Як будували українську хату

Рідна хата! Оспівана у легендах та переказах, поетично змальована майстрами слова та пензля, вона  завжди буде вважатися символом добра та надії. Її незгасимий вогник світитиметься всюди, де б ми не були. Рідна домівка - це тепло маминої любові, віра у доброту, надія на одвічний захист від усіх негараздів життя. І що б там не було, - радість чи горе, людина завжди поспішала до рідної хати, де її  ждало тепло, спокій і розуміння. Тут душа людини наповнювалася вдячністю за цей куточок на землі, де тебе завжди ждали  розрада, затишок і повага.

Чому ж із такою любов’ю кожний, хто виріс у селі, згадує свою стареньку хату, її тепло, дружню гостинність, приємні, рідні  запахи, якими наповнений кожний її куточок. У місті, з його багатоквартирними будинками, людям запам’ятовується двір, кожний його закуточок, у якому проходить дитинство, юність, а то і все життя. А у селі - хата.

Чому ж люди хату порівнювали із мамою – доброю і лагідною, щирою і привітною?  Які секрети люди знали, будуючи хату, так щоб вона взимку зігрівала теплом, а влітку манила до себе прохолодою? Саме вони - ці секрети - й стали предметом мого дослідження.

Оскільки  наше селище  Петрове розташоване у центральній частині України, то я вивчала  енергозберігаючі технології поселян при побудові своїх хат, які притаманні даному регіону.

Допомогли мені відкрити ці секрети мій дідусь – місцевий краєзнавець  Іван Васильович Сердюк та жителі нашого селища Михайло Іванович Висоцький (1933 р.н.), Марія Кирилівна Сердюк (1934 р.н.), Ольга Іванівна Лазаренко (1934 р.н.).

Хата для українця – цілий світ, фантастичний всесвіт, де люди переймалися буденними клопотами, кохалися, народжувалися і вмирали, щоб поступитися місцем прийдешнім поколінням.

Побудувати дім означало не тільки закласти фундамент і викласти стіни, але й створити родове вогнище, народити дітей, виховати їх віруючими, добрими людьми.

В уявленнях наших пращурів хата подібна до дерева життя: підмурівок, призьба – корені, стіни – стовбур, дах – верхів’я. Призьба підводилася чорним кольором, оскільки символізувала межу між «тим» світом, де спочивають пращури, і «білим світом», який презентувався білими стінами.

При зведенні свого помешкання людина завжди сподівається, що воно буде теплим, затишним, щоб на подвір’ї водилася всяка живність, а інші люди не оминали хату стороною. Кожний хазяїн старався поставити свою хату так, щоб вхідні двері до помешкання були за вітром, тому вивчалися переважаючі напрямки вітру в даній місцевості, особливо зимової пори. Після прийняття рішення, як стоятиме хата, і перед закладкою фундаменту хазяїн по кутках майбутнього будинку звечора викопував чотири ямки і клав у ці ямки житні перепічки.

Якщо за ніч хоч одну перепічку щось з’їсть, то життя у цій хаті і у садибі взагалі, буде гарним і заможним, якщо ж ні – то господарі будуть жити у нужді, тож треба міняти місце зведення хати. Якщо хоч одна із перепічок розкисне  не від дощу, то хата буде холодною і сирою, а людей знову ж таки ждатимуть смуток, горе, злидні і всі, хто житиме у цьому будинку, часто хворітимуть.

Після того, як закінчилася весняна висадка, хазяїн майбутньої хати повідомляв сусідів, близьких та родичів про початок будівництва. На цей заклик сходилися  усі бажаючі для допомоги у зведені житла, на так звану толоку.

Як при усякій побудові, спочатку викопувалася траншея під фундамент. При закладці фундаменту по кутках насипався попіл із батькової печі, якщо хата зводилася в одному селі. Якщо ж це був чужий населений пункт, то попіл брався із печі заможного сусіда. Відмовити у цьому сусід не мав права. Вважалося, що ця прикмета притягувала удачу і тепло у майбутню хату.

Одночасно із закладкою фундаменту виготовлявся лампач. Робилося це так: глина перемішувалася із соломою, бажано житньою, викладалася у спеціальні форми, розмірами 60 Х 40 Х 30 сантиметрів, і потім висушувалася.

