Споконвічна боротьба нашого народу за незалежність, величний порив волі, вічна сутичка з загарбниками, котрі постійно зазіхали на землю, на якій завжди жили наші предки і житимуть наші діти, гартували сильний український характер, патріотизм, волелюбність, повагу до своєї нації.
Якщо проаналізувати усю вітчизняну історію, то буде зрозуміло, що одним з найагресивніших загарбників стосовно переважної більшості своїх сусідів, і зокрема - стосовно України - у різні часи була Росія, яка завжди намагалася підкорити, підім’яти під себе нас – українців.
І хоч в останні десятиліття ми цілком щиро стали вважати росіян братнім народом, гадаючи, що всі складнощі у наших стосунках залишилися в минулому, «брати» вже вкотре покарали нас за нашу довірливість. Тепер уже ні для кого не секрет, що за роки нашої незалежності Росія, шляхом вербування військових чиновників та високопосадовців, цілеспрямовано знищувала нашу армію, розхитувала підмурівок української державності.
А після Революції Гідності, користуючись політичною кризою в нашій країні, ця ж сама Росія, з якою був підписаний договір про дружбу й співробітництво, розпочинає проти нас гібридну війну, пославши до нас війська й анексувавши частину нашої території, розуміючи, що ми на той час слабкіші й не можемо дати симетричної відповіді.
Це був підлий удар в спину. Росія, без оголошення війни, зі своєї території «Градами» знищувала наших необстріляних ще хлопців під Зеленопіллям, після того послала «заблукалих» десантників і армаду військової техніки в Іловайськ, де підступно розстріляла українських військових, яким спершу обіцяла «зелений коридор».
Тепер уже розуміємо, що Путін сподівався на легку прогулянку по нашій землі. Одна з найбільших і найозброєніших армій світу виступила проти невеликої, збіднілої, розграбованої Української Армії.
Сподівався…. Та не склалося.
Наші воїни Збройних Сил України та добровольчих батальйонів, за підтримки усього українського народу, дали гідну відсіч ворогові.
А в ці грудневі дні, коли наша країна вітає славних воїнів з Днем Збройних Сил України, Петрівська районна дитяча бібліотека організувала й провела зустріч старшокласників з воїнами АТО, нашими земляками: Юрієм Васильовичем Гречаним, Дмитром Сергійовичем Мар’яновим, Олексієм Володимировичем Сидоренком.
Ці воїни, там на передовій, у самому пеклі з честю і доблестю сповна виконали свій обов’язок, це вони, не шкодуючи власного життя і здоров’я, зібравши в кулак всю свою силу і волю, зупинили, не пустивши ворога далі, вглиб країни.
Зазвичай, багато років поспіль ми називали ветеранами вже стареньких дідусів поважного віку. І дуже незвично зараз ветеранами війни називати цих молодих чоловіків. Але це - жорстока правда сьогодення.
Важко розпитувати воїнів про їхні бойові будні, тому що у цих чоловіків їхня душа – це ще жива рана, ще надто живі в пам’яті і ятрять серце спогади про втрачених і скалічених товаришів.
І неможливо передати ніякими словами той стан, коли під тобою розходиться земля, стан, коли ти розумієш, що став мішенню для ворога, стан, коли плавиться метал й закипає кров у жилах.
І не передати ніякими словами той стан, коли зціпивши зуби чи навпаки - з криком дикого звіра ти випускаєш обойму патронів у того, кого ще вчора вважав своїм братом, найближчим сусідом.
І не передати ніякими словами той стан, коли у тебе на очах, в одну мить не стає друга, з яким ще зранку разом пили каву з волонтерським печивом, розповідали анекдоти й ділилися найпотаємнішими мріями. Друга, такого ж самого як і ти - молодого, здорового, повного сил, на якого дома чекає маленький синок. А там, в бліндажі, ще залишився його недопитий чай й пачка невикурених цигарок...
