Ось уже другий рік поспіль найголовніше наше державне свято – День Незалежності України – ми відзначатимемо в обстановці і з настроями, м’яко кажучи, - далекими від святкових. Яка може бути радість, коли щодня гинуть або зазнають каліцтва кращі сини та доньки нашого народу, коли частину нашої країни окуповано і, відверто кажучи, в найближчій перспективі алгоритмів повернення загарбаних територій не простежується, як би хтось там не заявляв про неминучі вже незабаром визвольні марші вулицями Донецька чи Севастополя?
Узагалі я щиро заздрю людям, переконаним у тому, що названі міста колись таки знову стануть українськими, адже й мені також хотілося б бути в цьому упевненим… На жаль, такої певності чомусь не відчуваю, і чим далі – тим більше. Причому сумніви ці виникають не лише через нездатність нашу протистояти загарбницькій експанціоністській політиці значно більшого і потужнішого сусіди, який раптом відчув у собі гостру потребу «подняться с колен» і стати «центром Всесвіту», а ще й через те, що ми не маємо що запропонувати як сильний контраргумент на противагу такій політиці.
Пригадується, невдовзі після проведення так званого кримського псевдореферендуму, що відбувся під дулами автоматів сумнозвісних «зелених чоловічків», багато хто з представників нашої владної еліти запевняв: «Нічого страшного – ось уже за рік кримчани, зазомбовані російською пропагандою, побачать, як Україна зробить рішучі кроки на шляху до розвитку демократичного правового суспільства, до становлення сучасної конкурентної економіки – тож потім самі попросяться назад, аби разом з Україною увійти до вільної й цивілізованої сім’ї європейських народів».
Ну ось, рік уже минув, навіть майже півтора… Не чути ще, як кримчани гучно стукають в наші двері? Ми ж бо вже розпочали «жити по-новому»: здолали корупцію, повернули престиж і повагу до людей праці, створюємо нові виробництва з високооплачуваними робочими місцями, завдяки чому економіка почала розвиватися небувалими темпами… Так, чи ні? Здавалося б, «злочинну банду Януковича» уже прогнали, тож тепер ніщо не має заважати нашому поступу до омріяного цивілізованого світу? Чи, можливо, не лише в самому Януковичі була справа? Може, такий собі малесенький «янукович» зачаївся в кожному з нас і чекає слушної нагоди задіяти на повну міць свій хапальний рефлекс? Принаймні, не раз доводилося почути від, на перший погляд, цілком нормальних людей сентенцію, що, мовляв, «правильно робив, що дбав про своє благополуччя. Можна подумати, що ви б на його місці чинили інакше».
І даремно тут доводити, що, взагалі-то, «на його місці» перебувають лідери майже двох сотень країн світу, і лише одиниці - з найвідсталіших з них - могли б дозволити собі такі «пустощі», як взуття за кілька десятків тисяч доларів чи годинник за кілька сотень тисяч «зелених». Тим більше в країні, яка ходить по світу з простягнутою рукою. Сьогодні ж складається враження, що Янукович утік, але шкала цінностей, запроваджена ним та його найближчим оточенням, залишилася нам у спадок, і поки що ніхто змінювати її не збирається. Хіба що на словах. Чи не тому все меншу зацікавленість Україною виявляють західні інвестори, чи не тому все частіше з уст офіційних представників міжнародних організацій лунають слова щодо необхідності «пошуку компромісів» у питаннях, пов’язаних з окупацією Криму та Донбасу, хоча ще рік тому їх позиція була однозначною на боці дотримання територіальної цілісності нашої держави?
Прикро, що разом з кращими людьми, яких ми втратили на Сході, ми втрачаємо й час, і невідомо вже, чи є ще у нас якийсь часовий ліміт до моменту, коли зміни в кордонах країни стануть остаточно незворотними.
