Хто ж там, сиву, посміє займати?
Сіль пізнання – це плід каяття…
Несе сива чорнобильська мати
Цю планету… Це хворе дитя!..
Була квітуча весна, все навколо буяло новим життям. «Чортове колесо» спокійно оберталося над Чорнобилем, але в люльках майже не було людей, лише ті відчайдухи та справжні любителі вечірнього неба, які й не здогадувались, що вже через кілька годин для їхнього міста почнеться нова епоха. Що ця весна назавжди чорними літерами буде вписана в історію нашого народу і людства, що про невелике місто Чорнобиль невдовзі дізнається весь світ.
У 1970 році в десяти кілометрах від Чорнобиля була побудована перша в Україні атомна електростанція. Через шістнадцять років тут сталася найбільша в історії ядерної енергетики аварія. Ця трагедія вплинула на долі мільйонів людей. Чорною хмарою над Україною пронеслась Чорнобильська трагедія. І хоча збігають роки, а їх відлік уже пішов на десятиліття, все ж чорнобильські рани не загоюються, вони навіки вирізані в пам’яті, в серцях, а наслідки переслідують нас досі, виражаються в усьому, навіть у генофонді нації. Тема Чорнобильської трагедії близька не лише українцям, а й людям усього світу. Вибух на ЧАЕС сучасні дослідники вважають у п’ятсот разів потужнішим за вибух атомної бомби, скинутої в 1945 році на японське місто Хіросіму. Найважче виміряти травми моральні, адже Чорнобильська аварія змусила людство усвідомити свою безпорадність перед природою і відчути страх перед майбутнім.
Сотні тисяч людей з усіх республік тоді ще Радянського Союзу взялися за ліквідацію наслідків аварії на Чорнобильській атомній електростанції. Одним з тих, хто потрапив до Чорнобильської зони в якості охоронця громадського порядку, був і наш земляк Василь Миколайович Тузниченко. Народився він у 1953 році в Олександрівці. У біографії його - все як і в інших: закінчив школу, далі служба в Радянській Армії, робота. Спочатку працював в Олександрії в органах внутрішніх справ, де отримав звання командира відділення, після чого був переведений до Петрівського РУВС. У 1988 році за направленням потрапляє до Чорнобильської зони, де перебував 90 днів. Разом з іншими хлопцями охороняв села: Корогут, Ільїнці, Стичанку. В селах проживали «самосели» - люди, які, незважаючи ні на що, повернулися у власні домівки, бо більшості з них дуже важко було збагнути, як це залишити місце, де прожив все життя. Василь Миколайович, разом з групою охоронців, беріг цих людей, а також слідкував, щоб не було крадіжок і панував хоч якийсь лад.
Вся група охоронців добре розуміли, що вони виконують свій обов’язок, тож виконували його на совість. Багато страшних речей довелося пережити як в моральному плані, так і в фізичному. Траплялися випадки, коли хлопців доводилося відправляти звідти раніше, оскільки радіація нещадно давала про себе знати, та найстрашніше, що згадує Василь Миколайович, це випадки, коли реактор «дихав», тоді зникали навіть птахи, яких вони підгодовували, а дозиметр зашкалював. Згадує також, що дуже набожні там краї, ікони в кожному домі. Напевно - це ще одна з причин повернення людей, бо ж набожні люди більше прив’язані до своєї домівки. Медичні працівники намагалися допомагати, чим могли, та все ж рецепт, яким хоч якоюсь мірою намагалися знизити згубний вплив радіоактивного випромінювання, на перший погляд, виявився дещо нетрадиційним, якщо розглядати його в контексті звичних лікарських порад: потрібно було вживати щодня не менше 150 грамів горілки. Зараз, почувши від лікаря таке, кожен вирішив би, що це дикунство, але насправді, до певної міри, вміст алкоголю в крові дійсно дещо знижував дію радіації, та й що залишалося робити людям, які сам на сам зіштовхнулися з найбільш радіоактивною зоною України? Хлопці весь час намагалися не падати духом, не думати про погане, напевно, завдяки цьому і витримали.
Термін несіння служби минув, і було повернення, а далі - лікування і санаторії, саме там почали знову перетинатися шляхи охоронців. Більше вони намагаються не розлучатись надовго. У 1990 році Василь Миколайович отримав житло у Володимирівці, почав будувати сім’ю, пізніше виховувати доньку. Життя почало налагоджуватись, а роки невпинно несли вперед, залишаючи страшні спогади далеко в минулому. Зараз він займається улюбленими справами: доглядає садок та бджіл, а також намагається якомога частіше збирати разом їхню групу охоронців. Звичайно, за цей час їх уже стало менше, і це найболючіші втрати для всіх, та, незважаючи ні на що, вони так само, як і тоді - в Чорнобильській зоні - намагаються не падати духом.
Вікторія Махнюк
На знімку: охоронець громадського порядку в Чорнобильській зоні Василь Тузниченко.
