Українці з давніх-давен славилися своєю непокірністю, незламним духом свободи і волелюбства. Іноді здається, що цього бунтарського духу в нашому менталітеті аж занадто багато, можливо, цим пояснюється і особливість нації, втілена у приказці: «Де два українці, там три гетьмани». Бо чим же ще пояснити найбільш трагічні сторінки нашої історії, як не тим, що внаслідок кривавого протистояння між гетьманами, які постійно чубилися між собою за булаву, Україну топтали різні зайди, і вона, зрештою, на кілька століть виявилася поневоленою Московією?
Майже 100 років тому, коли на геополітичній карті Європи відбувалися докорінні зміни, українці, на відміну від поляків та фінів, не змогли відстояти своєї незалежності. Одним з факторів поразки була недалекоглядність її тодішніх очільників, зокрема Грушевського і Винниченка, які сповідували ідеї соціалізму та сліпо вірили в те, що «брати по класу» - російські більшовики не образять «братів-українців», шануватимуть їхнє прагнення мати власну державу (Ленін же проголошував, що кожна нація має право на самовизначення!). Тому вирішили, що Україні не потрібна власна армія, бо, у разі необхідності, «брати-росіяни» їх захистять від агресії.
Прозріння настало досить швидко, та було вже пізно – дика більшовицька орда навалилася на Україну, заливши її кров’ю. І знову однією з причин поразки стала гризня між собою українських політиків, їхня нездатність об’єднатися задля спільної мети – досягнення незалежності і побудови власної держави.
Слід сказати, що Україна майже завжди була «головним болем» для кремлівських можновладців. Українці довго не бажали змиритися з більшовицькою окупацією, аж до початку 30-х років минулого століття діяли загони повстанців, чинилися акти непокори. І тільки штучний голодомор, влаштований Сталіним, аби зламати хребет українській нації, винищивши селянство, яке у кожної народності є носієм національної ідентичності і національного менталітету, зламав цей спротив. Втім, Сталін розумів, що дух волелюбності українців зламати неможливо, тому виношував задум ліквідувати українців як націю, виселивши їх за межі етнічної території та розпорошивши по неозорих просторах Росії, переважно в Сибіру. Втілити в життя цей задум завадила хіба що надто велика чисельність українців і непомірна складність такої операції.
Після Сталіна комуністичні керманичі підійшли до вирішення цієї проблеми більш винахідливо і тонко. Проголошуючи гасла про непохитну дружбу народів-братів, вони застосували метод «плавильного казана» - перемішування і асиміляції націй, супроводжуючи цей процес висновками придворних «вчених» про виникнення новітньої спільноти людей – радянського народу. Саме з цією метою була використана практика «Всесоюзних комсомольсько-молодіжних будов». Десятки і сотні тисяч українців їхали освоювати Сибір, будувати БАМ, піднімати російське нечорнозем’я, а в Україну їхали десятки тисяч росіян і представників інших народів Союзу будувати заводи і кар’єри, видобувати вугілля і руду. Саме вони, як бачимо, згодом і стали п’ятою колоною Москви в Україні, вчинивши антидержавний заколот на Донбасі.
У новітній історії України вже не раз траплялися великі і маленькі «революції» та Майдани. Справжня революція вносить кардинальні зміни в суспільний устрій, ламає стару систему влади, встановлюючи нову. Наші ж «революції» - від революції на граніті до Помаранчевої - нічого не змінили, їхнім наслідком стала хіба що зміна прізвищ в деяких владних кабінетах, тоді як система залишалася незмінною.
А вже за кілька років після Помаранчевої революції українці опинилися у пригніченому стані, вражені зрадою начебто патріота Ющенка, який, фактично, привів до влади Януковича і його відверто криміналізоване оточення. І все ж суспільство жило бодай слабкою надією на зміни, сподіваючись, що влада змушена буде поступово ставати на шлях справжньої демократії, адже кілька років поспіль «проффесор» заколисував усіх байками про європейський вибір. Та коли він також нахабно і демонстративно зрадив свій народ, виконуючи вказівки кремлівського диктатора, волелюбний дух українців вивів на Майдан десятки і сотні тисяч людей. Цей сплеск народного обурення і гніву отримав назву Майдан Гідності.
«Україна - це територія гідності і свободи. Такими нас зробила не одна, а дві революції - наш Майдан 2004-го року, який був Святом Свободи, і Революція 2013-го року, Революція Гідності. Це був дуже важкий іспит для України, коли українці продемонстрували свою європейськість, гідність, своє прагнення до свободи», - зазначив глава держави Петро Порошенко.
Свого часу Віктор Ющенко встановив свято - День Свободи. Було запропоновано відзначати це свято щорічно, 22 листопада, з метою затвердження в Україні ідеалів свободи і демократії, виховання почуттів національної гідності.
22 листопада 2004 - дата початку Помаранчевої революції в Україні, кампанії загальнонаціональних протестів, мітингів, пікетів, страйків та інших акцій громадянської непокори проти свавілля влади. Події були організовані та проведені прихильниками Віктора Ющенка, основного тоді кандидата від опозиції на президентських виборах у листопаді - грудні 2004 року, з яким українці пов’язували значні надії і сподівання з огляду на його прогресивну і красномовну риторику.
Акція протесту почалася після оголошення Центральною виборчою комісією відверто сфальсифікованих результатів другого туру президентських виборів (за підсумками першого визначилися два кандидати - Віктор Ющенко і Віктор Янукович), згідно з якими начебто переміг В.Янукович. Після рішення Верховного Суду було проведено повторне голосування другого туру, в результаті якого Президентом України став Віктор Ющенко.
