Ця рання осінь…
Я давно слідкую за творчістю самобутнього поета, нашого земляка Григорія Ліщенюка. І хоча народився він на Тернопільщині, на хуторі поблизу селища Вишнівець, та, проживши більшу частину життя на Петрівщині, приріс душею до цієї землі, де замість лісів і гір – безмежні золоті поля.
У його творчості час від часу відчувається щем за краєм, де народився, але душа його належить всій Україні. Її він оспівує, її славним минулим пишається, її нинішніми болями і проблемами переймається.
Та головною темою творчості поета є лірика. Як пейзажна, так і інтимна, присвячена найвеличнішому почуттю – коханню. Особливістю творчої манери Г.Ліщенюка є лаконічність. Більшість віршів невеликі за обсягом, але надзвичайно глибокі за змістом, а ще – надзвичайно образні.
Досить яскраво бринить в його поезії тема минулої молодості, підведення підсумків життя. Часто, як алегорію, поет використовує образ осені.
Ця рання осінь, очі, повні суму.
Уже птахи зібралися в політ.
Старезний дуб поринув у задуму
І не полічить, скільки має літ.
Не чужа йому і тема патріотизму, боротьби за незалежність України.
Горить земля, шматує тіло «Град»,
І кров’ю захлинаються чужинці,
Як тисячі, як сотні літ назад.
Тримаймося, бо ми є українці! – звертається поет до захисників Вітчизни, а заповітом майбутнім поколінням адресує слова:
Бо час пісками пам’ять занесе,
Притупить біль і загримує шрами.
Ви можете забути їм усе,
Лише не називайте їх братами.
Гадаю, що читачі із задоволенням знову зустрінуться з поезією Григорія Ліщенюка, який в періодиці виступає під творчим псевдонімом Григорій Василів.
Анатолій Рябоконь
З циклу «Перекотиполе»
***
Щасливі дні далекої весни...
Напевно, ви загинули сьогодні.
Недавно ще приходили у сни,
А зараз ніч, темніша від безодні.
У серце ніби зашпори зайшли
(Я захворів, чи, може, хтось наврочив?)
Лиш спогади – минулого посли
Стоять край ліжка, опустивши очі.
***
Так біло нині зацвіли черешні,
Вже холодам немає вороття.
Душа переродилася нарешті,
Наївна стала, як мале дитя.
Допоки рвуть вітри й дереворити
Вітрила мрій і паростки надій
Її так легко можна обдурити,
Тож з нею спілкуватися не смій.
***
Отямся, мій блакитноокий світе,
Для нас ніколи ти не був чужим.
Ми вірили у тебе, наче діти,
А що з тобою сталося: скажи?
Ідеш, мов тать, в хмільному перегарі,
Жорстокості не відаючи меж.
Не спинишся – то в грибовидній хмарі
Загинеш сам і нас погубиш теж.
***
Вітрильник мій пливе хтозна-куди.
Із долею змагатися не хочу.
Мене вже не лякають холоди,
Солоний бриз не виїдає очі.
До всього звик, бо, що там не кажіть,
Роки давно свою зробили справу.
Поворожіть мені, поворожіть:
Де мій причал – наліво чи направо?
***
Роки, роки, куди поділись ви?
Нащо забрали всі мої надії?
Спитав би я у мудрої сови,
Але вона балакати не вміє.
Осінні ночі довгі і сумні.
Безликі тіні бродять по кімнаті.
Уже вас не діждатися мені, -
Літа, літа, пташки мої крилаті.
***
Ця пізня осінь, тепла і барвиста,
Навіявши ночам журливих мрій,
Під крик птахів танцює з падолистом,
Здається, вже останній танець свій.
До ранку вітер бився в сонні двері,
Насипав позолоти за поріг.
Приснився вірш на білому папері,
Але його я прочитать не зміг.
***
Доживу до зими в сірім світі дощів,
Вже зосталось недовго чекати.
Обривають вітри жовте листя з кущів,
Розсипаючи сни коло хати.
Завірюхи минуть, дочекаюсь весни,
Бризне квітень зеленими днями.
Зроблю з вітру мітлу, позмітаю ті сни
Та й посію – хай сходять піснями.
***
Ридають вітри стоголосі,
І хмара не виплаче сліз.
Гаптована золотом осінь
Фарбує листочки беріз.
Тумани бредуть, наче коні,
І хльоска в яру батіжок.
На неба побляклому фоні
Відбилися тіні пташок.
***
Калічить стерня босі ноги
Колючим вітрам, як на зло.
Старезний горіх край дороги
Бинтує туманом дупло.
Обпалені, наче болідом,
Жовтіють листки де-не-де,
І хрестиком вишите літо
До вересня в гості іде.
***
Кружляють заримовані слова,
Як жовте листя в осінь непогожу.
Розірветься, напевне, голова -
Її від них я вберегти не зможу.
Затисну скроні – в пальцях чую хруст,
Заплющу очі – марево довкола.
Терпи, душе, тобі ні пари з уст –
Не вирватися нам із цього кола.
***
Від реальності в прірву ілюзій
Утікаю вночі крадькома.
Не біда, що немає там друзів,
Але й ворогів теж нема.
Хвору душу ледь римою бавлю,
Час минуле хова до кишень.
По собі що для вас я зоставлю?
Оберемочок віршів лишень.
***
Цей листопад, ну що не говоріть, -
Завжди у нього суму забагато.
Скидає вже свою останню мідь
Розлогий клен біля старої хати.
Скриплять гілки на порваних вітрах,
На них зосталось листя дуже мало.
Й гніздо, яке покинув щойно птах,
Ніколи досі так не сумувало.