Коли фундамент і лампач були готові, скликалася  наступна толока по викладенню стін із висушеного лампачу. Цією роботою займалися умілі люди, а усі присутні перебували у їхніх підсобниках. Із таких розмірів будівельного матеріалу, як лампач, стіни виходили товсті і теплі.

Рідше зводилися литі стіни (глина, вперемішку із соломою, доводилася до рідкого стану, потім заливалася у спеціальні короби, які виготовлялися на місці майбутніх стін, але не вище одного метра). При застиганні глини цей короб піднімався вище і знову робилася у нього заливка глини і так до повної висоти хати.

Будинок із литими стінами був міцніший, ніж із лампачу, але за літній сезон його не встигали побудувати, тому переносили закінчення будівництва на наступне літо.

Були ще так звані скрутньовані хати. Вони будувалися швидко але лише, як тимчасове помешкання. Закопувалися стовпці на висоту хати приблизно через 1 метр, запліталися хмизом, соломою (скрутнювалися) і обмазувалися з двох сторін глиною із соломою, від чого стіни виходили тонкі і холодні.

Вікна хати вмазувалися у віконні отвори, а оскільки раніше вікна були однорамними, то із середини для віконних отворів виготовляли заставки із дощок. До того ж, кожне вікно мало віконниці, цим забезпечувалося збереження тепла зимою у житловому приміщені, а літом не допускалася спека у хату.

Працюючі на толоці не мали права на грошову винагороду, їх хазяїн із хазяйкою частували ситним обідом і вечерею.

Коли із стінами було завершено, наставала черга покрівлі. Знову скликалася толока, у якій брали участь не тільки майстри своєї справи, а й умілі підсобники.

Спершу перекладалися балки між стінами, на які виставлялися крокви. Вони скріплювалися між собою поясами (довгими жердинами), після чого доходило діло до самої покрівлі, котру робили теж із житньої соломи, тому що вона довше не піддавалася гниттю. В основному це були чотирискатні покрівлі.

Для спорудження даху робили журавель (пристрій, для піднімання нагору всіляких вантажів), викопували яму, в яку засипали глину, і розводили її водою до рідкого стану.

Тут же три-чотири жінки граблями нагрібали стіжки вимолоченої соломи, та так, щоб солома лежала однаково – колоски в одну сторону, прикореневі стебла у другу. Ці стіжки інші жінки замочували у ямі із глиною, це робилося для того, щоб солома щільніше лягала одна біля іншої, була ніби склеєна.

Замочені стіжки перев’язувалися перевеслом (джгут соломи чи трави, який служить для ув’язування збіжжя) і за допомогою журавля подавалися на покрівлю до майстрів. Робота по покриттю хати тривала безперервно, поки одні обідали або відпочивали, інші продовжували розпочату роботу, а потім змінювалися, щоб до вечора все закінчити.

Перед тим, як зводити покрівлю, господар хати старався передбачити погоду наперед, але природній фактор непередбачуваний, і невідомо, яка погода буде протягом ночі і на наступний день: якщо вітряна, то може розкидати усю виконану роботу, а дощ – замочить солому і потім з неї важко «начісувати» стіжки. Та і народна мудрість говорить, що робота із покрівлею повинна виконуватися за один день.

Коли починали виготовляти лампач, молоді давалося завдання накосити очерету та позв’язувати його у кулі (куль – великий, в обхват дорослого чоловіка, сніп) і поставити сушитися.

Наступне завдання для молоді – наробити і висушити цеглу-сирець (ця робота виконувалася під наглядом умілої людини) і третє завдання – нарубати довгих, в руку товщиною, гілляк, бажано вербових, і теж поставити на висушку. Так робили майбутні слижі (перекриття для стелі).

Коли роботи із покрівлею закінчували, наставала черга робити стелю хати. Для цього брали заготовлені слижі і викладалися густо, впоперек балок, один біля одного. Там, де траплялися великі щілини, вони закладаються хмизом.

Потім ці слижі обмазували глиною із соломою з обох сторін – зверху і знизу, і давався час їм підсохнути. Затим зверху слижів, це уже на горищі, викладався  очерет товщиною у 10–15 сантиметрів, так, щоб це покриття доходило до соломи покрівлі, і знову зверху змазувався глиною із соломою, товщиною до 10 сантиметрів. Тепер на горищі не було протягів, не було чутно звивання вітру – тут тихо і тепло.

