Труднощі нас тільки загартували
Під час святкування цьогорічного свята металургів, що відзначалося в другій декаді липня, а потім уже в кінці серпня, коли своє професійне свято відзначали гірники, занурився спогадами в нашу, здавалося б, недавню, хоча насправді – у майже вже сорокарічну історію, коли відкривався Петрівський кар’єр, коли зроблено було перші кроки по видобутку такої цінної і стратегічно важливої залізорудної сировини. Ось деякими з цих спогадів і хочу поділитися з читачами районки.
Отож, коли тут, в Петровому, в далеких уже 70-х роках минулого століття ще тільки на рівні чуток почали говорити про створення великого і потужного промислового підприємства, - до місця, де згодом почали зводити адміністративно-побутовий комплекс майбутнього виробництва, вже розпочали завіз промислового обладнання, екскаваторів ЕКГ-4, деталей, вузлів, а також побутових вагончиків. Було це на самому початку 1977-го року. Хоча тоді ж - у січні 1977-го - в штатному розписі підприємства значилося лише троє осіб – начальник, головний механік та охоронник. Тож монтаж завезеного обладнання здійснювали, в основному, із залученням працівників підрядних організацій, а вже власний повноцінний штат, що супроводжувався залученням до виробництва великого обсягу робочої сили, почали формувати в квітні того ж року. Приблизно у той же період, на виконання відповідної урядової директиви, вийшов наказ по ЦГЗКу про створення залізорудного кар’єру №3. Для виконання наказу було затверджено відповідний фінансовий ресурс, сформовано штат працівників відділу капітального будівництва, і ось роботи на всіх ділянках і в усіх службах закипіли. Звісно, першочерговим завданням було визначено доставку до місця роботи вузлів екскаваторів, їх монтаж і пуск машин в роботу.
Хотілося б пригадати хоча б деякі цікаві факти, які запам’яталися з того періоду. Так от, для роботи в кар’єрі і сьогодні, як відомо, залучають працівників з Кривого Рогу, Олександрії, Жовтих Вод. А тоді криворіжців на нашому Петрівському кар’єрі було майже 90%, їх щодня позмінно возили автобусами. І ось якось ранньої весни в Олександро-Мар’ївці великий паводок розлився настільки сильно, що міст (тоді ще старий) повністю опинився під водою і здогадатися, де він саме проходить, можна було лише по шматках криги, що під час льодоходу зачепилися за перила і зависли угорі такими собі загрозливими уламками. Звісно, автобус через такий брід пустити ніхто не наважився, водночас об’їздити перешкоду через Іванівку було, по-перше, далеко, а по-друге, - і там якість дороги через підтоплення була ненабагато кращою. Що ж робити? Вийшли з ситуації наступним чином: автобус довозив людей до цієї водної перешкоди, там вони пересідали в кузов вантажного ЗІЛа, за кермом якого досвідчений і бувалий в бувальцях водій «наосліп» форсував затоплений місток, а вже на іншому березі люди пересідали в інший автобус і таким чином добиралися до місця роботи. Ті ж, хто повертався зі зміни додому, також проходили цю процедуру, щоправда, вже в зворотньому напрямку. Чому закарбувався в пам’яті саме цей епізод? Зізнаюся, було доволі моторошно спостерігати, як по дну кабіни вантажівки розтікається крижана вода, а, водночас, над головою загрозливо нависають крижані брили, які, зачепившись за перила мосту, зловісним гребенем нашарувалися в кілька рядів. Боялися: а раптом в автомобілі заглухне двигун – що тоді? Адже уся випускна система також опинялася під водою і це могло статися елементарно. Але все ж, дякуючи досвіду водія, і його майстерності, завдяки якій він зумів постійно тримати оберти двигуна на такому рівні, щоб тиск води не зміг подолати тиск вихлопних газів, все закінчилося благополучно. А вже за пару днів рівень води впав, тож поїздки на зміну перестали бути такими екстремальними.
Ще одним із яскравих епізодів, які також залишилися в пам’яті, був монтаж екскаваторів. Коли вже збирали докупи вузли ходової і поворотної частин, для того, щоб їх з’єднати між собою, тобто «посадити» поворотну частину на ходову, необхідно було задіяти автокран вантажопідйомністю не менше 40 тонн. У Петровому такого не було, а на комбінаті хоч і був, проте дочекатися його виявилося доволі проблематично, адже він там також був постійно задіяний, зокрема й на збірці тих же екскаваторів. Що робити? Чекати тиждень-два, а, може, й більше? Вирішили обходитися власними силами. Для цього задіяли гусеничний двадцятитонник виробництва ЧССР та два десятитонники – МАЗ і ще один – польського виробництва (такий собі вийшов «Інтернаціонал»). Отож монтаж розпочали одразу трьома кранами. Можна лише уявити собі, якої синхронності і злагодженості потребувала ця операція, адже досить було лише однієї помилкової дії будь-кого з трьох кранівників, аби під загрозою опинилися усі агрегати, задіяні в монтажі. Однак кранівники зі своїм завданням справилися блискуче, і, наскільки мені відомо, на той час подібної операції – не виконував ніхто у світі. А вже монтаж наступних машин було робити значно простіше, адже в якості необхідного сорокатонника використовували стрілу першого змонтованого екскаватора.