***
Старенький парк ховає жовту тишу
В глибокі дупла верб на саме дно.
По шибках сірий дощ сонети пише,
Хоч тут вони усім чужі давно.
Хіба душа, наївна і дитяча,
(Такі зостались тільки де-не-де)
Їх перепише, щоб ніхто не бачив,
І зошит під подушку покладе.
***
На покинутому покосі,
Задивившись у зіркасту синь,
Прилягла відпочити осінь
В платті, мокрому від роси.
Рвуть вітри у ярах тумани,
Гонять сни мої навсібіч.
Б’ються головами каштани
Об холодний асфальт всю ніч.
***
Гірчаво пахне восени полин,
Стерня куріпкам поколола ноги.
Солому ніби вітер взяв на кпин,
Жене її кудись уздовж дороги.
Підбитим птахом упаде навзнак
В суху траву. І думка раптом злине:
Як часто у житті буває так,
Що доля – вітер. Ти лише билина.
***
Я багач, мої палати –
Річка, поле, неба синь.
В мене усього багато,
Скільки хочеш – попроси.
І складай собі в торбини,
Чи ховай все до кишень.
Якщо братимуть на кпини,
То від заздрощів лишень.
***
Осені в обійми упаду,
Поклонюся кленові старому.
І, передчуваючи біду,
Вже ніколи не вернусь додому.
Ще поплачуть сірі журавлі,
Розбудивши вересневу тишу.
Ще на неба голубому тлі
Вірші хтось мої для вас допише.
***
Як добре, що не заздрю я багатим,
Що душу цей хробак мою не ссе,
Що затісні мені чужі палати,
І землю я люблю понад усе.
Зимою в мене срібла є багато,
Насипле осінь золота без меж…
Як добре, що не заздрю я багатим,
І що вони мені не заздрять теж.
***
Вертаються вервечки журавлині
З чужих країв додому, як завжди.
І грає вітер на очеретині
Над каламутним дзеркалом води.
Важке повітря розриває груди,
Холодний морок до кісток пройма.
Нехай не скоро ще весна тут буде,
Лише б не повернулася зима.
***
Колиска-Русь. Гойдаються віки,
Яким давно знайомі рани й болі.
Росли і виростали вояки,
І помирали на своєму полі.
Горить земля, шматує тіло «Град»
І кров’ю захлинаються чужинці
Як тисячі, як сотні літ назад.
Тримаймося, бо ми є українці!
***
В жорстокім світі, де багато зла,
Ніколи море крові не зміліє.
Давно б людина з розуму зійшла,
Одне спасіння – забувати вміє.
Бо час пісками пам’ять занесе,
Притупить біль і загримує шрами.
Ви можете забути їм усе,
Лише не називайте їх братами.
Із циклу «Золотінь»
***
Мандрую в далечінь безкраю,
В роки спресовуючи дні.
Птахів у вирій проводжаю,
Щоб їх зустріти навесні.
Вночі рахую зір карати,
А вранці – крапельки роси.
І, як засуджений до страти,
Вдивляюся в небесну синь.
***
Відлетіла осінь за птахами
І, не відчуваючи провин,
Рвуть вітри над змерзлими дахами
Біле покривало хуртовин.
Впер на землю вечір пелехатий
Об мороз поранивши крило.
Спить старезна груша коло хати,
Повні дупла снігу намело.
Стерла пам’ять рими всі і ноти,
Свічкою згоріли теплі дні.
Тільки і зосталось позолоти,
Що листок зів’ялий у вікні.
***
Мої птахи вернулися давно
Із вирію, а я і не побачив.
Знов під моїм розхристаним вікном
Береза нині срібним соком плаче.
Весна, весна, та гірко на душі,
Ніяк від цього утекти не можна.
До ранку у сухому комиші
Кричала чапля сумно і тривожно.
Чи пригадала люті холоди,
Чи то наснились хуртовини білі,
Чи може на негоду, як завжди,
Боліли шрами на старому тілі.
***
Догоряє листя жовте,
Вже і літечку кінець.
По стерні колючій жовтень
Йде до лісу навпростець.
Там дерева майже голі
Вранці струшують росу,
В переораному полі
Сонний ворон сіє сум.
На вервечку журавлину
Задивилася ріка.
За птахами я б полинув,
Жаль, земля не відпуска.
***
Сядьмо, доле, нині ми з тобою
У старенькій хаті край вікна,
Вип’ємо пекучого настою
З однієї чашки аж до дна.
Все минуло – втрати і невдачі,
Тільки ми зосталися удвох.
Я тобі давно уже пробачив,
Не кривлю душею – бачить Бог.
Закотився м’ячиком сріблястим
Повний місяць за безлистий сад.
Дякую, що не дала пропасти
В цьому світі відчаю і зрад.
***
Сріблясті хмари, немов овечки,
Біжать по небу в блакитну даль
А біля річки, тут недалечко,
Верба дуплява снує печаль.
Скриплять на вітрі гілки старечі,
Пожовкле листя несе вода.
Літа минули, але, до речі,
Душа у неї ще молода.
Малює спогад в її уяві
Весну далеку й палкі слова.
Про щось шепоче коханий явір,
І знов по колу йде голова.
***
В моїм саду все листя облетіло,
Про літечко і спогаду нема.
Від холоду своє ховаю тіло,
Бо на порозі вже стоїть зима.
Чекаю друга. Дивно так чекати
І знати – він ніколи не прийде.
Блукають мокрі тіні коло хати,
Надсадно вітер в голові гуде.
Тож запрошу до себе в гості вітра:
Він цілий день тулився до вікна.
Край неба висне місяця макітра –
У ній на двох нам вистачить вина.
Григорій Василів.
