Чверть століття за гратами

Певне, кожен з нас добре пам’ятає ще з дитинства дитячий віршик, у якому говорилося про значимість і важливість будь-якої трудової діяльності, якщо вона служить на користь суспільству. Пригадуєте - там ще повторюваним рефреном звучали слова: «Все профессии нужны, все профессии важны»? Щоправда, в сьогоднішній нашій країні, з огляду на встановлений законодавцями порядок оплати праці, коли різниця між мінімальною та максимальною заробітною платнею становить вже навіть не рази, а десятки, а то й сотні разів, складається враження, що більшість професій нам таки не потрібні. Інакше чому ж вони оплачуються в такому розмірі, в якому будь-яка нормальна країна посоромилася б видавати виплати по безробіттю?

Водночас, для більшості ж нас, людей старшого і середнього поколінь, майбутній вибір професії рівнем її оплати визначався далеко не на першому і навіть не на другому місці. Щоправда, шкала різниці окладів за радянської доби була якщо й не зовсім досконалою, то, принаймні, значно справедливішою, ніж ми маємо це сьогодні. Відтак молодь, моделюючи своє майбутнє і не особливо замислюючись над «грошовитістю» обраної спеціальності, віддавала перевагу професіям романтичним, хоча для кожного ця романтика визначалася власним світоглядом і власним розумінням свого місця в житті. Хтось, марячи далекими світами та несхоженими стежинами, мріяв про професію геолога, а ще хтось цю саму романтику вбачав у неозорій хлібній ниві, що золотистими хвилями стелиться під жатку комбайна. Також традиційними для юнацьких мрій були професії військового, льотчика-космонавта, водія-далекобійника… Але, певне, ніхто не мріяв, щоб провести більшу частину свого життя за гратами, там, де «небо в клітинку, а друзі – в смужечку».

А ось у фельдшера медичної частини ВК №49 Олександра Анатолійовича Смоляра склалося саме так. Причому, «за грати» він потрапив не за судовим вироком, а за власним вибором. Говорить, що тоді, у далекому вже 1990 році, працевлаштувавшись у колонію, й гадки не мав, що залишиться тут на все життя. Думалося, що попрацює рік-другий, а там підвернеться щось  більш привабливіше. Але сталося як сталося. Низка суспільно-політичних катаклізмів, розпад Радянської держави... Словом, тоді для більшості з нас те, що відбувалося у світі, було ще малозрозумілим і малопрогнозованим. Стали масово припиняти свою роботу і закриватися чимало підприємств, згодом важко стало знайти роботу не те щоб «грошовиту» чи до душі, а й взагалі будь-яку. Тож покидати «насиджене» місце не зважився. А згодом звик: і до роботи, і до своїх доволі таки специфічних пацієнтів.

- Як Вам із ними працюється, спільну мову знаходити вдається? – запитую Олександра Анатолійовича.

- Знаєте, для мене вони, передусім, - мої пацієнти, хворі, які сподіваються на якусь допомогу, і я вважаю справою честі та своєї професійної гідності надати їм цю допомогу, не зважаючи на їх, так би мовити, «специфічність». А загалом, якщо відверто – тут також трапляються зовсім різні люди, тож в справедливості приказки «Від суми та від тюрми…» мав нагоду не раз пересвідчитись. Часом, за рівнем інтелекту, ерудиції та й загалом моральних якостей засуджених просто не віриться, що такі люди повинні бути ізольованими від суспільства, але, як бачимо, - в житті усяке трапляється.

- А серед тих, хто є пацієнтами вашої медчастини, симулянти бувають?

