Пригадується, ще зі шкільних років Люда відрізнялася від більшості своїх однолітків натхненною цілеспрямованістю, відповідальним ставленням до навчання та зразковою поведінкою. А ще – непересічним авторитетом у класі, а звідси – й великою кількістю щирих та відданих друзів. Серед цих її друзів був і мій син – Валентин.
Разом вони часто ходили до школи, в кіно, мріяли про майбутнє… На те, що пліч-о-пліч пройдуть по життю, тоді, здавалося, ще й не сподівалися. Та якось так сама собою щира дружба переросла в палке кохання. Після закінчення середньої школи Люда вступила на заочне відділення до Дніпропетровського сільськогосподарського інституту і влаштувалася працювати в конторі колгоспу «Дружба». Щоранку, коли вона йшла на роботу повз наш будинок, я, бувало, подовгу дивилася їй услід, потайки собі мріючи: «Отаку б мені невістку: приязну білолицю красуню, працьовиту, з щирою приємною посмішкою..» І, мабуть, Господь таки почув мої мрії і здійснив моє бажання. Валентин тоді навчався в Кіровоградському технікумі механізації сільського господарства. Навчати його було нелегко, адже піднімала я його сама – з батьком Валентина наші шляхи розійшлися ще коли хлопчику було чотири роки. І ось вже ось на третьому курсі син заявив, що вони з Людою вирішили одружитися, оскільки вже не уявляють собі подальшого життя одне без одного. Ледве переконала, щоб спочатку вже закінчив технікум, а потім…
А потім – 25 жовтня 1975 року двадцятирічні молодята таки стали на весільний рушник. Отож в кінці жовтня зіграли весілля, а вже у листопаді Валентина призвали до армії. І 1976 року народився мій онук – Олександр: прямо з інституту, де Люда якраз перебувала на сесії, «швидка» забрала її до пологового будинку. Сталося це 12 квітня, саме на День космонавтики, тож спочатку думали назвати малюка Юрієм (на честь Гагаріна), але батько, написавши листа з армії, попросив, щоб записали хлопчика Олександром. Ми не заперечували. Невдовзі з такої нагоди Валентину надали десятидобову відпустку, тож нашим радощам не було меж. А потім, хоч і нелегко було, ми вже утрьох: Люда, я і Сашуня штурмували науку. Вирішили не брати академвідпустки, аби не втрачати ще рік, а коли приходила пора чергової сесії – їхали до Дніпропетровська всі разом. Там винаймали квартиру, і коли Люда була на заняттях, я готувала їсти та доглядала любимого онука. Пригадую те щемне відчуття, коли притисну до себе цей крихітний дорогоцінний згорточок і несу його на прогулянку. Нашим улюбленим місцем прогулянки була набережна Дніпра, де спокійний плескіт дніпровських хвиль час від часу переривався віддаленими гудками пароплавів. Під такий розмірений акомпанемент Сашуня дуже швидко і солодко засинав.
Я в ті роки ще й сама працювала, тож намагалася приурочувати свою щорічну відпустку до Людиної сесії, а часом доводилося брати її й за власний рахунок. Втім, йшла на будь-які кроки, аби хоч чимось допомогти дітям. Так гуртом і пережили цей складний період, допомагаючи одне одному вирішити виниклі життєві проблеми. І ось уже залишилися позаду Валикова служба в армії, Людин інституту, розпочалося повноцінне сімейне життя. А життя як життя – у кожного воно своє. Народна мудрість недарма говорить: «Життя прожити – не поле перейти». Ось і у моїх дітей воно складалося, як слова у пісні:
- Нелегко, порою, было нам с тобою,
Но о зимних вьюгах лучше позабыть.
Мы еще не спели все, о чем хотели,
Мы с тобой еще не начинали жить…
Скажу окремо: не гладенький шлях випав на їх долю, потріпало їх життя ще змолоду. Не було власного житла та й особливих перспектив щодо його швидкого отримання. Зарплати – мізерні, збоку – теж ніякої допомоги, бо вся нечисельня рідня жила більш, ніж скромно. Словом, як і в багатьох наших людей – траплялися в житті радощі і смуток, вибоїни і тріщини…
Зрештою, якось разом дійшли до думки, що треба щось рішуче поміняти в житті. Тож, за покликом серця, вирішили усі разом освоювати Далекий Схід. Там і заробітки були пристойними, і, певне, романтичне прагнення молоді відкрити для себе далекі, небачені раніше землі також відіграло не останню роль. Тож вирушили до Магаданської області, в селище Палатка, де пропрацювали впродовж довгих десяти років. Ні суворий клімат, ні рвучкі вітри з пекучими морозами не злякали моїх дітей.
