Ясен

На межі двох садиб у нашій Ганнівці росте невеликий ясенок. Здавалось би, звичайнісіньке деревце, вірніше пагони від старезного пня. А для господарів цих садиб воно незвичайне. Розповідають, що це дерево посадив молодий господар Іван Васильович Коваленко, коли йшов на строкову службу ще далекого 1940 року. Це підтверджує і його вже вісімдесятилітня донька Зінаїда. Неймовірно, але, як кажуть, - ні в казці розказати, ані пером описати.

Більше сімдесяти п’яти років його пагони ніби з попелища виростають, хоч їх стинали вже не один раз. Який же сильний його початок, який же сильний  корінь! Люди кажуть, що то Іван, господар його, з небуття виростає, продовжує жити в ньому. А про господаря цієї садиби і його диво-дерево у «Книзі пам’яті» читаємо такі офіційні скупі рядки: «Іван Васильович Коваленко 1914 року народження, село Ганнівка, українець. Призваний 1940 році, рядовий, зниклий без вісти у лютому 1944 року».

Без нього пережила сім’я лихоліття війни, голод 1947 року. Відійшли давно у вічність  дружина Горпина та син Анатолій. Тепер лише донька приходить інколи на старе подвір’я, де обійме руками гілля невеликого деревця, цей символічний пам’ятник її батькові - Солдату Другої світової. Не повернулися до своїх домівок і його сусіди: Іван Колісник, Володимир Панченко, Степан Макарів та його рідний брат Микола Коваленко. Отак жили хата біля хати, разом пішли на фронт, і ніхто з них уже не повернувся до своїх хатинок під солом’яними стріхами. Не одне дерево вони посадили біля своїх осіль. Та не встигли виростити сади, бо господарів забрала назовсім війна.

Нехай на всім білім світі навесні зазеле-ніють алеї з красенів ясенів наперекір війні, наперекір смерті. А Вам, мої земляки, нехай буде вічна пам’ять.

Подвиг, що залишився в пам”яті назавжди

Минуло 25 років з тих пір, як перестало битися серце цієї благородної людини - Тетяни Денисівни Косаревої. Ветеран війни, чуйна, добра жінка, вона віддавала свою любов своїм вихованцям, бо обрала саму мирну професію – учителя. Я впевнена, у Новому Стародубі ще пам’ятають цю доброзичливу жінку. Вона була постійним дописувачем «Трудової Слави». ЇЇ розповіді про хороших людей неодноразово знаходили своє місце на сторінках газети. Особливою темою для неї була тема війни, долі ветеранів. Ось один з її віршів, який свого часу був надрукований ще 1980 року на сторінках районки. Проте своєї актуальності він не втратив.

Тетяна Денисівна – моя тітонька, і я пишаюся її мужністю, її щирістю, її добротою. Вічна пам’ять тобі, добра людино!

Бессмертие подвига

Летят, летят, как листья в октябре, года.

Дожди сравняли на земле солдатские окопы.

Над ними поднялись поселки, города,

Хлебами заросли войной исхоженные тропы.

Бег времени неумолимо переменами богат.

Ушла война в седую дымку,

Все меньше остается среди нас солдат.

Но подвиг их переживет века.

И благородную память о защитниках свободы

Навечно сохранят в своих сердцах народы.

Лідія Зуєнко, ветеран освіти