Конструктор Валентин Глушко дав людству можливість досягнути Марса й Венери, та це виявилося непотрібним. Валентин Глушко ще побачив старт «Бурана». Великий інженер і мрійник помер, заповівши розвіяти свій прах над Марсом. Проте цей заповіт, зі зрозумілих причин, так і залишився невиконаним.
Глушко Валентин Петрович (2 вересня 1908) – академік АН УРСР (1958) та АН СРСР, творець першого у світі електротермічного ракетного двигуна й багаторазового ракетно-космічного комплексу «Енергія» – «Буран». 1938 року засуджений до 8 років за «шкідництво». Його двигуни підіймали у повітря літаки (Як-3, Су-6, Су-7), космічні кораблі «Восток», ракетоносії «Протон». 1994 року його ім’я отримав кратер на видимому боці Місяця.
Ще наприкінці 1950-х років Сергій Корольов і Валентин Глушко почали проектувати ракетоносії та кораблі для пілотованих польотів до Місяця й Марса. Розрахунки засвідчили: людина може ступити на інші небесні тіла, але для цього потрібні нові, надзвичайно потужні ракетоносії. А ще треба дослідити, як людина переносить тривалий стан невагомості, знайти засоби компенсації негативного впливу цього стану, створити механізми антирадіаційного захисту, «навчити» міжпланетний корабель маневрувати, побудувати модуль для посадки на інші космічні тіла й старту з них, забезпечити безперебійний зв’язок із Землею. І все це – за умов постійної боротьби з радянською системою, в якій завжди знаходилися гроші на побудову десятків тисяч танків, сотень військових літаків і бойових ракет, але ніколи не вистачало коштів на мирний космос.
На початку 1960-х років між Корольовим і Глушком спалахнула гостра суперечка щодо того, двигуни з яким пальним ставити на надпотужний ракетоносій, призначений для місячної (а в перспективі – й марсіанської) експедиції. В результаті Корольов разом з іншими фахівцями конструював ракету Н-1 (після смерті головного конструктора її так і не «навчили» літати), а Глушко поставив свої на той час найпотужніші ракетні двигуни на носій УР-500К, створений у КБ Володимира Челомея. Однак до Місяця цей ракетоносій відправив лише безпілотні кораблі – партійний вождь Брежнєв не наважився у грудні 1968 року дати команду вже підготовленим космонавтам зайняти пілотські крісла.
1974 року академік Глушко, врахувавши помилки й здобутки своїх колег, накреслює програму руху в космос: 1979 рік – постійно діюча орбітальна станція, 1981 рік – експедиція на Місяць, 1983 рік – політ до Марса. Фантастика? Аж ніяк: за цим стояв тверезий розрахунок. Один за одним злітали «Салюти»; зростала тривалість польотів космонавтів; детально проробили проект місячної бази, розрахованої на шістьох дослідників; нарешті, на стартовий майданчик вийшов ракетоносій «Енергія», здійснив перший політ орбітальний літак «Буран» – аналог американського «Шаттла». Певна річ, було відставання від графіка – постійно діюча орбітальна станція «Мир» з’явилася на сім років пізніше від запланованого, бо ж Кремлю було не до космосу, шалені гроші йшли на війну в Афганістані. І вже був готовий до виробництва не бачений досі носій «Вулкан», здатний вивести в космос масу до 230 т. Отже, можна було ближчим часом летіти і на Місяць, і на Марс – залишилося доробити небагато. Але саме в цей час номенклатурна еліта стала пересідати на «мерседеси» й почала «прихватизацію»...
Підготувала Вікторія Махнюк