На жаль, влада, встановлена в Україні на той момент, не змогла реалізувати більшості очікувань, покладених на неї українським суспільством. Віктор Ющенко замість того, щоб втілювати в життя свої обіцянки, зайнявся зведенням особистих порахунків з політичними конкурентами, зокрема з Юлією Тимошенко. Майже жодної обіцянки він так і не виконав, натомість займався самолюбуванням та проголошенням гасел та прожектів, далеких від потреб сьогодення та й загалом відірваних від реального життя. А у останні дні свого перебування на посаді вчинив те, що можна взагалі кваліфікувати як політичну диверсію проти України. Мається на увазі присвоєння звання «Герой України» Степану Бандері та Роману Шухевичу. Їх справді вважають героями, і, очевидно, цілком справедливо, значна кількість українців. Але ж чимало і тих, хто сприйняв це надзвичайно обурено і навіть агресивно. Тож замість того, щоб доносити людям правдиву, а не написану в Кремлі інформацію про роль і місце в історії України цих, безумовно, визначних постатей, аби українці надалі вже самі - свідомо, без примусу - визначилися, чи варті вони посісти почесні місця в пантеоні найвизначніших провідників нації, чи ні, - було посіяно додаткові зерна розбрату, які згодом переросли у жорстоке протистояння, добре підігріте нашими північно-східними сусідами. Це, між іншим, зіграло значну роль в антиукраїнській пропаганді як на Донбасі, так і в Росії. До того ж, маю чималі сумніви щодо того, чи погодилися б самі Степан Бандера і Роман Шухевич стати героями такої держави, яку ми маємо сьогодні, бо боролися за Україну, в якій влада належала б народу, а не олігархам, в якій люди жили б вільно, заможно і щасливо. Тож з рук Ющенка вони навряд чи взяли б таку нагороду.
Завершив свою політичну кар’єру цей невдаха, котрий змарнував шанс стати легендою нації, тим, що майже відкрито докладав зусиль, аби наступним президентом України став саме Янукович.
Янукович майже одразу День Свободи скасував, адже для нього цей день був символом його особистої поразки і фактичного відтермінування ще на пять років можливості безмежного панування та перетворення України на приватну вотчину. Тож новообраний «гарант» об’-єднав свято з Днем Соборності України Указом від 30 грудня 2011 №1209 / 2011 «Про відзначення в Україні деяких пам’ятних дат і професійних свят». Цей День відзначався з 2012 року 22 січня.
Після подій 2013-го - 2014-го року, революції Гідності і трагедії початку неоголошеної війни Росії проти України та окупації «братнім російським народом» Кримського півострова і частини територій Сходу України, відповідно до Указу уже нинішнього Президента України Петра Порошенка № 872/2014 від 13-го листопада 2014-го року встановлено День Гідності та Свободи.
«Встановити в Україні День Гідності та Свободи, який відзначати щорічно 21 листопада. З метою гідного відзначення у 2015 році річниць початку доленосних для України подій Помаранчевої революції та Революції Гідності, віддання належної шани громадянському подвигу, вшанування патріотизму і мужності людей, які виступили на захист демократичних цінностей, відстояли національні інтереси і європейський вибір нашої держави, постановляю: Кабінету Міністрів України невідкладно утворити Організаційний комітет із підготовки та відзначення у 2015 році Дня Гідності та Свободи, визначивши його співголовами Прем’єр-міністра України і главу Адміністрації Президента України та залучивши до його роботи представників центральних і місцевих органів виконавчої влади, територіальних громад, громадських об’єднань» - йдеться в Указі Президента України.
Таким чином українці отримали ще одне державне свято, яке цього року відзначатимемо в дуже непростий обстановці: сьогодні за свободу і незалежність кращі сини і доньки Батьківщини воюють із заколотниками та російськими агресорами, хоча й не маю сумніву, що Україна в цій боротьбі обов’язково переможе.
А от з гідністю справи складніші. Бо про яку гідність може йти мова, коли суспільство продовжує роз’їдати корупція, коли більшість народу живе у безпросвітних злиднях, а всі ресурси країни, зокрема земля та її надра, раптом чомусь стали чиєюсь приватною власністю, точніше - джерелом збагачення якогось мізерного відсотка родин,коли розрив між найменшою і найвищою заробітною платнею складає вже не десятки, а сотні разів. Та й чи можна вважати чесною зарплатою 50 – 100 -150 тисяч гривень у той час, як більшість людей отримує 1,5 – 2 тисячі? Хіба це не узаконене цинічне пограбування народу? Чи хтось може назвати бодай ще десь у світі таку країну, де має місце подібний перекос? Хіба що, можливо, десь в Індії чи Пакистані. Але вони ж, здається, не особливо й наголошують на своїй демократичності.
Тож гідність нам ще належить відстоювати. Бо гідність і злидні - це поняття несумісні. І головним засобом у цьому має стати переконання, що державою не повинні керувати олігархи. Ми вже чули байки про те, що «багаті поділяться з бідними», які лише зайвий раз дали нам можливість переконатися: ситий голодного ніколи не зрозуміє і ніколи не відстоюватиме його інтересів. Багатії створюють закони для себе, а не для народу, тож пора кожному подумати про справжнє народовладдя.
І все ж – зі святом! Бо шлях до свободи ще до кінця не пройдено, Майдан, фактично, ще не закінчився, він лише зробив паузу. І тільки після остаточної перемоги він по праву зватиметься Майданом Гідності і Свободи.
Анатолій РЯБОКОНЬ