- Не без цього. Тут і зараз знаходяться кілька чоловік, які не більш хворі, ніж ми з вами. Власне, у будь-якої людини, якщо їй за сорок, а інколи уже навіть за тридцять, можна знайти не одну задавнену патологію. Однак мені доводиться бути вже не лише медиком, але й психологом, тож навіть якщо хтось, трапляється, й симулює хворобу, виписувати не поспішаю, доки не переконаюся, що саме його змушує вдаватися до такої симуляції. Скажімо, у когось, як мовиться, «не склалися» стосунки з сусідами по корпусу. Тут, говоритимемо відверто, це може закінчитися сумними і навіть трагічними наслідками. Тож нехай він деякий час «полікується», доки керівництво установи вирішить, що і як з ним вчинити. Або є ще ось такі приклади: у чоловіка, вже досить немолодого, термін ув’язнення добіг кінця, а тим часом на волі у нього не залишилося ні житла, ні рідних, ні будь-яких ясних перспектив щодо подальшої долі. Тож і йде до нас в медчастину, вигадуючи собі якусь недугу. Ну і ми ж, як належить, «обстежуємо», призначаємо якесь реабілітаційне лікування. Звісно, вічно це тривати не може, але хоч до весни він матиме дах над головою…

Останніми роками, у світлі підвищених вимог Європейського Союзу до діяльності нашої пенітенціарної системи, дещо у нас справді починає відповідати найвищим світовим стандартам. Ось, скажімо, рентген-апарат, який ми отримали не так давно. Скажу відверто – лікарі Петрівської центральної районної лікарні заздрять нам білою заздрістю, адже це сучасний прилад нового покоління, що працює за цифровою технологією, завдяки чому ми маємо можливість не лише миттєво виявляти патології внутрішніх органів наших пацієнтів, але й, у разі потреби, якщо виникає необхідність отримати фахову консультацію спеціалістів більш вузького профіля, можемо це зробити невідкладно, в режимі онлайн. Та й умови утримання ув’язнених у медчастині, навіть якщо це порівнювати з тими, які були ще десяток років тому, зараз докорінно змінилися, хоча, звичайно, проблем ще вистачає.

Отож, прийшовши до ВК-49 у далекому вже 1990 році начебто тимчасово, Олександр Анатолійович Смоляр залишився у ній і по сьогоднішній день. З 2000-го по 2006 рік був начальником медчастини, а у тому ж таки 2006-му вже подав рапорт на звільнення в запас. Однак насолодитися пенсіонерською свободою не встиг: не минуло й тижня після дня звільнення, як колеги зателефонували й попросили виручити, оскільки з кадрами, зокрема медичного профілю, тут і зараз ще досить сутужно. Олександр Анатолійович, як людина совісна і відповідальна, погодився допомогти, доки штат медчастини не буде укомплектовано необхідними фахівцями. Але, недарма ще в одній приказці мовиться: «Немає нічого більш постійного, як щось тимчасове…». Ось уже десятий рік він, як вільнонайманий працівник, на посаді фельдшера допомагає лікувати хворих засуджених виконуючому обов’язки начмеда Юрію Олександровичу Москаленку. Фактично, удвох вони і є сьогодні тим штатом, на якому тримається робота медичної служби. Навряд чи колись в юності Олександр Смоляр мріяв про таку кар’єру. Але сьогодні ні про що не жалкує, хоч і провів більшу частину власного життя «в добровільному ув’язненні». Зрештою, для того, хто давав клятву Гіпократа, специфічність пацієнтів навряд чи відіграє суттєву роль. Принаймні він до своїх підопічних ставиться так, як і має будь-який лікар ставитися до хворих: зі співчуттям, тактом, співпереживанням. А до свого професійного обов’язку - з усвідомленням, що на будь-якому місці людина має бути корисною, потрібною суспільству. І якщо доля розпорядилася, що це місце має бути саме таким – так тому й бути. В будь-якому разі намагається виконувати цей професійний обов’язок добросовісно, відповідально, фахово, завдяки чому й користується повагою як у колег по службі, так і серед контингенту ув’язнених. А інакше, мабуть, і бути не повинно.

Володимир Кіфенко.

На знімках: Олександр Смоляр віддав медичній службі у ВК-49 двадцять п’ять років; рентген-апарат, якому б позаздрили навіть деякі столичні клініки.