29 січня в Україні відзначають День пам’яті героїв Крут – саме там у 1918 році відбувся бій, що на довгі роки став одним із символів боротьби українського народу за свободу і незалежність.

Їх було триста – студенти та гімназисти. Проти них були тисячі – солдати, фронтовики та матроси більшовицької армії. Нерівний бій. Бій під Крутами, який на декілька днів віддалив захоплення Києва. Бойовий наказ наша молодь виконала.

Січень 1918 року. На столицю України насуваються озброєні до зубів більшовицькі орди під командуванням колишнього царського генерала Муравйова. Київські студенти та гімназисти, прагнучи захистити молоду Українську державу, організували Курінь січових стрільців, щоб дати гідну відсіч загарбникам.

Курінь, що налічував 300 душ, складався із студентів Українського народного уні-верситету, Університету Святого Володимира та учнів старших класів Української Кирило-Мефодіївської гімназії. Захисники, пройшовши лише семиденну військову підготовку, без сумнівів і вагань вирушили в похід проти російської армії на станцію Крути, що розташована на залізничній лінії Москва – Бахмач – Київ.

П’ять годин безперестанку студентський курінь стримував наступ червоних, втрачаючи молоді життя під градом куль і гранат. Московські солдати без жалю багнетами проколювали юначі груди, прикладами рушниць розбивали голови, добивали поранених, – розповідали очевидці тих трагічних подій.

28 студентів потрапили в полон. Муравйовці цілу ніч по-звірячому мордували їх, а на світанку повели на розстріл. У зимове холодне небо злетіли звуки гімну „Ще не вмерла Україна”, що його першим заспівав гімназист Григорій Пипський. Пролунала недовга кулеметна черга… В загальному бій під Крутами тривав 3 дні. 29 січня було вбито останнього з трьохсот крутівських героїв. Більшовицькі кати заборонили місцевим селянам поховати за християнським обрядом тіла захисників Києва, залишивши їх на засніженому полі.

Київ було захоплено у лютому, а вже у березні столицю УНР було звільнено.

Тільки тоді почали розшукувати тіла молодих людей, які загинули під Крутами. Вдалося знайти лише 30 скалічених тіл юнаків, більшість з яких урочисто поховали у братській могилі у Києві на Аскольдовому цвинтарі.

„Стримайте ж ваші сльози, які котяться: ці юнаки поклали свої голови за визволення Вітчизни, і Вітчизна збереже про них вдячну пам’ять на віки вічні”, — сказав Президент УНР Михайло Грушевський під час поховання героїв.

Ця героїчна й водночас трагічна подія знаменувала початок нової епохи національного пробудження українців, усвідомлення нашого права жити на власній землі та святого обов’язку — боронити її. „Понад все вони любили свій коханий край”, — писав Павло Тичина. Визначально, що ця жертовна любов зародилася в серцях молодих людей, найкращих представників українського студентства.

Кажуть, що історія – річ циклічна, яка розвивається по спіралі. І все ж, якби комусь із нас ще з десяток років тому хтось сказав, що невдовзі на нас знову чекатимуть нові «Крути», що знову  на Українську землю зі зброєю в руках посуне дика орда зі Сходу – на такого провидця, певне, подивилися б як на божевільного. А виходить – дарма! Очевидно, невипадково учорашній «брат» уже кілька років поспіль в наш бік переважно «холодом дихав». Готувався, виходить…

І ось знову як і тоді – майже сто років тому - кладуть свої голови за свободу і незалежність Вітчизни найкращі сини і доньки України, і знову серед них, як і тоді, чимало зовсім молодих і юних патріотів.

І, як і тоді, ворогові не вдалося зламати волелюбного українського духу, він  і сьогодні зробити цього не зможе. Віримо, що Правда і Справедливість восторжествують, Україна обов’язково поверне контроль над підступно загарбаними територіями.

І все ж, нинішня річниця бою під Крутами позначена для нас усіх особливою гіркотою, адже вже не повернути життя і здоров’я тисяч розтерзаних і скалічених захисників Вітчизни, для яких уже сучасними Крутами стали Савур-могила та Іловайськ, Донецький аеропорт та Дебальцеве… А ще на багато років чи, скоріше, - десятиліть, а можливо, - й століть не повернути нашого доброго і щирого ставлення до народу, який ми вважали братнім чи, принаймні, дружнім, і в якого, як виявилося, відсоток справжніх друзів України виявився таким мізерним. Сумно, звичайно…

Україна пишається молодими Героями. Пам’ять про них, як і та велична слава, за яку вони боролися – невмируща. Вічна їм слава.