Основа хати готова, залишається оздобити її всередині. Для цього хата ділилася на три частини. Найбільша – це житлова частина, яка межувала із сіньми (і оскільки сіни тягнулися  по ширині хати, то їх теж ділили на дві частини – відводили місце для комірчини). Із сіней двері виходили назовні, а з другої сторони сіней – гостьова, що служила коморою.

Наступною була піч. Вона будувалася  у житловій частині хати біля дверей, найчастіше з правої сторони. Для цієї справи теж звався фахівець. У своїй роботі він використовував цеглу-сирець, висушену молоддю.

Біля печі пристроювалася лежанка, на ній грілися взимку. Піч не затухала майже увесь день, і тому цегла-сирець у ній випалювалася і набувала якості каменю.

У печі варилася їжа, сушилося і парилося для худоби, вона слугувала захистом від холоду, адже своїм прямим відкритим вогнем перекривала доступ холодного повітря до житлового приміщення хати.

Коли подвір’я обростало достатками, і заводилася всякого виду живність, то від цієї живності з’являлися  відходи життєдіяльності – гній. Це, в першу чергу, було органічне добриво для землі, а, по-друге, це був природний обігрівач для житлової частини хати.

Літнього часу із гною виготовлявся, так званий кирпич. Для цього слугувала форма 30 Х 20 Х 15 сантиметрів, брався минулорічної давності перетлілий гній і за допомогою форми робилися брикети, які висушувалися на сонці і складалися у сухе провітрюване приміщення. Цей виріб нагадує сучасні пелети.

 Зимою, після того, як у печі закінчувалися усі роботи по приготуванню їжі, у піч закладався цей кирпич, який тлів усю ніч, прогрівав і підсвічував хату, а також зберігав жар на ранок. А вранці зоставалося лише розгорнути залишки перетлілого кирпичу, підкинути сухого палива (ним найчастіше була солома) і починати повсякденну роботу біля печі.

Навколо спорудженої хати висаджувалися дерева та кущі, переважно вишні, сливи, абрикоси і обов’язково калина. Також висівалися квіти: гвоздики, мальви, чорнобривці, майори, матіола (вечірній запах) та інші. Потім ці квіти і кетяги калини переносилися у вишивці на рушники, скатертини, сорочки. Від цього краса природи та весни була присутня  у хаті впродовж усього року.

Убранству внутрішньої обстановки хати надавалося теж неабияке значення. Так, завжди біля дверей, у житловій частині, поряд із піччю, було місце миснику. Якщо ж біля печі для нього місця було мало, то мисник устатковувався із протилежної сторони дверей, але завжди на вході у житлову частину хати. Мисник слугував захистом приміщення від всілякої нечистої сили, на ньому поряд із мисками, ложками, ножами, завжди стояла сіль і висів заплетений часник та декілька кетягів калини, а це вважається найсильнішим оберегом сім’ї від всіляких негараздів.

Далі - понад стіною, майже по всьому периметру, стояли лави до 0,5 метра шириною, застелені ряднами. Близько біля печі навпроти стояв стіл до метра шириною і 2 метри довжиною, щоб біля нього вистачило місця для всієї сім’ї.

Відразу за столом починався покут, це був кут хати із направленням на схід. На покуті знаходився кіот (підставка для ікон), на якому стояла найголовніша ікона хати, із якою справляли новосілля і першою заносили у хату. Навколо розміщалися ікони, які були придбані пізніше. Перед кіотом і головною іконою завжди горіла лампадка. Молодих, які створювали нову сім’ю, завжди саджали на покуті, щоб у їхньому житті була Божа поміч і благословляли на життя однією із ікон, придбаних пізніше.

Далі за покутом між вікнами стояв сундук, що слугував скринею для зберігання одягу, виробів із шкіри, полотна та речей із тканини. Раніше засобами від молі слугував тютюн та любисток, якими перекладалися речі у сундуці.

За сундуком завжди був вільний куток, де стояла прядка, рубель із основою (пристосування для прасування тканин), макогін із ковганкою (пристосування для подрібнення зерна) та багато інших потрібних речей. Біля «глухої» стіни ( без вікон), на якій закінчувалися піч та лежанка, був змайстрований піл — це широка приспособа із дощок. Вона призначалася для сну та відпочинку батьків та малих дітей, а старші спали на печі та лежанці. Накривався піл матрацом, набитим вівсяною соломою (не так збивалася і перетиралася), а зверху накидалися рядна. Тут же, над полом, висіли фотокартки батьків.