Важко зрозуміти, а тим більше – пояснити людям, чому окремі процеси, що відбуваються сьогодні в країні, проходять саме так, а не інакше. Чому «шокова терапія», яка начебто мала на меті стимулювати зростання нашої економіки, перетворилася просто в «шок без терапії», коли втричі збіднілий люд (саме в скільки разів знизилася купівельна спроможність наших зарплат і пенсій за останній період, адже більшість товарів і послуг, передусім іноземного виробництва, «прив’язані» до вартості євро та долара, та й вітчизняні товари здорожчали щонайменше удвічі, з огляду на вартість пального, з допомогою якого ці товари та послуги доносяться до споживачів), тож цей збіднілий люд міг би почекати й потерпіти, доки «з’явиться світло в кінці тунелю», як це було в тій же Польщі під час проведення реальних економічних реформ Єжи Бальцеровича, але не бачить жодних його ознак. До речі, свого часу розгубленість і невдоволення польської громади не набували критичної ваги, тому що зміст і характер здійснюваних реформ постійно обговорювався в ЗМІ, тож поляки розуміли і відчували, що доведеться «затягти паски» на рік-другий, але далі зміни на краще відчує кожен сам на собі. І справді - вже через півтора роки стали відчутно зростати доходи кожної польської родини (кожної, а не лише окремих!), стали відновлюватися і створюватися нові виробництва, а відтак значна частина поляків, котрі активно шукали заробітків на Заході, передусім в сусідній Німеччині, стали працювати вдома, розвиваючи і зміцнюючи економіку власної країни.
Ми ж нібито намагаємося копіювати польський досвід, але чи бачимо щось подібне до польського шляху? Чи помітив хтось із нас бодай слабкий промінчик світла в кінці згаданого тунелю?
Ні, звичайно, казати, що в країні геть нічого не змінюється на краще - теж, мабуть, неправильно. Однак темпи цих змін, а також їх інформаційний супровід навряд чи можуть задовольнити когось із нас. Безумовно, сьогодні на перешкоді планомірному й поступальному розвиткові країни є війна на Сході – ще мало кому в світі вдавалося досягти визначних економічних показників за таких обставин. Та все ж і у цьому контексті ми не є абсолютними першопроходцями. Скажімо, досвід протистояння між Північною і Південною Кореями, який триває уже кілька десятиліть, зовсім не завадив останнім стати однією з найпотужніших економік світу, вийшовши на провідні позиції у виробництві багатьох сегментів електроніки, машинобудування, інших товарів широкого вжитку. Щоправда, успіх Південної Кореї багато хто пов’язує й справжньою, а не декларативною війною з корупцією, внаслідок чого до реальних термінів ув’язнення за корупційні дії засуджувалися навіть перші особи держави, зокрема президенти країни Ро Де У та Чон Ду Хван. Певне, щось подібне могло б суттєво змінити стан речей і в нашій країні, адже, якщо ми намагаємося викорінити прояви корупції в лікарських кабінетах чи біля автомобіля ДАІ, то маємо розуміти, що боремося не з джерелом цієї зарази, а лише з її метастазами. Видалення ж метастазів, як відомо, до загального оздоровлення організму призвести не здатне, потрібне більш радикальне хірургічне втручання.
І все ж хочеться завершити ці роздуми напередодні найголовнішого державного свята певною часткою оптимізму або, як говорила видатна донька українського народу Леся Українка, - сподіватися навіть тоді, коли надії майже немає. Принаймні сьогодні ми все ж на кілька кроків до омріяних змін ближче, ніж це було ще два роки тому. Щось, можливо, нам вдасться додати до цього, поки що несміливого поступу, під час найближчих місцевих виборів, де, думається, люди уже віддаватимуть свій голос не за гасла чи за програми, якими б привабливими вони не були, а за тих, хто свою спроможність діяти, творити і розбудовувати засвідчив конкретними справами. Здається, подібних прикладів чимало можна знайти і в нашому районі. Тож неправильно говорити, що Революція Гідності та її жертви виявилися марними. Як не можна марними вважати і тисячі жертв, відданих на Донбасі за те, щоб, за словами вже іншого нашого класика, запанували «в своїй хаті своя правда і сила і, воля». Водночас усім нам належить ще дуже багато докласти спільних зусиль, аби створити бодай вже для їхніх нащадків Україну, про яку вони мріяли, за яку боролися, за яку віддали найдорожче – власне життя. І нехай Бог нам допомагає на цьому святому шляху.
Володимир Кіфенко.
