуватися з людьми дало можливість швидко розібратися, на чому потрібно акцентувати свою діяльність. У 1972 році переселили медичний пункт з пристосованої кімнати у нове приміщення, відремонтували сільський клуб. Це були перші із списку запланованих і зроблених важливих справ голови села. Пізніше Григорія Володимировича обрали секретарем партійної організації місцевого колгоспу імені Петровського, який згодом об’єднали з колгоспом «Дружба». Тож довелося Г.В.Закотіну кілька років очолювати один із відділків до обрання його знову на посаду голови села, де він пропрацював ще дві каденції. Неодноразово Григорія Володимировича «сватали» на керівні посади у різних селах району, але він не погоджувався, бо дуже любить рідне село, цю землю - землю батьків, дідів та прадідів.

лунає мелодія татової гармошкиДосвідчений керівник багато тоді зробив разом з депутатським корпусом для розвитку сільської інфраструктури. У селі зводилися житлові будинки, була встановлена телефонна станція на 50  номерів, будувалися дороги з твердим покриттям і таке інше. А ще Григорій Володимирович не приховує втіхи, що саме за його сприяння відбулася реорганізація колишнього колгоспу «Дружба», і землі знову були повернуті тодішньому колгоспу імені Петровського. Тут він і завершив свою трудову діяльність на посаді інженера з техніки безпеки.

Нині Г.В. Закотін проживає у тому самому будинку, в якому вони багато років разом прожили в мирі і злагоді з  дружиною Ніною Миколаївною, де посадили сад та виростили двох доньок - Тетяну та Наталку, вивчили, повіддавали заміж, діждалися онуків. На жаль, тяжка хвороба забрала кохану. Тож нерідко трапляються хвилини, коли самотність навіває ветерану спогади, котрі кличуть його у минуле. Одного разу до рук потрапила батьківська гармошка, яка, як сімейна реліквія, займає почесне місце у світлиці. Григорій Володимирович лагідно взяв її до рук, хоча раніше і не вмів грати, та почав підбирати акорди, а згодом таки зміг зіграти  улюблену батькову мелодію та пригадати пісні своєї юності.

Ось вже вісімдесят літ накувала зозуля ветеранові, але ж він продовжує брати активну участь в житті сільської громади, запалюючи своєю активністю та ентузіазмом усіх односельців. Тож побажаємо невтомному ветеранові ще довгих років життя в здоров”ї, бадьорості, незламності духу, та в любові і повазі рідних та близьких.

Сергій АНДРУСЕНКО.

На знімках: Григорій Володимирович біля власної садиби напередодні ювілею; лунає мелодія татової гармошки.

Фото автора.