Люда влаштувалася в місцевій адміністрації за фахом, де вже невдовзі зарекомендувала себе грамотним, знаючим спеціалістом. Валентинова професія була дещо складнішою, але натомість здійснилася його ще дитяча мрія – стати водієм-далекобійником.
Там, в умовах суворої Півночі, професія водія далеких рейсів не лише складна, а й дуже небезпечна. Нерідко маршрути пролягали крутими дорогами між сопками, що потребували від водія неабиякого хисту і майстерності, особливо взимку або в періоди міжсезоння, коли окремі шляхи набували вигляду просто непролазного баговиння.
Інколи відрядження в рейс тривали тижнями, тож домашні, начебто й розуміючи особливості професії, все ж під кінець щоразу вже з тривогою чекали на повернення тата. І хоч дорогою траплялося усякого: і тяжкі випробовування, і вдосталь несподіваних північних пригод, проте додому щоразу повертався втомленим, але щасливим.
Через кілька років роботи на Півночі придбали, нарешті, і власне авто. Коли отримали повідомлення, що підійшла їх черга на отримання омріяної «Лади», виявилося, що зароблених грошей на таку модель не вистачає, тож я знову їх виручила, доплативши решту до необхідної суми.
Тоді вони одночасно взяли відпустки і полетіли «на материк», в місто Тольятті, де безпосередньо на Волзькому автозаводі й одержали машину. Звідти своїм ходом перегнали її до Петрового. Пам’ятаю, що приїхали вони вже глибокої ночі, безпосередньо у двір до тестя – нині вже покійного Петра Федоровича Малиша. Почувши автомобільний сигнал під своїм вікном, той, не очікуючи візиту, розгублено дивився на новеньку машину з радістю, але водночас і з тривогою, і запитав: «Де це ви її узяли, вкрали, чи що?». На що Валентин, усміхнувшись, відповів: «Вкрали, батьку, вкрали…» і показав свої зашкарублі, потріскані від морозів мозолясті руки.
Згодом, залишивши машину в Петровому, знову полетіли в Палатку, де пропрацювали ще кілька років, аж доки син Олександр не закінчив тамтешню школу. І лише після того усі разом остаточно повернулися до України.
І ось уже 40 років пліч-о-пліч ідуть по життю Людмила і Валентин, долаючи разом усі негаразди та ділячи навпіл радість від успіхів та прикрість від невдач. Тепер уже і їх син порадував онуками – Дашею та Ярославом, яких вони люблять більше понад усе на світі. А я якось наче в щоденних клопотах і не стямилася, як швидко у моїх дітей скроні посивіли, як швидко вони самі дідусем і бабусею стали. Втім, завдяки їм, я відчуваю себе щасливою людиною, зокрема й тому, що мені дуже пощастило з невісткою. Люда виявилася гідною берегинею сімейного вогнища і вірною дружиною моєму синові, за що я їй дуже вдячна.
У Петровому Людмила Петрівна працювала на державній службі в райдержадміністрації, згодом – в управлінні Пенсійного фонду України, а зараз уже вийшла на заслужений відпочинок і тішиться онуками, коли ті приїздять до бабусі і дідуся в гості.
Цими днями, а саме 18 червня 2015 року, моїй дорогій, любій, вродливій невісточці, турботливій дружині мого сина та люблячій неньці, свекрусі і бабусі Людмилі Петрівні Тушній виповнюється 60! Тож, дорога наша, мила, любима, ріднесенька – ми усі зичимо тобі міцного здоров’я, благополуччя, сімейного затишку і безхмарного неба.
- Пусть в вашем доме будет все:
Любовь, покой, уют, богатство,
Пусть будет в нем всегда тепло,
Чтобы хотелось возвращаться.
Чтоб в доме Вашем свет не гас,
Чтоб радость и надежды грели,
Чтоб много было сил у Вас,
Чтоб Вы все-все преодолели…
З ніжністю і любов’ю свекруха Раїса Філіпенко, до якої приєднуються чоловік, син, невістка та онуки Даша і Ярослав Тушні.
