На сторінках районки ми вже неодноразово розповідали про те, як оновилася центральна частина Петрового за останній період, як реконструйовані «набережна закоханих» та парк відпочинку стають одним з найулюбленіших місць дозвілля багатьох петрівчан різного віку. Безумовно, аби уся ця рукотворна краса, яка стала однією з визначальних візиток райцентру, не втрачала своєї чарівної привабливості, за нею щоденно доглядають працівники комунальних служб, зокрема дбайливі руки озеленювальниць невтомно чаклують над кожною рослиною, кожною стеблинкою, слідкують, щоб відвідувачі парку не смітили, не нищили створену для них же красу. На жаль, подібні випадки час від часу таки трапляються, хоча, звичайно, переважна більшість петрівчан таки дбайливо ставляться до результатів праці десятків своїх земляків. Але зараз вестимемо мову саме про прикрі винятки, адже для того, аби їх викорінити, треба розуміти їх природу, усвідомлювати, чому подекуди немотивований вандалізм так глибоко засів у наших душах, що його не здатні зупинити ні довколишня краса, ні, тим більше, заклики до совісті, умовляння, намагання присоромити. З яскравим проявом такого демонстративного вандалізму працівники комунальних служб зіткнулися на минулому тижні. У розпал робочого дня до парку на білому легковику з номерним знаком 67-32 (на символи, позначені літерами, уваги, на жаль, не звернули) під’їхала галаслива компанія, що відзначала чиєсь весілля. І хоч був уже четвер, тобто день, коли навіть найтриваліші весільні урочистості, зазвичай, вже йдуть на спад, в даному випадку, схоже, вгамовуватися ніхто не збирався. Ну що ж, це право громадян самим визначати часові параметри весільної церемонії. Але, як трактує одна з основних правил цивілізованого демократичного світу – будь-чиє особисте право не повинно порушувати прав інших членів суспільства. На жаль, в даному випадку все було з точністю до навпаки. Нам тут добре, весело, а на всіх інших – «начхати». Приблизно таким мотивом, очевидно, можна було пояснити поведінку компанії в парку. Наостанок своє нетривале тут перебування «дорогі гості» означили розбитою на дрібнесенькі осколки порожньою пляшкою від шампанського, очевидно, вирішивши, що таким своїм вчинком «на щастя» вони гарантують довге й благополучне життя новоствореній родині. Працівники, які поруч порядкували на клумбах, від обурення ледве стримували сльози, хтось із них став вимагати, аби дебошири прибрали за собою. Та, звісно, підігріті хмільним голови цього дня на благородні вчинки не були налаштовані, тож, облаявши жінок наостанок, галаслива компанія знову сіла в легковик і подалася «веселитися» далі десь в інше місце.
Ось отакий епізод – здавалося б, незначний штрих з портрету нашої сьогоденної дійсності. Але він свідчить, яким довгим і болісним буде наш шлях до Європи, і основною перешкодою на ньому, очевидно, стануть не стільки жорсткі норми та правила Євросоюзу і навіть, не стільки наша економічна відсталість та занедбаність, скільки оця дикунська ментальність, нічим не мотивований, майже стихійний вандалізм. Схоже, витискати із себе «шарикових» нам доведеться ще не одне покоління, поки станемо колись повноцінними й рівноправними членами сучасного цивілізованого світу.
Говорити ж про подібні речі, здається, все ж потрібно, аби кожен з нас мав змогу поглянути на себе і на деякі свої вчинки зі сторони та спробував самостійно дати їм оцінку. Можливо, спроби замислюватися хоч трохи прискорять еволюційні процеси в суспільстві, яке просто зобов’язане виявляти свою нетерпимість і несприйняття подібного безчинства.
Володимир Кіфенко.
