Світлій пам’яті Олександра Хруля
Невеличка хатинка біля самісінького лісу. Тепер у нашому селі її знає кожний. З порогу цієї домівки вирядила матуся свого єдиного сина на війну. Наостанок помітила, як промайнула на обличчі сина тінь журби, бо і у самої серце стиснулося до щему, та Сашко без вагань зібрався у дорогу, бо, як кажуть, обов’язок захищати свою Вітчизну ніхто не відміняв.
І почалися для матері хвилюючі дні і ночі, повні очікування жаданого телефонного дзвінка. Під час минулої – Другої світової війни матері і дружини з нетерпінням чекали листів, пропахлих порохом війни. 70 років минуло після її закінчення, і здавалося, що ніколи вже наша земля не зазнає жахіть війни, що більше ніколи матері не чекатимуть звісточок від синів-фронтовиків. Та біда прийшла, звідки її не чекали: новоявлений диктатор з імперськими амбіціями, такий же біснуватий, як Гітлер, але ще підліший і жорстокіший, послав на нашу землю свою дику орду вбивати, палити і грабувати. Тож знову чекають матері синів, знову молять Господа, аби вберіг їх від злої долі. Кожен дзвінок від Олександра втішав Анжелу Олександрівну: живий! А чекання на наступний дзвінок рвало її душу навпіл.
Мабуть, материнське серце вже відчувало біду. Але сама себе заспокоювала:
- Все буде гаразд, все буде добре. Адже ж він прослужив всього лише 28 днів, його мине біда, я сподіваюсь, я молю Бога.
Та настав день, коли її телефон мовчав. А вона чекала, ой як чекала! Не пролунав дзвінок і наступного дня, і ще наступного...
Господи, якби ж можна було розірвати оту тишу, порушити оту невідомість, яка рвала материнське серце на шматки!
Мовчить син, мовчать його побратими, здавалося, мовчав тоді цілий всесвіт.
І почала шукати мати сина. Але куди їхати, де шукати?
Пошуки розпочалися спочатку у телефонному режимі. Телефонувала бойовим побратимам прямо на блокпости, на телефони волонтерів, у кабінети військових начальників. Здавалося, що тільки у небесній канцелярії не лунав її дзвінок. Але марно. Відчай, тривога переповнювали душу. Зрештою пошуки привели її до Дніпропетровська. Ось і будинок, куди її направили… Важко передати словами, який жах охопив душу жінки, бо біля цієї будівлі навіть повітря наповнене людським горем, материнською тугою. Здається, тужать дерева, тужать небеса над ним. Де взяти сили, щоб переступити поріг, як упізнати сина?
- Синку, кровинко моя єдина, та я ж тебе серед тисяч пізнаю, адже ж ми з тобою, сину, однієї долі, однієї крові – думала вона і все ще сподівалася, що тут його немає, що знайде його в іншому місці, живим.
Та цього не сталося, жахлива зустріч таки відбулася…
Небеса, розступіться, допоможіть цій нещасній жінці пережити побачене, дайте сили пережити це горе.
- Сину, ти ж у мене був красенем, ти ж у мене був світлим, як день, як сонечко. Господи, що ж зробила з тебе війна! Сину, ти ж у мене такий молоденький, під вінцем не стояв. Тож я тебе споряджу в останню путь, як нареченого. Дивись - яку гарну сорочку тобі придбала, а краватку підібрала під колір твоїх очей. І квітку білосніжну, світлу, чисту, як твої роки. Ось тільки, вибач, сину, стрічку доля подарувала тобі не блакитну і не рожеву, а чорну. Прости, сину, така твоя доля.
І везе мати сина додому. По-армійському це зветься «вантаж-200», а для цієї жінки – серце, вирване з грудей, це вічне горе.
Прийшла весна, повернулися з вирію птахи, скоро переповниться ліс пташиним різноголоссям. Та це все буде, вже без Сашка. Не пройде він і по зеленій доріжці, яка веде від його оселі аж до самої балки. А з піднебесся чується його голос:
- Мамо, мені в наш дім ніколи не прийти. Я тебе любив, а ще любив Батьківщину, за свободу якої пролилася моя кров. З мого серця квіти проростуть, які на моїй могилі посієш ти.
Юначе! Для нас, твоїх земляків, ти - герой! Пам’ять про тебе лишиться навіки у наших серцях. Адже герої не вмирають. Слава героям!
Лідія ЗУЄНКО, ветеран освіти, с. Ганнівка.
