Все вже давно напророчила доля...

Із циклу «Золотінь»

Вночі, коли усе навколо спить,

Лиш тіні попід вікнами блукають.

Я чую вічність, як вона дзвенить

У Всесвіті - від краю і до краю.

В конвульсіях зриваються зірки

І падають, немов несамовиті.

Летять тисячоліття і віки,

Роки і дні, розсипані на миті.

Згоряють недосказані слова,

Думки ніяк не вирвуться з полону.

І знов іде по колу голова,

Я чую дзвін, нічого, окрім дзвону.

***

Назбирати суниць у старезному

синьому лісі,

Де лиш сиві казки в темних нетрях

живуть залюбки.

Прилягти відпочить на гірчаво-пахучій

мелісі,

В летаргійному сні загубитись

на довгі роки.

І насниться життя, де сплелися і болі,

і втрати,

І в кохання ковтку лиш зневіри

густа каламуть.

І забути усе, тільки спати і спати,

і спати.

Може, справді це сон, але мозок

не в силі збагнуть?

***

Нарешті вгамувався вітер

(Всю ніч у димарі бубнів).

Від сліз дощу віконце витер

І ліг у вибалку на дні.

Здається, вибився із сили,

Заснув би, може, але ні,

Бо так печально голосили

Птахи у сірій вишині.

***

Бабине літо розвішує пряжу,

П’є вересневе вино.

Я вже нічого тобі не пораджу –

Сам заблудився давно.

Онде блукають тумани у полі

Разом з вітрами, авжеж.

Все вже давно напророчила доля -

Кращого не віднайдеш.

***

Чорних дір навпроти

Крутиться планета.

Гей, людино, хто ти?

Гей, людино, де ти?

Час не зна зупинки,

(Аж пульсують скроні).

Я мала краплинка

В долі на долоні.

***

Такий сумний і веселковий світ,

У ньому є потворне і прекрасне.

Ці вірші – то душі моєї плід,

Та шкода, що душа колись погасне.

Розвіються слова, неначе дим,

Впадуть жмутками на траву колючу.

Я ще під листям назбираю рим,

Але розлуки з ними неминучі.

***

Повернуся в краї, де, здається,

нема вже нічого,

Тільки пам’ять жива і бринить

на іржавій струні.

У високій траві дотлівають квітки

край дороги,

І ховають роки сивий сум гіркоти

в полині.

Відболіло усе, час лікує і рани, і душі

(То злетить в височінь,

то біжить, як весною вода)

Хай це буде колись, тільки я

повернутися мушу,

Як завжди з чужини дика пташка

до свого гнізда.

***

Дні такі погідні

В золотій імлі.

Клен монети мідні

Сипле до землі.

Як мені удасться

Назбирати їх –

Куплю в долі щастя

Величезний міх.

***

Завтра вранці встану

(Тільки б не проспать).

Та й піду в тумани,

Ген, за сіножать.

Кажуть, серед поля,

Там, удалині,

Загубилась доля –

Чи моя, чи ні?

***

Зболілий світе, скільки вже століть

Тобі відомі війни і наруги.

І кров, і смерть, і біди лихоліть,

Ти пам’ятаєш недругів і другів.

Змінився час, та волі всупереч

Зостався ти жорстоким і невтішним.

Бо сказано: «Ні, не любов, а меч,

Я принесу на вашу землю грішну»

***

Тупі лакеї, правди вороги,

Смішні, бездарні і неблагородні.

Лиш тільки подивіться навкруги,

До чого докотилися сьогодні.

Найбільша мудрість –

то Господень страх,

Та ви канони ці переступили.

Пророків розіп’явши на хрестах,

Пройдисвітів на трони посадили.

***

Сумно сьогодні дуже,

Ранок снує печаль.

Що ж прощавай, мій друже,

Ти відлітаєш вдаль.

Гублять листочки клени,

Чути каштанів стук.

Хай посміється з мене

Той, хто не знав розлук.

***

«Життя - це гра», - хтось мовить вам,

Насуплюючи брови.

Та ви не вірте цим словам,

Бо то лише розмови.

Ні репетицій там нема,

І глядачі удома.

Антракту теж чекать дарма,

І всім кінець відомий.

***

Ніч, немов безодня,

Й зірочки ніде.

Звечора сьогодні

Вітер знов гуде.

Все літає лугом,

Розганяє сни.

Ні жони, ні друга –

Сумно восени.

***

«Братику мій, клене,

Гинуть теплі дні.

Чом ти не зелений? -

Розкажи мені».

«Що там говорити, -

Літечка нема.

Долі не змінити –

Скоро вже зима.

Зрізане колосся,

Стерні до колін.

Тільки синя осінь,

Тільки жовтий тлін».

***

Із гавані великі кораблі

Виходять у бурхливі океани.

Маленький човен вже багато літ

Все губиться у сивому тумані.

До берегів прибився б, але ні,

Вже краще скелі і глибокі гроти.

Бо знає, що десь там, на мілині,

Не жде його нічого, крім болота.

***

Болять мені старі глибокі рани,

І цілий світ також болить в мені.

Ці верби і насипані кургани,

Що ледве мріють, ген удалині.

Летять віки, міняють зими літа,

Усе руйнує і будує час.

Ну хто за край цей зможе відболіти

Так щиро і так болісно, крім нас?

***

Міліє світ: і ріки, і ставки,

І джерело малесеньке в долині.

Здається, поміліли вже й роки,

Вони летять занадто швидко нині.

Дрімає сад ранковий у росі,

Але передчуття стискають груди.

Якщо і душі поміліють всі,

Т що, скажіть, тоді із нами буде?

***

Тремтить Земля в агонії смертей,

І біль, і піт - усе вона поглине.

Мов ланцюгом прикутий Прометей

Терпить, але ніколи не загине.

За ці гріхи ніхто не відповість,

Бо люди злі – немає в них любові.

Допоки бродять ненависть і злість

Ховаючи за спини руки в крові.

***

Кудись пропали всі мої надії:

Чи то втекли в незбагнені світи?

Чужих галактик чудернацьких віял

На мапі неба більше не знайти.

Загинули у мареві небеснім,

Пірнули у серпневий зореліт.

Я тільки знаю, що вони  воскреснуть

Тоді, як подобрішає цей світ.

***

Вгамуйтеся, служителі Мамони,

Малесенькі, нікчемні і смішні.

Завжди для себе готували трони,

А опинялись на самому дні

Глибокої, смердючої яруги,

З якої не підняти голови.

Вас продадуть і недруги, і други

За копійки, як продавали ви.

***

Ці вірші досить дивні та сумні,

Чому вони такі – я сам не знаю.

В моїй душі, аж на самому дні,

Здається, почуттям немає краю.

Там тліє листя і печуть вітри,

І гояться, і кровоточать рани.

Й змивають бризи із моїх вітрил

Всі мрії і надії в океани.

***

В лісах, де скрізь жили дива

(Ах, це було колись),

Тепер пожовкла вже трава

І помарніла вись.

Стежину листям замело

І болю через край.

Отого, що давно було,

Ніколи не чіпай.

Григорій Василів.

смт Петрове.