Повертаючись ще раз до теми природних катаклізмів, які накладали свій відбиток на ритмічність роботи кар’єру, хочу зазначити, що найчастіше таке траплялося, звісно ж, узимку, коли снігові замети перемітали чимало доріг. Бувало це серйозною перешкодою, аж доки на кар’єрі не з’явилася власна потужна снігозбиральна техніка. А до того, траплялося, жителі деяких сіл району, які працювали на кар’єрі, змушені були по кілька діб поспіль ночувати у вагончиках, адже транспорт до їхніх сіл не ходив. Такі незручності, зокрема, переживала свого часу начальник відділу кадрів і табельщик Л.А.Калінчук, мешканка Чечеліївки. Але, незважаючи на незручності, колектив підприємства працював у злагоді, дружбі, єдності. Ще й відпрацьовували, як мовиться, «за того хлопці».
Пригадується ще один цікавий випадок: притік води в кар’єрі був досить високим, причому цьому сприяли не лише підземні грунтові води, а й води «Інгульця», адже річка протікає не так вже й далеко, а оскільки дно кар’єру опинилося значно нижче рівня річкового плеса, то десь, очевидно, до грунтових вод додалися й річкові. Водночас для монтажу трубопроводу, необхідного для додаткового відкачування води з дна кар’єру, була необхідна автовишка, якої на той момент у кар’єрі не виявилося. Отож – робота не чекає, а робити як – невідомо. Та й тут, як мовиться, прийшла на виручку кмітливість, що була, вочевидь, зумовлена надзвичайно відповідальним ставленням до своєї справи, яке тоді для багатьох з нас визначалося відомою приказкою, увічненою навіть в пісні: «Раньше думай о Родине, а потом о себе». Словом, не чекаючи, поки знайдеться автовишка, тодішній начальник відділу водовідведення Олександр Тилик (сьогоднішній керівник підприємства) дав команду, щоб до місця монтажу підігнали екскаватор, після чого сам особисто заліз у його ковш і попросив екскаваторника підняти ковш до місця монтажу. Можливо, у ковші робити це було й не особливо зручно, та й, напевне, служба з охорони та безпеки праці на цю операцію поглядала трохи скоса, однак монтаж було виконано успішно, тож трубопровід незабаром запрацював на повну потужність.
А загалом згадок про ті часи безліч: як приємних, так і не дуже. Втім, більше, звичайно, пам’ять зберігає саме приємні. Пригадується, що нам, тим, хто їздив тоді до Петрового з Кривого Рогу, дуже подобався петрівський хліб, особливо смачними були свіжовипечені буханці, яких можна було купити в ларку, безпосередньо біля хлібозаводу. Пригадується, тоді, повертаючись зі зміни додому, купували його і собі, і сусідам, і друзям-знайомим.
Власне, в глибинах пам’яті зринають і події значно давніші, аніж відкриття Петрівських кар’єрів, і серед них, зокрема, пуск самого Центрального гірничо-збагачувального комбінату, подія, яка відбулася ще в 1961 році. Введення комбінату в дію також супроводжувалося значними труднощами. Зокрема, уже незадовго до визначеного часу, коли комбінат мало бути запущено в дію, з’ясувалося, що в строки не вкладаються поставщики, які мали обладнати потужним конвейєром дробильну та збагачувальну фабрики, що теж входили в структуру комбінату. Що робити? Молодь комбінату висунула пропозицію направити у відрядження до міста Суздаля в РСФСР (де мало бути виготовлене обладнання для конвейєра) комсомольського ватажка підприємства, активного й ініціативного В.І.Банова. Керівництво комбінату підтримало цю ідею. І ось Банов, прибувши на суздальський завод, домігся проведення там загальних зборів, на яких зумів переконати і керівництво заводу, і комсомольську організацію в тому, що вчасний пуск ЦГЗКу – це необхідне і стратегічно важливе завдання, зірвати яке просто неприпустимо. Отож суздальцями було прийнято рішення: попрацювати кілька тижнів без вихідних, але зробити усе можливе, аби комбінат був пущений в строк. Так і зробили. І ось через певний проміжок часу на Криворіжжя із Суздаля вирушив ешелон, завантажений необхідним обладнанням, а в голові колони з відчуттям переможця їхав і сам В.І.Банов.
А вже через роки, коли з нагоди 20-річчя пуску комбінату в Палаці культури ЦГЗК відбулися ювілейні урочистості, - серед почесних гостей була й делегація із Суздаля, очолювана колишнім комсоргом суздальського заводу Ю.П. Романовим.
Словом, усе з тут описаного – це лише окремі епізоди з уже досить значущої та славної історії і Петрівського кар’єру, і Центрального гірничо-збагачувального комбінату. А було таких епізодів безліч, адже з них і складалося повсякденне життя, виробничі будні та хвилини дозвілля великої і дружної родини рудокопів. Тож, можливо, ще про деякі – найцікавіші з них – розповім в одній із наступних публікацій.
Іларіон Глущенко, ветеран праці Петрівського кар’єру.
На знімках: відвантаження руди на збагачувальну фабрику; бригада водіїв «БелАЗів» на розкривних роботах.
Фото Сергія АНДРУСЕНКА.