Вікна, ікони, фотокартки були оздоблені вишитими власноруч рушниками. Біля ікон, фотокарток висіли, перев’язані шнурочками, пучки всіляких лікарських трав, що створювали неповторний, стійкий аромат, притаманний даній хаті.

Долівка взимку вистелялася соломою, що мінялася двічі на тиждень. Використана солома спалювалася у печі, а свіжою застелялася долівка. Влітку долівка покривалася свіжоскошеною травою і лежала до повного висихання, потім її заносили у сінник, а замість неї накошували свіжої.

У дворі, біля хати, будувалася кабиця (плита) для приготування їжі влітку, піч у хаті відпочивала і ремонтувалася до наступної зими.

У хаті, як говорилося раніше, була «гостьова», що слугувала коморою, поки були малі діти. У кожній сім’ї були дівчата та хлопці. Дівчата, виходячи заміж, ішли за чоловіками в їхні сім’ї, а при одруженні хлопців батьки звільняли гостьову і там поселявся одружений син, якому відразу ж починали будувати окрему хату. Коли хата була готова, одружений син вибирався уже у свою хату. Так гостьова переходила від одного сина до іншого, поки не залишався найменший, якому у спадок переходила уся батьківська хата, разом із батьками, про яких він повинен був піклуватися. Гостьова, сама назва про неї говорить, призначалася для гостей, якщо у сім’ї було якесь свято і треба було розмістити людей на нічліг та відпочинок.

Хати на фундаменті стояли довго, півтори – дві сотні, а то і більше років, солом’яні дахи витримували майже таку ж кількість років.

За такою ж технологією, як зведення покрівлі хати, будувалася клуня, що являла собою дах хати, який опустили на землю, але у два-три рази більший. Клуня слугувала коморю, де зберігався усякий сільськогосподарський інвентар (плуг, борони, розпашники та інше). У ній було відведене місце для зерна.

Невимолочені снопи зернових культур підвішувалися на бантини (перемичка між стояками крокви), тут же стояла ступа для подрібнення зерна. Часто тут відводився куток для тварин, для відстою їх у зимовий період, тому що тут було тихо і тепло.

Фундамент для клуні був непотрібний, викладалася до півметра висотою стіна з каменю по периметру. Така побудова витримувала дощі, морози, буревії і служила на-дійним захистом тому, що не потрібне було у хаті. А літньої пори це було найкращим місцем для дітвори, для ігор, відпочинку і всіляких забав.

Отже, українська хата була доброю і привітною, вона була теплою взимку і прохолодною влітку. Це створювалося за допомогою використання природного матеріалу, зведення товстих стін,  наявності повітряної камери, яку забезпечував очерет на горищі, солом’яного даху товщиною 25 – 30 сантиметрів, заставок на вікнах  та віконниць до них.

Хати у наших пращурів упродовж всієї історії виконували своє природне значення – родинного вогнища, там народжувалися та зберігалися усі традиції, які переходили у спадок дітям: любов до батьків, природи, пісні, праці.

Як співається в пісні, Батьківщина починається з рідного порога, а отже з батькової домівки. І дуже важливо, щоб вона запам’яталася нам теплою, рідною, гостинною, де завжди нас люблять і чекають.

І хочеться закінчити це дослідження віршем, автором якого є мій дідусь Іван Васильович Сердюк:

Батьківський край, лампачова оселя,

Де калина і мальви цвітуть щовесни,

Тепло і надія, і запахи м’яти

Вертають в дитинство, приходять у сни.

Приходять у сни незавершені мрії,

Приходять у сни почуття, каяття,

Приносять з собою забуте, віджите,

Забуте, віджите далеке життя.

Далеке життя, у якому зростав я,

Тепло і турботу у серці зберіг.

Вклонявся завжди я рідній оселі,

Коли повертався з далеких доріг.

Вертався і їхав у мандри далекі,

Де море і квіти чудові були…

Та мила мені лампачова оселя,

Де калина і мальви цвітуть щовесни.

Аня Лугова, учениця 8 класу, вихованка екологічного центру «Жайворонок»

 На знімку: автор дослідження з дідусем-краєзнавцем.