Тих, хто повертається з війни, видають очі. Їхні очі плачуть і сміються. Їхні руки тремтять. Вони креслять у повітрі лінію фронту. Знають її до найменших дрібниць. Їхня пам’ять зрита окопами та бліндажами. А телефонна книга списана позивними. Деякі її абоненти вже назавжди недоступні.
Кожна їхня історія — це межа. Між життям і смертю, любов’ю та ненавистю, подвигом і гріхом. Особистий край світу. І крок за цей край. Вони знову робитимуть його. Бо звикли вірити лише своїм очам. Навіть тоді, коли заважають сльози.
Юрій Васильович Гречаний
Живе і працює в нашому селищі.
Ще в радянські часи проходив службу в Москві у лавах Радянської Армії. Був водієм ЗІЛа. Тоді Юрій Васильович й не гадав, що ще колись в його житті знову доведеться одягнути військову форму.
Та коли наш сусід зі зброєю в руках прийшов на нашу землю, Юрій Васильович з тривогою став спостерігати за новинами, а вони щоразу ставали усе більш невтішними. Ворог крок за кроком захоплював українські міста, містечка та селища.. Тоді чоловік прийняв для себе рішення – треба діяти. Він зрозумів, що більше не зможе і не спостерігатиме за свавіллям на рідній українській землі лише з екрану телевізора.
На той час саме розгортав свою міць батальйон народного ополчення «Донбас». Організатором цього добровольчого батальйону став громадський діяч і підприємець Семен Семенченко. Тодішня влада Донецької області всіляко чинила опір такому формуванню, бо бачила загрозу і собі за свою злочинну бездіяльність під час окупації донецьких та луганських земель. В цьому батальйоні близько 80% добровольців - це чоловіки якраз із Донецької та Луганської областей, в багатьох з них ТАМ, на окупованій території, залишилися рідні та близькі їм люди. Дуже багато було добровольців, які вирушили на передову просто з Майдану. Словом, люди цілком вмотивовані, безжальні до ворога, які ставали пліч-о-пліч з бійцями ЗСУ в найгарячіших точках Донбасу.
Саме з цим батальйоном і вирішив відстоювати цілісність країни Юрій Васильович. Через соціальні мережі знайшов зв’язок з його командуванням. Заповнив анкету. Через деякий час – збір в Дніпропетровську, далі навчальний полігон (близько місяця) – спеціальність - стрілець АГС, далі – Київ – оформлення відповідних документів, ще далі – Ізюм, Сєвєродонецьк, Лисичанськ, Мирна Долина, село Гірське і крайня точка – блокпост на лінії оборони.
А затим - найтяжчі місяці в житті Юрія Васильовича, які він свідомо обрав заради нас з вами.
Олексій Володимирович Сидоренко
Народився й виріс в Петровому. Навчання, служба в ракетних військах Збройних Сил України, яку проходив в Цибулевому, що під Кіровоградом.
Після служби - робота, сім’я, все як у всіх.
І ось 2014 рік, який переділив життя Олексія, як і багатьох українців, на «до» й «після».
Присяга на вірність українському народові й розуміння ситуації не залишили вибору молодому чоловікові. А ще вдома - велика весела родина, за спокій якої справжній чоловік будь-якої миті готовий віддати життя.
Військова географія Олексія розпочалася 29 квітня 2014 року з першою хвилею мобілізації. Потрапив в 50-й Кіровоградський навчальний центр ВДВ.
12 травня в складі 17 батальйону вирушив на охорону стратегічного об’єкта – Каховської ГЕС.
А далі – східні кордони нашої країни, самі назви яких говорять самі за себе – це міста Щастя та Горлівка.
Олексій пройшов через усе – починаючи з риття окопів та потужних ворожих обстрілів, під час одного з яких зазнав контузії, до загибелі у нього на очах товаришів.
Довгі страшні місяці прожив, щодня, щогодини і щохвилини дивлячись в обличчя смерті.
Але все минулося. Сьогодні він уже вдома. Поряд - кохана дружина й три красуні-донечки.
