Прискіпливо аналізуючи сторінки історії Радянського Союзу, приходиш до висновку, що комуністична влада, яка проголошувала, що головною метою її діяльності є забезпечення добробуту і щастя людей, насправді досить часто ставилася до громадян країни не як до людей, а як до засобу вирішення проблем. Гасло: «Все – в ім’я людини, все – для блага людини!» було нещирим, як і майже вся комуністична пропаганда.
З людьми не рахувалися, насильно зганяючи їх в колгоспи чи відправляючи на муки і смерть в дику тайгу тих, хто в колгосп не хотів вступати. Людей морили голодом, відбираючи все, до останньої зернини, аби виконати плани партії по індустріалізації країни – зерно потрібне було для придбання закордонного обладнання для заводів і фабрик. Під час війни людей називали «живою силою», вимагали в наказах верховного командування не рахуватися з її втратами, аби до чергового комуністичного свята зробити вождю подарунок – звільнити від окупантів, скажімо, Київ. Після війни «маршал перемоги» - Жуков, який всі свої «перемоги» здобував ціною сотень тисяч життів солдатів, під час військових навчань гнав бійців без засобів захисту через епіцентр ядерного вибуху, аби перевірити дію радіації на людей, - чи довго ще після цього «жива сила» залишатиметься боєздатною.
На жаль, розповіді учасників ліквідації аварії на ЧАЕС показують, що і ліквідаторів часто вважали, передусім, не людьми, а живою силою, засобом вирішення проблеми. Зрозуміло, що ситуація була екстремальною, та цим важко виправдати бездушне ставлення до них, а, тим більше, намагання зекономити державні кошти ціною життя і здоров’я людей. Не інакше, як злочином можна назвати і рішення влади проводити демонстрації та інші масові заходи в Києві з нагоди 1 травня, 9 травня, а також Міжнародну велогонку вулицями Києва, вкритими радіоактивним пилом.
Один з учасників ліквідації аварії на ЧАЕС наш земляк, депутат Петрівської селищної ради Олександр Іванович Мерва розповідає, що працював у той час в пожежній частині Петрівського кар’єру. Через військкомат був направлений на ліквідацію аварії. Перебував в зоні ЧАЕС з грудня 1986 по березень 1987 року. Формували підрозділи ліквідаторів в Білій Церкві. Олександр потрапив до роти радіаційно-хімічної розвідки, де був водієм. Про абияке ставлення до людей свідчить хоча б той факт, що до місця розташування в 30-кілометровій зоні – села Поліського – їх везли під час досить сильного морозу вантажними автомобілями, а це більше 200 кілометрів. Внаслідок цього дістав обмороження ніг.
У Поліському жили в палатках, щодня їздили на ЧАЕС та інші об’єкти. В залежності від рівня радіації перебували на об’єкті від кількох хвилин до години. Крім того, що отримували певні дози опромінення під час виконання завдань, ще у перший день прибуття в Поліське практично всі відчули «першіння» в горлі, що є ознакою того, що і там був підвищений рівень радіації. Це не дуже і приховували від них, бо радили постійно носити респіратори, чи хоча б якісь пов’язки, бо радіоактивний пил ще небезпечніший за зовнішнє опромінення. Харчування, до речі, було також, як кажуть, таке-сяке. Олександр згадує, що під час служби в армії солдатів годували набагато краще.
Після завершення терміну перебування в зоні ЧАЕС у військових квитках зазначили нібито отриману дозу опромінення, але всім записали не більше 24 БЕРів, бо тому, хто отримав дозу у 25 і більше (таких було чимало), слід було б виплачувати значно більше грошей. Тож і цього разу принцип економії грошей виявився вагомішим, ніж здоров’я людей.
З тих пір минуло вже майже 30 років. На перший план вийшли інші проблеми, не менш трагічні, ніж Чорнобильська катастрофа. Тому важливо, щоб влада їх вирішувала, пам’ятаючи, що люди – не жива сила, не засіб, а саме ЛЮДИ.
Анатолій РЯБОКОНЬ.
