Наступного понеділка Україна вже двадцять дев’ятий раз відзначатиме свято, якого, говоритимемо прямо, - краще б не було. Точніше, не самого свята, а тих трагічних подій, які спричинили тяжку техногенну катастрофу, котра, в свою чергу, залишила скорботний відбиток на долі сотень тисяч родин, забравши життя та здоров’я у розквіті сил багатьох з тих, хто, усвідомлюючи усю небезпеку «мирного атому», що вийшов з-під контролю, тим не менш стали пліч-о-пліч обличчям перед невидимою загрозою і таки змогли врятувати світ від ще більшого лиха. Заплативши за це, на жаль, надзвичайно високу ціну. Певне, їх мужність і героїзм можна порівняти з тими проявами мужності та героїчної доблесті, що їх сьогодні демонструють захисники єдності і незалежності України на Сході нашої країни. Хоча, звичайно, кожна з трагедій має свою власну історію розвитку.
Чому День вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС або День ліквідатора, як воліють його називати самі ветерани-чорнобильці, відзначається саме 14 грудня? З’явилася ця дата невипадково. Вже через сім місяців після тієї трагічної квітневої ночі, що опалила світ та, в першу чергу, нашу рідну неньку-Україну своєю чорною міткою, було закінчено будівництво саркофага над зруйнованим четвертим енергоблоком, і якраз 14 грудня комплекс захисних споруд був прийнятий в експлуатацію Державною комісією. Того ж дня відповідне повідомлення щодо цієї події було оприлюднене головним друкованим органом нашої колишньої держави – газетою «Правда». А ще 14 грудня 1986 року учасники ліквідації вперше зібралися разом, щоб відзначити свою першу перемогу над атомним монстром. Щоправда, для деяких з них, тих, хто не зумів вберегтися від надміру смертоносних рентгенів, це святкування виявилося й останнім. Втім офіційним статусом цей день ще довго не був позначений. Вже після розпаду Радянської держави, у 1994 році громадські організації чорнобильців направили офіційне звернення до керівників держави, в якому виступили з проханням запровадити на державному рівні відзначення Дня учасників ліквідації чорнобильської катастрофи. Ініціаторам звернення відмовлено начебто й не було, але, з різних причин, офіційне рішення про відзначення цієї дати щоразу відкладалося. Тоді ліквідатори почали самостійно відзначати цю дату. Це відзначення офіційно дозволили, більше того – влада навіть сприяла, щоб цього дня для проведення церемоніальних заходів від різних силових структур виділялася почесна варта, згодом і самі керівники держави стали брати в них участь, зокрема покладали вінки до монументів героям-чорнобильцям, в цьому їх також підтримували представники іноземних посольств і громадських організацій, однак визнання цього дня на державному рівні не запроваджувалося. І лише 10 листопада 2006 року, Указом Президента України № 945/2006, 14 грудня було таки офіційно визначено як День вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.
Надання державного статусу Дню ліквідатора зайвий раз нагадує суспільству про проблеми ліквідаторів-чорнобильців, про той неокупний борг держави перед героями, що стали на захист планети від страшної атомної загрози… Однією з проблем залишається проблема статусу ліквідаторів аварії на ЧАЕС. Адже офіційне посвідчення ліквідаторів отримали лише перші 5 тисяч з тих, що були направлені на ліквідацію аварії, всі ж решта (а всього в ліквідації наслідків катастрофи брало участь кілька сотень тисяч громадян з усього Радянського Союзу, і більше половини з них були представниками колишньої УРСР) отримали «корочки» постраждалих від чорнобильської катастрофи.
І все ж, попри усі труднощі та проблеми, самі ліквідатори вважають 14 грудня своїм святом. А ми усі цього дня з глибокою вдячністю згадуємо тих, чиє життя забрав Чорнобиль, і намагаємося сприяти вирішенню безлічі проблем тих, хто втратив здоров’я на ліквідації чорнобильської аварії. А трагедія, в епіцентрі якої в далеких уже 80-х роках опинилася Україна, для усіх країн, і для усіх народів залишиться ознакою і мірилом людського горя, людської долі, людського життя.
Володимир КІФЕНКО.