Дмитро Сергійович Мар’янов
Народився й живе в селі Іванівці. Закінчив школу, вивчився в Одександрійському технікумі, здобувши спеціальність автослюсаря.
Далі - служба в лавах Збройних Сил України.
Навчальний підрозділ в Десні, де став механіком-водієм БМП-1 та БМП2, продовжив службу в Білій Церкві у бригаді швидкого реагування. По закінченні служби - розмірене життя в рідному селі, робота водієм АДС на газовій дільниці в Петровому.
Але настав той тривожний 2014 рік. Оголошена мобілізація військовозобов’язаних чоловіків.
І з другою хвилею мобілізації Дмитро знову одягнув військову форму.
І знову три тижні в навчальному полігоні в Канатовому. Тепер Дмитро - водій КАМАЗа, який на довгий час стане там для нього домівкою, укриттям й найбільш затишним місцем серед бліндажів, окопів, навколишніх степів.
До зони АТО 24-річний Дмитро їхав разом з іншими військовими в складі 34-го штурмового батальйону «Кіровоград» на цьому ж таки КАМАЗі своїм ходом. У минулому залишилися безтурботні теплі веселі зустрічі в колі друзів, затишна батьківська оселя, вечори з коханою дівчиною. Попереду – невідомість.
Тоді Дмитро, в силу свого юного віку, ще не міг уявити, як буде ТАМ, як це потрапити під обстріл ГРАДів, як це існувати в постійній напрузі й очікуванні чергових «подарунків» від російського сусіда.
Травень 2014: Костянтинівка, Олександро-Калинове – перший бій і перші втрати….
Далі - селище «Красний Партизан», перша лінія оборони, куди не доїжджали ні начальство, ні волонтери - й без ротації 6 місяців.
Рік в зоні АТО, й ось, нарешті, Дмитро вдома. Тут начебто нічого й не змінилося, але чомусь небо стало синішим, сонце лагіднішим, а у мами додалося сивини…
На початку 2014 року Українська Армія була голою й босою, випущені ще за радянської доби танки сотнями стояли та іржавіли, чекаючи на утилізацію, вже десятиліттями не проводилися повноцінні навчання. І навіть за таких умов Росія не змогла досягти поставлених цілей, бо не врахувала сили українського духу, українську жагу до життя, незламну українську волю. Вона не врахувала, що армію так потужно буде підтримувати народ. Зараз наша армія в світовому рейтингу перемістилася з передостанніх місць на 21 місце. І вже тепер нас точно не взяти голими руками.
Щойно ми черговий раз відзначили день Збройних Сил України. Це свято сьогодні набуло героїчного змісту. Це свято справжніх лицарів, янголів-охоронців України, її суверенітету, незалежності та цілісності.
Своєю хоробрістю, звитягою та бесстрашшям ви, дорогі наші воїни, завоювали всенародну любов і повагу.
Ваш подвиг, ваш кожен день в зоні АТО вже вкарбований золотими літерами в новітню історію України.
І поки в нашій країні залишаються такі люди, які небайдужі до долі нашої країни, та ті, хто ціною власного життя її захищає, можна з впевненістю сказати: ПЕРЕМОГА БУДЕ ЗА НАМИ! СЛАВА УКРАЇНІ! ГЕРОЯМ СЛАВА!
Зустріч із захисниками з нагоди свята пройшла в теплій і невимушеній обстановці. Діти з початкової школи декламували зворушливі вірші, з допомогою мультимедійної системи переглянули патріотичні музичні ролики, було сказано багато слів вдячності. Й на згадку про зустріч воїнам подарували обереги, які працівники бібліотеки, разом з дітьми, виготовили своїми руками.
Людмила Назарчук, бібліотекар Петрівської дитячої бібліотеки
На знімках: Юрій Гречаний; Олексій Сидоренко; Дмитро Мар’янов; Юрій Гречаний, Дмитро Марянов та Олексій Сидоренко під час зустрічі з школярами; учні 9 класу під час спілкування; спільне фото на згадку.
